У розслідах над українським світоглядом сучасної епохи мусимо повертатися до поколінь XIX століття, які поклали основи під новітній спосіб думання українського громадянства, кодифікуючи наші погляди на минуле, культуру, соціяльні права, політику і всі інші ділянки національного життя. Для пізнання світогляду другої половини XIX ст. важливі причинки приносить нова праця проф. Дмитра Дорошенка "Володимир Антонович" (Прага 1942, Наукова Бібліотека, Видавництво Юрія Тищенка, 168 стор.). Автор, найкращий знавець української історіографії, з великою ерудицією і глибоким відчуттям змальовує постать Володимира Антоновича, звертаючи особливу увагу на нові погляди, якими великий історик збагачував думання сучасного йому покоління.
Володимир Антонович у своїй молодості зростав під двома протилежними впливами — польської шляхти і французького демократизму. Мати його походила з дрібної шляхти, була учителькою у панських домах, пересякла поважанням до панського побуту, уважаючи шляхту за стан, установлений від самого Бога для панування над нижчими верствами. З погордою ставилася до селян і заборонювала синові приставати із слугами та сільськими дітьми. Цей вплив матері рівноважила до деякої міри бабуся, людина проста, що розказувала внукові спомини з свого життя, співала йому пісень і передавала світогляд, опертий на любові і доброті. Другий напрямок у вихованні Антоновича зазначив його учитель, Oттон Абрамович, що належав до гурту шляхти-демократів, які закинули пияцтво і карти, що були в моді у тодішнього панства, та сходилися разом читати книжки. Молодому учневі дозволяли прислухуватися читанню і дискусіям і таким способом Антонович пізнав повісті Михайла Чайковського, що засіяли в його душі перші зерна українофільства. З поступовими ідеями познайомив Антоновича ще більше його названий батько, Йонаш Джідай, що взяв хлопця до свого пансіону в Одесі. Він пильно стежив за його розвитком, керував його читанням, часто розмовляв з ним, стараючись розвинути у ньому гуманні погляди. Юнак охоче піддавався під ці впливи й особливо захоплювався французькими письменниками і філософами XVIII ст. — Монтескє, Руссо, Вольтером, енциклопедистами; вони дали йому твердий демократичний світогляд.
Як студент київського університету Антонович пристав до течії т. зв. пуристів, що намагалися протидіяти модному серед шляхти "балагульству". Балагульство — це був свого роду протест проти панських звичаїв, протест чудний і химерний. "Головні догмати балагульства" — писав К. Михальчук — "були цинізм і всякі химороди. Це був протест у грубій та потворній формі, проти аристократизму, французоманії, товариських обичаїв. Балагули відзначались оригинальною, але разом з тим і простою одежою, інколи навіть неохайною; уживали переважно народної української одежі, тільки дещо її змінивши і переробивши, а то часом і навмисно закалявши — для деякого шику. Вони нехтували загально прийнятими звичаями. Гарцювання на конях, перегони, бенкетування чи попросту пияцтво по шинках за панібрата з селянами (хоч з своїми селянами поводилися балагули гірше від інших панів), розпуста, гидка лайка, а особливо масні анекдоти, полювання з випивкою — ось зміст життя балагулів". Пуристи у київському університеті бажали очистити життя студентства від балагульських звичок — поважно ставилися до науки, утримували сувору моральність, відзначалися тверезістю і скромністю, відкидали всі вигоди життя, носили просту одежу.
Такі різні культурні течії перехрещувалися довкола молодого Антоновича. Коли він уже закінчив освіту і дійшов до самостійного думання, він мусів вибрати собі свій життєвий шлях. Розгнуздана шляхетська верства не могла його при собі втримати. Шляхта робила на нього вражіння чогось пережитого, архаїчного. "Велике поважання до шляхетських привілеїв, холопське відношення до багатих панів, деспотизм у селі, експлуатація і жорстокі відносини до селян, жадність наживи без розбору засобів, брак якихсь принципів" — такі характеристичні риси бачив Антонович у шляхті і вони йому, ніяк не імпонували. В його душі перемогли ідеї, що їх він знайшов у французькій літературі, він почав їх реалізувати у житті. У своїй славній "Сповіді", поміщеній у петербурзькій "Основі" 1862 р., Антонович прегарно змалював перелім, що прийшов в його поглядах. "Доля хотіла, щоб я зродився на Україні шляхтичем; змалку мав я всі звички паничів і довго поділяв усі станові та національні пересуди людей, в колі яких я виховувався. Але коли прийшов час мого самопізнання, я спокійно зважив своє становище в краю, зважив усі його хиби, всі стремління суспільности, серед якої поставила мене доля, — і побачив, що її становище морально беззахідне, якщо вона не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх претенсій на край та на його народність. Я побачив, що поляки шляхтичі, які живуть на Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутись до народности, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любовю по мірі сил спокутувати все зло, яке вони зробили народові, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів, і котрому ці останні за піт і за кров платили призирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, моралі, гідности, — або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитись на польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися самому перед собою від сумного докору в тому, що, мовляв, і я також колоніст, також плянтатор, що і я посередньо чи безпосередньо годуюсь чужою працею, заступаю дорогу розвитку народові, до якого в хату я заліз непроханий, з стремліннями йому чужими, що і я належу до табору, який старається загальмувати народний розвиток тубільців і що без вини поділяю відповідальність за їхні вчинки. Розуміється, що я зважився на перше, тому, що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками і примхами, мені легше було розлучитися з ними, ніж з народом, серед якого я виріс, який я знав, якого гірку долю бачив у кожному селі, де тільки володів ним шляхтич, — із уст якого я чув неодну сумну пісню, що роздирає серце, неодне чесне дружне слово (хоч я й був панич), неодне зворушливе оповідання про загублене в смутку й безплодній праці життя, який одним словом, я полюбив більше від своїх шляхетських звичок і своїх мрій".
Так Антонович, що до того часу співдіяв з польською організацією, вступає на український національний шлях. До служби народові він готовився дуже основно. Передусім вирішив пізнати народні маси, для яких бажав працювати. "Соромно жити в краю і не знати ні самого краю, ні його людности" — так виявнював він своє рішення присвятити літні вакації на мандрівки по Україні. Подорожі він відбував з товаришами, у двох або трьох, пішки, мандруючи від села до села. Молоді ентузіясти, "хлопомани" переодягалися у селянські свитки, хоч ніде не скривали того, то вони студенти. Так Антонович за час трьох років обійшов Київщину, Волинь, Поділля, Холмщину, більшу частину Катеринославщини і Херсонщини, побував також на Запоріжжі, на місці Старої Січі. Ці мандрівки дали йому нагоду придивитися до народного побуту і життя, прислухатися до народної мови, пізнати вдачу народу. "Народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він був" — оповідає Антонович. Він побачив сильну природну логіку народу, дуже розвинену народню етику, що виявлялась у приятельському відношенні до всякого, хто впав у біду і нужду. Скрізь селяни ставилися приязно до подорожніх, як вони думали, парубків, і Антонович записав кілька зворушливих випадків оцієї доброти і людяности українського селянина до незнайомих мандрівників. Ніде вони не зазнали ніякої причіпки ані недовіря.
Таксамо основно, як народний побут, Антонович розсліджував минуле України. Він познайомився з нечисленними ще тоді працями з української історії, а дальше, як член археографічної комісії і професор університету, взявся досліджувати архівні акти і на їх основі давав студії та монографії з різних епох історії України. Так він освітлював минуле Києва і Київщини, Литовське Велике Князівство, історію української шляхти, селянства, міщанства, козаччини, церкви, зокрема ще досліджував археологію, етнографію, нумізматику. Ніхто з його попередників не здобув собі такого широкого погляду на історичне минуле України, здобуваного на джерелах з першої руки.
Але Антонович не спішився з тим, щоб дати синтезу своїх дослідів, хоч підштовхував його до того Драгоманів. Тільки у рідких випадках він зважувався дати якусь ширшу характеристику. Такий загальний характер має його стаття, опублікована у львівській "Правді" 1888 р. "Три національні типи народні". Він зазначив тут різниці між трьома народами — українцями, росіянами і поляками, — різниці психологічні — різні способи і форми реагування на зовнішні вражіння і події, різниці форм соціяльного побуту та його ідеалів, різниці культурні — у сфері творчости мистецької, літературної і наукової, нарешті різниці в етичних поглядах. Антонович дійшов до погляду, що існують три окремі національні типи: московський, що визначається принципом авторитету і монархічної влади, польський — аристократичний, та український, що керується принципами громадської правди і рівности.
Свої погляди на минуле України Антонович подав у викладах, що були видані його слухачами під назвою "Бесіди про часи козацькі на Україні" 1897 р. На вступі він зазначує, що український нарід у своїй історії виробив собі "принцип вічовий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права для кождої одиниці суспільства". Але українському народові ніколи не довелося вповні виявити свою провідну ідею, хоч він завжди інстинктовно простував до неї. Щоб ця ідея могла здійснитися, на те потрібна була висока культура й уміння жертвувати особистими інтересами задля загального добра. "Трагічна розвязка історії України викликана тим, що український нарід не міг виробити ні ґрунтовної цивілізації, ні міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури". Не створивши своєї держави, український нарід залишився етнографічною народністю, такою, як творить її природа, а не держава. Але фізичні і моральні прикмети, які характеризують українців, як окрему народність, настільки міцні, що їx не зможуть знищити ніякі зверхні утиски.
У дальших роздумуваннях на цю тему Антонович прийшов до переконання, що український нарід зовсім позбавлений державного інстинкту. "Наслідком етнографічних особливостей своєї народної вдачі український нарід не мав здатности утворити незалежну державу. Задля того, щоб у творити державу, нарід мусив мати якусь дозу самоопанування, вміти утримуватися в кожну дану хвилину від вчинків, які виникають під впливом безпосередніх вражінь, задля майбутніх загальних користей; мусить уміти жертвувати частиною, іноді досить значною особистої свободи і власних бажань на користь влади, покликаної до організації громади і керування політичними справами. Цих пpикмет yкpaїнський нарід не мав ніколи і сам відчував глибоку їхню відсутність. Нечисленні спроби іноді досить талановитих його представників (Данило галицький, Олелькович, Михайло Глинський, Мазепа) кінчались неуспіхом, розбивались об байдужість або протести народної маси. Український нарід завжди був охочий пристати до готової держави, щиро скоритися її владі, піддержувати і дорожити її авторитетом! Не добачуючи в українського народу державницьких змагань, Антонович признавав, що нарід "дорожив завжди основними рисами свого громадського побуту, своєю краєвою автономією, яка згідно його ідеалові і повинна була знаходитись під верховною опікою глибоко ним поважаної найвищої влади".
Щоб зрозуміти ці дивні сьогодні для нас погляди Антоновича про недержавність українського народу, треба памятати, що він писав їх в епоху крайньої реакції, під яpмом царського абсолютизму, коли український нарід не міг проявляти навіть найменших державницьких тенденцій. Те, що було у його епосі, Антонович поневільно транспонував також у минуле. Додати ще треба, що в тому часі не були ще відомі всі документи про державні змагання України, які ми знаємо сьогодні, і так напр. не стояли що у весь зріст постаті Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка. Але те, що Антонович завважував і підкреслював ці недостачі українського народу, свідчить, що він розумів, що таке держава і яке її значіння.
Так серед сумнівів і вагань, серед спроб і невдач і змагань творились основи українського світогляду. Погляди Антоновича — це не наші теперішні погляди. Але Антоновичеві належиться від нас вдячна память, як одному з перших, що передумував національні проблеми і намагався створити світогляд для майбутніх поколінь.
[Краківські вісті]
01.11.1942