Людина – передусім і кажучи загалом – є сучим сином. Потім, уже в деталях, вона може бути також чимось іще. Це початкове речення, яке дарую вам, тому що воно моє, взяте не з книжок чи розмов за стійкою бару, це моя власна візуальна переконаність – емпірична, побачена у живі очі там, де сучі сини зазвичай проявляють себе у повній красі. Це скороспіле, майже юнацьке враження, що його роки та досвід врешті-решт перетворили на абсолютну впевненість.
Мексиканський романіст Хорхе Сепеда Петтерсон нещодавно розповідав, що після останнього землетрусу, який зруйнував його місто і пошкодив його дім, він спостерігав цікавий феномен, який він називає «гуманітарним туризмом»: люди різного суспільного стану, мешканці заможних кварталів і скромних передмість, які з’їжджалися у зони лиха буцімто для того, щоб надавати допомогу, насправді займалися тим, що прогулювалися поміж руїн, вбрані в шоломи, світловідбивні жилети і захисні маски, роблячи фото. Найбільше їх було у перші вихідні; серед самовідданих волонтерів рятувальних команд, які справді працювали, намагаючись врятувати життя, і вкладали у це тіло і душу, копошилися гуляки обох статей, перебрані на рятувальників, які робили селфі на тлі руїн і навіть мали нахабство позувати поряд з псами-рятувальниками.
Насправді в цьому нема нічого нового. В часи виверження вулкану на Помпею чи падіння Візантії не було мобільних телефонів з вмонтованою фотокамерою, але я впевнений, що люди ухитрялися робити щось подібне. Чуже горе дуже мотивує, й людина зазвичай прилучається до нього зі збоченою насолодою, як на тих старих фотографіях, запханих у ящик бандитів, оточених людьми, що позують, чи на світлині мертвого Че Ґевари в численній компанії. Можливо, різниця полягає у мінах, які зараз роблять ці компанії. Раніше всі позували урочисто, відповідно до обставин. Утім, вже віддавна мало хто дотримується умовностей. Усміхаються перед камерою, навіть роблять кумедні жести і набувають симпатичних поз: підняти ногу догори, прискалити око і таке інше – однаково, чи позаду тебе Ейфелева вежа, чи півдюжини потопельників, тіла яких викинуло на пляж.
Ще раз кажу: це з’явилось не сьогодні, хоча час та технології поліпшуються та вдосконалюються. Пригадую два різновиди пустобрехів, що були звичними під час війни на Балканах і облоги Сараєва. Одним були політики, філософи та письменники обох статей, які зазирали туди на кілька днів, щоб зробити собі фото в куленепробивному жилеті, мов японські туристи, і потім детально пояснювати світові, у чому полягає трагедія. Іншим – набрід, що його кожен відправив би геть, – були горе-журналісти чи фальшиві гуманітарні волонтери, які з’являлися і, отримавши фото чи відео, зникали, дозоляючи до неможливості нам, професіоналам, які робили свою роботу. Ці люди, пристосувавшись до нових часів і підмостків, і далі влазять всюди з камерою напоготові. Вимотують нерви. Жадають фото чи самих себе на фото, заледве глянувши, що ж там за ними. Те саме і в музеї Прадо, і при мексиканському землетрусі чи під час масакри на Рамблас в Барселоні. Знімають трагедії замість того, щоб запобігти їм, мобільні телефони напоготові, записують напади і трагедії замість того, аби виступити проти нападників чи врятувати жертв. Навіть з власними родинами так роблять. Чи робимо.
Річ у тім, що ми вже не дивимося на дійсність прямо. Навіть не думаємо, що це необхідно. Кадри – чи то жахіття, чи щастя – цікавлять лиш для їхнього подальшого відтворення і поширення. Це наша мить слави. Вивісити фото в Instagram чи відео в Youtube – це стало ціллю нашого життя; наприклад, ті бігуни під час прогону биків, які замість того, аби насолоджуватися адреналіном і небезпекою, біжать з мобільником в руці, намагаючись зняти на камеру бика; чи десятки недоумків і боягузів, які знімають на свої телефони, як дубасять до смерті якогось бідолаху, замість того аби завадити цьому. Ми б знімали на камеру навіть зґвалтування, до того ж таке вже робилося. Скільки ми робимо того, що стане згодом туристичним свідченням: я там був, дивіться, що я їв того дня, дивіться, як його відлупцювали, дивіться, як стікали кров’ю жертви терориста. Ну-бо, зробимо це віртуальним. Щоб це побачила родина, друзі. Щоб це побачили всі, і звісно, щоб всі побачили мене. Навіть ті, хто мене не знає і кому на мене наплювати.
І все ще є люди, які запитують, чому я віддаю перевагу псам, а не людям.
Arturo Pérez-Reverte
Turistas de la idiotez
XLSemanal, 22.10.2017
Зреферувала Галина Грабовська
30.10.2017