240 років тому, 27 жовтня 1777 року народився Ян Непомук Камінський (Jan Nepomucen Michał Kamiński; 1777–1855) – директор театру, режисер, актор, драматург, поет, перекладач, автор наукових праць, редактор часописів.
Ян Непомук Камінський в молодості
Він походив з містечка Куткір (тепер Буського району), з родини незаможного шляхтича гербу Топор, який служив економом у маєтку графів Лончинських. В деяких працях датою його народження подають 16 травня.
Своє навчання розпочав Ян Непомук у парафіяльній школі в Куткорі, відтак закінчив чотирикласну школу у Львові. У 1788-му вступив до Львівської гімназії. Потім студіював філософію на Львівському університеті.
Польська дослідниця його життя та творчості Барбара Лясоцька писала про високий рівень його освіченості: «Інтелектуальна культура Камінського була високою і різноманітною, що видається цілком слушним. Тому міг він – і також мусив мати – багатогранну, різнорідну діяльність… І, врешті, про велику культуру, а, передовсім про величезну начитаність, свідчать його адаптації і переклади. Перших є близько сорока, других – 80» ¹.
Нове театральне життя Львова починається в останній чверті XVIII століття, коли поблизу колишньої Єзуїтської хвіртки, у дерев’яній шопі влаштували перший львівський театр. У 1776 році тут діяв німецький театр Ґеттерсдорфа, згодом тут виступали німецькі трупи Гільфердінґа, Тоскані, Булли, польські – Томаша Трусколяського (1780–1783), Домініка Моравського (1793–1794), Войцеха Богуславського (1795–1799). З 1795 року під театр пристосували колишній Францисканський костел.
Колишній костел Францішканців
Він стояв на місці нинішньої школи №62 на вулиці Театральній, 15. Там до кінця XVIII століття був монастир францисканців. Ділянку монастиря біля Низького замку надав ченцям-францисканцям ще князь Владислав Опольський 1372 року (можливо, на місці давньої церкви). Францисканці збудували у ХV столітті готичний, з високим дахом, костел Св. Хреста, що мав три нави. Після ліквідації монастиря 1784 року в його келіях відкрили «нормальну» школу, а в костелі – театр, де почергово ставили вистави німецька та польська театральні трупи.
Войцех Богуславський. Мал. Алоїза Рейхана
Як уже сказано, польським театром, що давав вистави у колишньому Францисканському костелі, керував у 1795–1799 роках Войцех Богуславський, якому вдалося залучити до театральної діяльності студента філософії Я.Н.Камінського. Спочатку той працював актором і перекладачем у Богуславського. Коли той виїхав зі Львова, Камінський створив власний польський театрик при палаці Станіслава Вроновського (тепер це в околицях вулиці Ф.Колесси). Але австрійська влада заборонила цю діяльність.
У 1803 році Камінський переїхав з кількома колегами до Кам’янця на Поділлі, де організував театр, який регулярно виступав у цьому місті, а також виїздив на гастролі до Дубна, Житомира, Києва та Мінська. У 1807–1809 роках він знайшов мецената в Одесі. Ним став сам «Дюк» – Арман Еммануель дю Плессі, герцог де Рішельє, міський голова цього портового міста.
Театр Камінського мав в Одесі вдячну публіку, непогані прибутки й повну свободу діяльності. Для нього будувався новий театральний будинок. Але Камінський навесні 1809 року повернувся до Львова, який саме тоді зайняло польське військо (й усі сподівалися, що Галичину незабаром приєднають до створеного Наполеоном Варшавського князівства). Ці надії не здійснилися, але Ян Непомук Камінський залишився вже до смерті у Львові й був до 1842 року одночасно директором, режисером, актором і автором та перекладачем п’єс польської трупи театру у Львові, яка виступала позмінно з німецькою трупою в колишньому Францісканському костелі.
Театр у Львові на поч. ХІХ ст.
Театральна зала того театру мала на двох ярусах 36 лож і крісла в партері. У 1842 році театр перенесли до Скарбківського будинку, а в колишньому костелі зробили концертну залу. Поруч у залі для балів і зібрань, яку у Львові називали редутовою, відбувалися бали та знамениті львівські «контракти», куди з’їжджалася шляхта з усієї Галичини не лише з комерційною метою, але й для забави, укладення корисних знайомств і пошуку наречених. «Контракти» тривали три тижні від католицького свята Трьох Королів (6 січня), а від 1798 року починалися щороку від 1 лютого.
Діяльність директора Камінського не була легкою. Йому доводилося не лише керувати артистичною діяльністю та вишколом акторів, дбати про репертуар і декорації, але й полагоджувати всі фінансові проблеми театру. Попри підтримку з боку деяких галицьких губернаторів і віце-маршалка станового Галицького сейму Тадея Василевського, львівська публіка рідко ходила до театру, і були періоди, коли треба було закривати його на кілька місяців.
Я.Н.Камінський в ролі Ґонти
В репертуарі театру були й п’єси самого Камінського: «Дивак з упередження», «Гелена, чи Гайдамаки в Україні», «Болеслав Смілий», «Диявол у зальотах». У «Гайдамаках» Камінський зіграв роль Івана Ґонти.
Ставили там також п’єси галицьких авторів Александра Фредра та Юзефа Коженьовського. Великий успіх мав у Львові також варшавський драматург Людвіґ Адам Дмушевський.
У ті часи на сцені львівського театру, яким керував Ян Непомук Камінський, найбільшу популярність мав водевіль «Майстрова з Хорущини», який десятками років залишався в репертуарі. «”Майстрова з Хорущини” – це тип уподобань львівської недільної публіки. У нас не було таланту, котрий би львівські місцеві особливості зміг би впровадити на сцену зі справжнім артистизмом... Сьогодні у Львові панує міжнародна цивілізація. Місцеві особливості, яких і так не було багато, зникли разом з рештками старих будинків, залишився лише спомин про „Майстрову з Хорущини”», – писав понад сто років тому дослідник Львова Францішек Яворський ². На жаль, ці слова залишаються актуальними й на початку ХХІ сторіччя. Львів так і не дочекався театральної п’єси чи художнього фільму, що передав би неповторність галицької столиці. А залишки колишнього Львова кінорежисери використовують лише як декорації Парижа, Відня чи навіть Мінська...
Камінський сам перекладав багатьох закордонних авторів, зокрема, Шекспіра («Гамлет»), Шіллера, Кальдерона. Але найбільше було зіграно п’єс (аж 78) німецького драматурга Августа фон Коцебу та 58 вистав за творами француза Ежена Скріба.
Доводилося Камінському займатися постановкою «живих картин» і привітальних інсталяцій з нагоди візитів до Львова цісаря Франца І й інших австрійських достойників. Для цих оказій писав він також оди й інші хвальні поезії. Для заробітку писав також навіть епітафії для поховань на львівських цвинтарях.
Я.Н.Камінський у старшому віці
Пробував Камінський займатися поважними науковими дослідженнями. У 1822 році навіть претендував на посаду керівника кафедри польської мови та літератури Львівського університету ім. Франца І. Але керівництво університету не відважилося прийняти артиста до свого професорського кола.
Така невдача не зупинила наукових пошуків Камінського, зокрема, в галузі мовознавства. У 1830 року вийшла у львівському часописі «Haliczanin» («Галичанин») праця «Чи наша мова є філософською?», в якій автор в дусі тодішнього романтизму обґрунтовував потребу національної мови відповідати викликам сучасності, щоби «виявляти душу нації, яка тією мовою володіла, мислила і виражала свої думки».
У 1835–1848 рр. очолював Я.Н.Камінський редакцію «Gazety Lwowskiej» та додатку до неї – «Rozmaitości». Була це урядова газета, тому велику частину її шпальт займали офіційні матеріали віденського уряду та галицької губернії.
З побудовою у 1833–1842 рр. (за проектом віденського архітектора Алоїза Піхля) будівлі Театру графа Скарбка розпочався новий період театрального життя у Львові. Співавтором проекту і будівничим театру був львівський архітектор Йоганн Зальцман. Ця велична класицистична споруда не лише містила театральну залу на 1460 місць (одну з найбільших у тодішній Європі), але й була найбільшою у Львові чиншовою кам’яницею. Окрім того, у будівлі розміщувалися й редутова зала, в якій у 1860–1870-х відбувалися засідання Галицького сейму, Національне касино, крамниці, кав’ярні та склади. Зараз це будівля Львівського академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької.
На час відкриття Нового (Скарбківського) театру Камінський вже мав 65 років і залишив обов’язки директора театру. На запрошення графа Станіслава Скарбка працював режисером Нового театру до 1845 року. Того ж року отримав від Галицького сейму щорічну пенсію в розмірі 500 флоринів (райнських гульденів, ринських). З 1849 року уклав зі С.Скарбком довічну угоду про переклад щороку 6 п’єс за 960 флоринів.
Мешкав Камінський неподалік театру, на вул. Малій Краківській (конскрипційний №86). Тепер це кам’яниця на вулиці Яна Жижки, 5, яка зберегла деякі риси першої половини ХІХ століття. У його помешканні діяв своєрідний літературно-мистецький салон, гостями якого були львівські письменники, журналісти, науковці, артисти.
Будинок Камінських на вул. Яна Жижки, 5
Вулиці Краківську та Театральну сполучає вузенька брукована вуличка, на якій нібито законсервувався дух австрійського Львова середини ХІХ ст. Вулицю проклали на початку ХІХ століття на місці розібраних фортифікацій. Тоді вона називалася Малою Краківською. У 1871 році вуличку перейменували на згадку Яна Непомука Михайла Камінського. Тоді власником реальності під №5 став став син театрального діяча Юзеф Камінський. Хоча Я.Н.Камінський був русинського походження і грав на сцені роль Івана Ґонти у скомпонованій власним пером драмі «Гелена, або Гайдамаки в Україні», Львівська міська рада депутатів трудящих не визнала його «своїм» і 1950 року перейменувала вулицю на честь Яна Жижки з Тронцова († 1424) – керівника «революційної селянсько-плебейської» армії таборитів у Чехії.
Помер Ян Непомук Камінський 5 січня 1855 року. Поховали його на Личаківському цвинтарі. При алеї на полі 20 височіє нагробок Камінського. Раніше на пам’ятнику був мармуровий медальйон-барельєф, виконаний скульптором Тадеушем Вісньовським (професором Промислової школи у Львові). монумент був встановлений на зібрані кошти львівських акторів до сотої річниці уродин театрального діяча. Тоді, 1877 року, скульптор Станіслав Сенявський виконав для пам’ятника бронзові емблеми сови, ліри та маски – на сьогодні вони втрачені. Пам’ятник з барельєфом частково відновили 2003 року.
ПРИМІТКИ
¹ Lasocka B. Jan Nepomucen Kamiński. – Warszawa, 1972. – S. 13.
² Jaworski F. Lwów stary i wczorajszy. – Lwów, 1911 – S. 218.
27.10.2017