Якось уже так склалося, що як тільки заходить мова про щось духовне, навіть сакральне, в цьому контексті людське тіло (якби раптом про нього згадалося) зазвичай, отримує епітети «грішне», «тлінне», «таке, що обтяжує». Навіть якщо учасник розмови і не є з цим до кінця згідним, то, переважно, не вступатиме в жодні суперечки, лише докине, що людське тіло є ще й красивим. Або потворним. Залежно від того, хто говорить, про кого і що саме має на увазі.
Учасники традиційного – цього разу уже дев’ятого – Міжнародного іконописного пленеру в Новиці, чия підсумкова виставка зараз відкрита у Національному музеї у Львові, на цей раз вирішили поміркувати над ще одним можливим варіантом розуміння тіла як «Тіла обожествленого». Бо що воно як не дар Божий? Створені Богом на подобу Божу, ми – будучи ще у прачасах вигнаними із раю – утім маємо шанс «преобразитися», знову наблизитися до Вищої сутності через прийняття таїнства спасіння Воскреслим Богом, що зійшов і на землю і в пекло. І якщо виходити з того, що мистецтво існує у сфері сакрум, то художники ці варіанти шансів спроможні продемонструвати іншим якнайкраще. Насамперед за допомогою ретрансляції невидимого Бога через пошук сенсів – у самих собі також.
«Як достовірно передати Божу присутність за допомогою художніх прийомів?», – формулюють в анотації до виставки окреме з низки питань (що на них зараз шукали відповідь близько п’ятдесяти митців з України, Польщі, Білорусі та Румунії) організатори дійства. А організацією цієї справді самобутньої події маємо завдячувати з українського боку – кафедрі сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв в особі її очільника Романа Василика та з польського – Товариству друзів Новиці і братству «Сарепта».
Яка мова іконографічного представлення є надалі відповідною та зрозумілою сучасникам? Де знаходиться межа формотворчих пошуків іконописця для вислову сутності Боговтілення? І чи загалом ця межа доцільна?
Зрештою, таких питань безліч. А от з відповідями складніше. Навіть більше – на окремі питання відповідей взагалі не існує. А ті, що є – це лише особисті візії коли не сучасників, то класичних особистостей, що теж далеко не завжди варто сприймати за догму. Тоді для чого уся ця веремія?
«Такі пленери є чудовою нагодою для пошуку спільного у християнській культурі, бо разом з художниками перебувають ще й священики різних конфесій. Це гарна нагода для будування мостів між державами – Польщею та Україною передовсім», – констатувала на урочистості доктор кафедри україністики Варшавського університету Катажина Якубовська.
І це таки так. Бо упродовж двох пленерних тижнів учасники дійства не лише щось собі там малюють, а беруть участь у спільній молитві, допізна спілкуються про тематичні речі, разом відпочивають. Оскільки мова йде про презентантів іконографічних традицій Заходу і Сходу, то у підсумку це – як правило – кличе до життя не лише потребу порозуміння, а й дуже цікаві твори, яким, з одного боку, притаманні канонічність та богословська суть, а з іншого – авторська емоційність та проекція на сьогодення. І ця палітра авторських емоцій та пошуків насправді якнайширша.
Зрештою, і в глядачів емоції від споглядання народжуються найрізноманітніші – хтось завмирає в зачудуванні, інший розгублено знизує плечима. Тому логічно, що вкотре підсумкові виставки новицького пленеру формулюють запитання: чи готові сучасні українці не просто знати про існування цікавих митців, а зупинитися в молитві перед модерними образами? Чи є шанс в таких образів хоча б колись стати окрасою сучасного храму?
Роман Василик (знавець того, як виглядає поточна ситуація у цьому контексті), за іншої нагоди поділився зі мною думками, що поки що для переважної більшості наших земляків це, на жаль, видається малоприйнятним. Але вода камінь точить – людські смаки треба виховувати. Адже життя рухається, і реагувати сучасно на плин часу митець просто повинен. Учасники пленеру демонструють, що це можна робити по-різному, але обов’язково професійно і цікаво.
PS. Коли свого часу видатного польського художника українського походження Єжи Новосельського (Юрія Новосільського) запросили оформити українську церкву у Люрді, той погодився за умови, що ніхто не переступить поріг храму, поки художник не завершить працювати. Коли уже по всьому священик таки увійшов до церкви, то вжахнувся: із майже гранатового тла на нього дивився червоний лик Пресвятої Богородиці. Зайве казати, що отець, попри те, що храм таки відкрив для відвідування, мав гризоту, що саме почує від української громади на власну адресу, коли та знову приїде до Люрду на прощу. Адже та громада дала на спорудження церкви чимало коштів. Проте коли побачив, що до його церкви потяглися не лише туристи, а й прочани з різних країн, коли побачив, як щиро прибулий люд захоплюється тим, що бачить, то й сам почав дивитися на результат праці Новосільського по-іншому – ці розписи почали йому подобатися. Вимогу канадської діаспори (а саме вона активно долучилася до спорудження храму) церкву перемалювати священик відхилив. А вже за рік розписи сподобалися і тим українцям, хто спершу не відмовляв собі в праві говорити критично.
Фото Ярини Коваль
27.10.2017