Розмовляла Ярина Коваль

«Є і такі радіостанції, де кажуть: «Война нинчє нє в трендє»

 

У червні 2014 під Слов’янськом український вертоліт «Мі 24» збила ракета бойовиків. Військовому льотчику Сергію Тітаренку дивом вдалося вижити. Переживши численні операції, Сергій сьогодні наразі пересувається в інвалідному візку і пише пісні.

Молодий солдат Ігор Шолтис з позивним «Шульц», який  у своїх 17-ть пішов на Майдан, а в 19 – без відома батьків – на фронт. Однак довго на фронті не пробув, бо за один день двічі підірвався на міні, тому ще й досі відходить від важких поранень.

Солдат резерву першого батальйону Нацгвардії України імені генерала Сергія Кульчицького Зиновій Медюх, знаний багатьма як «Зеник з Майдану», який під час Революції Гідності тримав Нічну варту. Сьогодні часто буває в зоні АТО, пише музику і тексти.

 

Цих та інших воїнів АТО об’єднав диск «#Пісні війни», який придумала і втілила за допомоги небайдужих людей львівський журналіст, промоменеджер низки відомих артистів Галина Гузьо. Хай не вводить в оману її візуальна тендітність та мініатюрність – Галя  насправді дуже мужня, цільна і глибока особистість. Якось так є, що про своїх колег ми, зазвичай, не пишемо. А якщо пишемо, то хіба тільки по темі. А тим не менше окремі з них є не менш цікавими, ніж розкручені «зірки» культури та політики. І Галя Гузьо саме така. Недаремно не так давно військовики нагородили її  почесним Нагрудним знаком від Збройних сил України «Гетьман Петро Сагайдачний».

 

 

– Галю, чи не Черчілю приписують, що краще робити  новину, аніж писати про неї. Оскільки ти була в обох амплуа, це так?

– Я не знаю, що краще, важливіше, бо й одна , й інша робота потрібні. Так сталося, що після 15-річного досвіду у щоденній журналістиці я опинилась з другого боку інформаційного поля і вже п’ять років інформую своїх колег по перу як артисти живуть, що роблять, до чого прагнуть. Чесно кажучи, після мого особистого журналістського досвіду це набагато легше робити. Бо кухню журналіста я освоїла дуже добре, а, відповідно, знаю, що саме і як потрібно сказати, щоб справді зацікавити. Чесно кажучи, за свою журналістську практику отримувала стільки «порожніх» прес-релізів, з невміло  чи неграмотно поданою інформацією,  що досі дивуюся, як люди, кого ці прес-релізи стосувалися, могли з ними миритися? Дуже добре пам’ятаю, як бісили мене такі недолугі тексти. А відтак ця пам’ять, досвід роботи в щоденній журналістиці неймовірно корисні в моїй новій роботі.

 

Хто раптом не знає – це Галя Гузьо

 

– Не тужиш за «голою» журналістикою?

– Ні, бо все одно дуже багато пишу. Окрім  прес-релізів реалізовую чимало інтерв’ю з артистами вже в якості промоменеджера. А також регулярно пишу кілька текстів для одного з львівських журналів. Так що забути про «голу» журналістику не виходить.

 

 

– Байдикувати, напевно, не виходить ще й через те, що останніх півтора року життя ти присвятила проектові « #Пісні війни». І ось сидимо на каві, тримаємо в руках диск. Віриш, що змогла? Не дивно самій для себе?

– Дуже дивно. У якийсь момент я вранці прокинулася  і раптом навіть подумала, що вже зробила у своєму житті найважливішу справу. Це дуже підступна думка, бо провокує  впасти в певну апатію чи депресію, особливо якщо до того життя не лише було розписане по хвилинах, а й наповнене купою надважливих речей. Потім почала ту думку від себе гнати і потрохи  прийшла до тями. Просто відколи почалася війна, живу з тим, що кожен має на своєму місці робити щось для фронту. Зі своїми 42 кілограмами я не можу взяти  в руки автомат, бути медсестрою,  чи активно волонтерити на Сході, відвозячи на передову необхідне, як багато хто робить, з жінок зокрема. Але зі своїм досвідом теж можу бути корисною.  Мені взагалі здається, що в житті немає нічого випадкового. Скажімо, навесні минулого року Павло Табаков, з яким працюю як менеджер останніх п’ять років, написав музику на вірш свого чернівецького друга, поета, полковника СБУ у відставці Василя Фесюка «Дорога на Схід». Однак під час прослуховування демоверсії на студії раптом поділився внутрішніми сумнівами, що співати цю пісню годилося б не йому, а воїнам АТО. За цю ідею ми відразу схопилися. Я зробила кілька дзвінків – зокрема на Яворівський полігон і в західний регіональний медіацентр Міністерства оборони України з проханням дати інформацію, чи є в них воїни, які самі пишуть пісні і вміють співати. І вже за два дні  мала список з п’яти імен можливих претендентів на виконання «Дороги на Схід». Порадившись, ми вирішили, що нехай співають усі п’ятеро: Богдан Ковальчин, Тарас Гривул, Максим Перев’язко, Петро Комендат та Андрій Шевчук – воїни, які побували в найгарячіших точках АТО, але познайомилися тільки в нас на студії. І вже з травня минулого року пісня почала жити в ефірі радіостанцій та в мережі самостійним життям…

 

 

– Не закидали, що це – неформат?

– Чесно кажучи, різне було. У Львові проблем не виникало, а от, скажімо, на деяких київських радіостанціях уповноважені  люди могли сказати: «Ви знаєтє, война уже нинчє нє в трендє». І думалося – а ви це хлопцям скажіть, які в госпіталях лежать чи на передовій гинуть. Але то вже питання совісті, планка якої у кожного інша.

 

– Коли свого часу писала у фейсбуці «Люди, а чи цікаві було б вам пісні воїнів АТО, зібрані на окремому диску?», вже мала план чи це було спонтанне запитання, спровоковане якимись особистими враженнями чи відчуттями?

– Плану ще не було. Тоді ще навіть готової «Дороги на Схід» не було (а кожну пісню ми згодом робили від місяця до двох). А були якісь власні враження і переживання, був черговий наплив емоцій – що ось Великдень за кілька днів, ми всі понесемо до церкви пасхальні кошики і потім сядемо за святковий сніданок і в багатьох родинах не буде за столом синів, чоловіків, татів, братів, бо вони в цей час  перебувають на фронті. І так на мене накотило, так мною перетрусило, що на саму страсну п’ятницю 2016 року я і написала той пост у фб. Сама не чекала, що він так сколихне людей, що буде стільки репостів, відгуків, коментарів, порад, пропозицій допомогти. Приміром, художній керівник «піккардійців» Володя Якимець одним із перших зголосився: «Галя, “Терція” з вами». Ще ніхто не знав, що за пісні будуть, які, чи буде їх достатня кількість, а вже була готовність такий проект мені допомогти зробити. І я почала ці пісні шукати. Насамперед моніторила інтернет, адже війна тривала на той момент уже три роки і хотілося зрозуміти, що в цій пісенній площині вже є.

 

–  Що побачила?

– Що зроблено доволі багато. Звичайно, йшлося не про студійні записи: більшість тих пісень на той час були записані просто під гітару та зняті за допомогою смартфона чи планшета і  викладені в ютубі. Я ці пісні збирала, таким чином формуючи собі відповідну базу. Коли їх уже було кілька десятків, пішла іншим шляхом – почала питати усіх, кого можна, а чи знають вони хлопців, які пройшли війну, пишуть про війну, співають про війну? Але співають українською. Це для мене було принципово. Замучила геть усіх – від однокласників до однокурсників, які, знала, воювали, які в той чи інший спосіб могли мати чи мали дотичність до фронту. Але мета була досягнута – моя база ще збільшилась. Під час її формування  з’ясувала, що в Дніпрі готували цілий пісенний фестиваль «Пісні, народжені в АТО». Вийшла на організаторів, поцікавилася, чи планують видавати диск з піснями учасників – сказали, ні, бо це дорого. На сьогодні Дніпро видало кілька таких дисків, але вони цілком інакші, як за ідеєю, так і за складом. Десь 60 відсотків пісень, що увійшли до цих дисків – російськомовні, написані в стилі «афганської» творчості, це такий собі армійський шансон. Це добре, що і такий документ часу є. Але мій особистий музичний естетичний смак хотів іншої музичної мови, іншого мелосу – нашого, українського. І я щаслива, що вдалося його задовольнити.

 

 

– Професійні музиканти підтримали тебе без застережень чи диктували власні умови?

– Знову ж таки, по-різному. Все починалося з пісні, яку щоразу я вибирала на власний смак. Розуміла, що раз уже взяла на себе відповідальність зробити такий проект, то принципове і кінцеве рішення за мною. Там, де сумнівалася, підключала експертів, серед яких були і музиканти, і військові. Радилася, наскільки пісня цікава і як цікаво можна її зробити, думала, хто з відомих українських артистів міг би підсилити ту пісню своєю харизмою, досвідом, вокалом, зверталася до них з пропозиціями. Хтось з виконавців блискавично погоджувався, інший думав, ще інший казав: «Ні, не моє, Дуже вже сумна пісня», або «Я не хочу про війну співати» чи ще щось. Були і такі, що намагалися диктувати власні правила. Зокрема, коли ми звернулися до одного відомого артиста з піснею «Воля» на слова кіборга Станіслава  Паплінського, який 197 днів провів у полоні і саме там почав писати вірші, цей артист сказав, що хоче переписати музику (а її автор Мартін Небо) на свій розсуд, слова, а також те, що коли йому під час аранжування чи запису щось не сподобається, він просто піде з проекту. Воїн цього не прийняв, ми також. У підсумку пісню «Воля» Станіслав Паплінський виконав з одним із лідерів фольк-рок-гурту «Kozak System» Іваном Леньом.

 

 

– Галю, а все-таки як вдалося зробити диск? Адже така затія сьогодні – неймовірно дороге задоволення.

– …яке обійшлося  у близько 400 тисяч гривень. Відразу зауважу, що це, властиво, той випадок, коли з миру по нитці – голому сорочка. Тобто, гроші на проект давали українці з цілого світу: окрім України, також США, Канада та Велика Британія.  Хтось давав 10 доларів, інший тисячу, а один львівський бізнесмен дав аж 50 тисяч гривень, після чого в мені утвердилася думка, що соціально відповідальний бізнес в Україні, нарешті, починає зароджуватися.

 

– Випуск цього диску якось повпливав на твоє розуміння людей, життя загалом? Трапились якісь одкровення?

– Думаю, цей проект вів Господь. Бо як тільки виникали проблеми, відразу з’являлися люди, готові допомогти. Скажімо, про «#Пісні війни» прочула львівська художниця Роксолана Йолич і ще минулого року подарувала нам десять своїх картин. Що з ними робити? Організували аукціон, продали і акумулювали кошти на запис трьох пісень. Потім не було коштів на весь тираж, а лише на його половину. А тільки тираж коштував 120 тисяч гривень – 5 000 примірників, де в кожен диск ми ще вклали збірочку з текстами пісень, такий собі пісенник. То я написала пост у фейсбуці, на який відгукнулася купа знайомих та незнайомих людей аж до згаданого мною бізнесмена, який проспонсорував лев’ячу суму від тієї, котрої бракувало. А які одкровення? Що деколи ми в своїй щоденній рутині зациклюємося на якихось дрібних проблемах – то маршрутку довго чекаємо, то змокли, то не можемо дитині знайти правильний наплічник до школи чи щось. І це насправді геть дріб’язкові проблеми, які ми деколи дуже гіперболізуємо. Бо це не проблеми, а дрібнички життя. Справжні проблеми виникають там, де людина опиняється між життям і смертю, як усі ті хлопці, що там побували, і так щиро і проникливо зуміли потім розповісти про це у своїх піснях.  Недаремно, скажімо пісня «Не сумуй» Олександра Рожка, яку він у нашому проекті записав разом із фронтменом гурту «Антитіла» Тарасом Тополею, за версією Radio Roks увійшла в рейтинг найпопулярніших україномовних рок-хітів за весь час незалежності України поруч з піснями «Океану Ельзи» та «Другої ріки».

 

 

– Напевно, кожна пісня диску – це щось трохи більше, ніж пісня, бо за кожним словом проглядається доля окремої людини.

– Однозначно. Завдяки (якщо, звісно, це слово у цьому контексті доречне) цій війні ми зараз маємо героїв з конкретними обличчями, іменами, долями. І героїв цих значно більше, ніж у цьому проекті. Їх треба знати, поважати, підтримувати. Бо багато з них після повернення з війни не можуть знайти себе у мирному житті. Тому наш проект виконував ще й функцію своєрідної соціальної реабілітації. Варте уваги, що більшість воїнів на професійній студії  були перший раз у житті, не кажучи вже про те, що з професійним артистом теж співали уперше. А потім їхню пісню крутять радіостанції, вони виходять на професійну сцену, їм аплодують, їх шанують. Кожна людина прагне відчувати власну потрібність. Але люди, котрі пройшли війну (а більшість наших учасників – воїни-добровольці), оцю «потрібність-непотрібність» відчувають значно більш загострено і більш тарвматично для власної психіки.  Ще й тому наші «#Пісні війни» так важливі. Скажімо, Тарас Тополя, який окрім того, що фронтмен «Антитіл», є ще й активним волонтером, мав цього року тур у понад 30 міст України. І скрізь виконував пісню Рожка «НЕ сумуй», розповідав про її автора і про наш проект.

 

– До речі, Тарас на участь у проекті легко погодився?

– Неймовірно легко. Ще на самому початку задуму я написала йому повідомлення про ідею і відразу отримала відповідь: «Я з вами». Думаю, що яку би пісню я йому не запропонувала, то він був би готовий її заспівати. Казав, що це те, що він зараз може зробити для нашої армії, тому обов’язково зробить. Я дуже хвилювалася, як вони порозуміються з Олександром Рожком. Бо коли ми вже їхали з ним на студію (а герої зазвичай знайомилися з артистами уже безпосередньо під час запису), Олександр раптом каже мені: «Галю, я не знаю Тараса. Але якщо побачу в його очах чи діях, чи в твоїх, чи в хлопців на студії момент нещирості, то відразу розвертаюся і йду геть». Слава Богу, вони якось відразу порозумілися. І мій страх відступив, бо зайве казати, що від такої постановки питання я перелякалася не на жарт.

 

 

–  Я звернула увагу, що до диску увійшло по одній пісні різних авторів. Але є три автори – Олександр Рожко, Зиновій Медюх та Богдан Ковальчин, які записали по дві пісні. Забракло рівноцінних текстів?

– У жодному разі.  Просто їхні пісні перевернули душу, пройняли до сліз. Я і сьогодні слухати їх спокійно не можу. Жоден професійний артист чи поет не зміг би так написати. Зміг би, може, більш грамотно і гарно, але не так чесно. І тому воїни вірять передовсім своїм побратимам, а не артистам. Хоча більшість українських артистів, які вважають себе патріотами, щось та написали за чотири роки війни. Ми ці пісні знаємо, їм підспівуємо, але тільки одиницям з тих пісень воїни вірять. Тобто, моменти кон’юнктури ніхто не відміняв.

 

– Тобто, трапляються ті, хто холоднокровно заробляє на патріотичній темі дивіденди?

– В процесі роботи над проектом мала прикру ситуацію з артистом, який входить до десятки найвідоміших в Україні і має величезну кількість пісень на патріотичну тематику. Так от, він дуже різко відмовився заспівати разом з бійцем, та ще й образив і мене, і бійця. Коли зрозуміла, що спільної роботи не буде, повідомила йому про це. Відповідь не забарилась «Баба з воза, коням легше, і хоча я не воював, та в мені гонору не менше, ніж у вашого бійця». Була й інша його фраза в нашому листуванні : «НУ й добре, мені й без вашого проекту є чим зайнятися». Для мене таке одкровення стало шокуючим. Я знала напам’ять більшість пісень цього артиста, вважала його переконаним патріотом і раптом побачила, що це все – блеф.  Раз ти так повівся у конкретній ситуації, то я вже не вірю жодній твоїй пісні, написаній про війну. Бо розумію, що ти робив це виключно з усвідомлення, що твій слухач десь в цій когорті. Тому я в один момент викреслила усі ті пісні зі свого плей-листа. 

 

 – А ти сама швидко приймаєш рішення, є людиною дії чи чекаєш, поки рак на горі свисне?

– Рішення приймаю дуже швидко і рідко їх змінюю. Якщо вже щось вирішила, то не відступаю. Інша справа, що десь можу й помилитися. Всі ми – люди. Але мушу зауважити, що завжди йтиму тільки вперед, бо йти назад – не мій шлях. Якщо образила когось і треба перед ним вибачитися, то знайду в собі для цього сили. І рішення, щоб виправити помилку, теж знайду.

 

– Твій перехід від журналістики до менеджера артистів свого часу журналістську братію шокував. Добрий журналіст-культуролог, який до того ж шалено писючий, раптом переключається на цілком іншу професію. А для тебе щось було у цій зміні зацікавлень шокуючим?

Після 15 років праці у щоденній газеті шокувати чимось мене вже досить важко. Та й до всього іншого, мені ще й шалено поталанило з тими артистами, з якими працюю: Піккардійська терція, Павло Табаков, Оксана Муха, балет «Життя», частково Оксана Караванська і Остап Панчишин. Всі вони не тільки круті артисти, а й класні люди. Відтак той піар, яким займаюся я – це не піар на скандалах. Жоден «мій артист» в таких замішаним не був. І це мене щиро тішить. Боя працюю на вибудовування іміджу крок за кроком за довгий період, на акцентування сильних сторін артиста. Творчі люди часто не вміють цього робити, не знають, на що треба звернути увагу. Музиканти взагалі живуть часто-густо виключно у своєму творчо-музичному світі. Тому моє завдання, як то все донести до людей.

 

З «пікардійцями»

 

– Не ревнують вони тебе одні до одних? Узгоджуєш з ними, кого ще береш під своє крило?

– Я сама собі режисер. Але я адекватно оцінюю свої сили. В мене є розуміння, що можу, і що не зможу. І етичний момент також для мене є дуже важливим. Ті артисти, з якими працюю, цілком різні між собою: співак, вокальна формація, співачка, балет, дизайнер одягу і електронний проект, тож, відповідно, не є конкурентами. І не візьмуся за піар  октету «Орфей», тому що в мене вже є Піккардійська терція, за піар Андрія Заліска, бо маю Павла Табакова і так далі. Напевно, за останніх півтора року, коли я паралельно працювала над «#Піснями війни», дехто з артистів вважав, що я недопрацьовую для них. Але цей проект – то був мій обов’язок перед людьми, перед країною (хоч це, можливо, і пафосно звучить). НЕ могла не довести  розпочату справу до кінця, адже люди мені повірили. Тож я мала надати всьому логічного завершення – випустити компакт-диск. Звісно, в окремі моменти руки опускалися і не хотілося щось робити. Але це швидко минало – гору брали ідея і люди, які йшли поруч. І треба було себе зібрати і просуватися вперед. Першу тисячу дисків ми ще за тиждень до Дня захисника України -2017 передали Генштабу – у подарунок для хлопців на передовій та у військові частини передовсім на Сході та Півдні України. І потім, коли мені із зони АТО почали надходити фото бійців із нашими дисками у руках, годі було стримати сльози – то був той моменти, коли чітко усвідомлювала, що гра вартувала свічок!

 

З Мар'яною Савкою

 

– Коли опускаються руки, що, як правило, тебе рятує?

– Мені в такі моменти треба побути самій, щоб зрозуміти, що було зроблено і що ще можна зробити. Необхідне товариство рідних та друзів, їхнє внутрішнє тепло і підтримка. А тоді рятує молитва, здатність відкинути всі негативні думки і рухатися далі.

 

Фото з Архіву Галини Гузьо

 

13.11.2017