Серед новин позаминулого дня я найбільше вподобав оцю, й тепер не можу нею намилуватися. Нарешті! Нарешті Міністерство освіти та науки прямим текстом і вголос заявило про те, про що особисто я здогадувався, починаючи з 1977 року: що студенти – також люди. І заявило воно не просто так, а у формі листа до керівників вищих навчальних закладів (читай – ректорів, проректорів та деканів). Не смійте, мовляв, забороняти студентам українських вишів «у будь-який час доби» заходити до гуртожитків, де вони мешкають.
Від цієї новини так і хочеться вигукнути напівзапитально-напівтріумфально: Господи, та невже?! І хочеться дякувати доброму міністерству, але зі зворушення я навіть не знаходжу потрібних слів. А ще мені дуже захотілося знову піти у студенти й поселитися в якомусь гуртожитку. Відтепер – із цілодобовою можливістю гуляти поза його стінами, входити, виходити, зависати, шастати, свистати, зникати і з’являтися. Й ніколи вже не запізнюватися до закриття. Як то зі мною не раз бувало і наприкінці 70-х, і на початку 80-х років, коли турнікети заблоковували наглухо і до жодних дверей краще було вже не стукати.
Загалом у студентських гуртожитках я мешкав двічі: протягом п’яти років у Львові (згадані щойно 70–80-ті) і двох років у Москві (десятиліттям пізніше). Про перший гуртожитський період я пишу в «Таємниці». Без другого не було б «Московіади». Різниці між Львовом і Москвою в гуртожитському сенсі фактично не існувало. Тепер є всі підстави вірити, що львівські гуртожитки нарешті почнуть відрізнятися від московських. І дастьбі, не лише львівські, а й гуртожитки всієї нашої країни.
Бо дотепер було, виявляється, як? А так і було – як за «Московіади» чи «Таємниці». З усім радянським союзом та його маразмами включно.
Тож і нині молоді українці, які переїхали навчатися на Захід, дивуються, що там на вході в гуртожиток ніхто їх не пантрує. Жодних вахтерок з цілком очевидним навиком роботи в колоніях і в’язницях та зі змішаними зеківсько-вертухайськими манерами й лексикою. Жодного здавання в заставу студентських і заліковок (у Москві в нас і паспорти відбирали). Наші гуртожитки з їхніми внутрішніми системами дозволів (а правильніше – заборон) та обмежень були чимось суворішим, аніж просто фрагментом карально-виправних закладів, їхньою ледь пом’якшеною версією. Недарма ж і слово «гуртожиток» так нерозривно заримувалося з «пережиток». А російське слово «общага» таке близьке до бандитського «общака».
Ох ті вахтери! Хоч передусім таки вахтерки. Всі як одна з непростою долею, пожовані, а часом і виплюнуті життям, обдаровані феноменальною недовірою до всіх сущих. Надто ж до молодих і ще ні в чому не винних. Як і справжні тюремниці, вони обов’язково визначали своїх улюбленців, так само чіпких, як і вони самі – тих, кому дозволялося більше. Й так само обов’язково – їхню протилежність, тих, кого вони найбільше ненавиділи й намагалися вижити або знищити будь-якими методами.
Весняної пори вони відкривали сезон полювання на закоханих. Улітку щемили тих, хто відстав у навчанні, а згодом – заляканих і на кожне приниження згідних абітурієнтів. Узимку найголовнішим їхнім завданням було знайти та знешкодити (читай – привласнити) обігрівальні прилади – пічки, дуйки, каміни та іншу бутафорію, ніжно звану «казлами». Восени ж вони з особливим садизмом верещали на й без того близьких до суїциду і здезорієнтованих першокурсників.
І що ж, тепер виходить, що їхньої влади більше не буде?! І що студенти зможуть безперешкодно заходити до своїх гуртожитків навіть уночі? Скількох зламаних кінцівок, струсів мозку й ночівель у парках це їм раніше коштувало! Скількох конфліктів, шоків і з’ясувань зі стукачами, студрадами та гуртожитською мафією! Перші кривди, перші порушення прав людини, перші травми – з тих, які не заживають. І що, нічого цього більше не буде?
Невже таки справді революція гідності? Невже вона почалася? Ні, ви тільки почитайте в листі міністерства: «Працівники гуртожитків не мають права безпідставно заходити до кімнат, де живуть студенти, безпідставно виселяти чи залучати їх до примусових робіт, у тому числі чергувань». А далі – ще й про базове людське право на особисте життя. Чорним по білому: «Особисте життя». І як вам?
Мені – надзвичайно. Тобто надзвичайно подобається. Аж так, що я навіть починаю вбачати в цьому прояв найвищої справедливості: щодо тих, які – от уже скоро чотири роки виповниться – першими за неї виступили.
Студентів у нас ображати не можна, затямили? Останнього разу, коли їх образили, то вся Україна піднялась і таке зчинилося…
03.11.2017