У тій місцевості, де я здобував дитинство, частіше, ніж у інших відомих мені місцях, траплялося летюче каміння. Зрештою, це було так часто і різноманітно, що саме цілеспрямований політ міг вважатися нормальним станом каміння.
Каміння було різне. Кругле, пласке, кострубате, гладеньке, сіре, чорне, крихке, шарувате, з червоними прожилками, з відбитками черепашок і рачків давнього моря. Було також надто багато кременю. Один знаменитий арабський мандрівник описував цю місцевість як важливий сакральний пункт на надзвичайно важливому панконтинентальному великому кремнієвому шляхові. Також на цих горбах час-від-часу викопували цілі відра різноманітних кам'яних знарядь, тож не тільки природа, а і затемнена історія давали поживу для розуміння і уяви – якими всілякими можуть бути каміння.
Каміння виростало тут краще, ніж картопля. В кожному разі, готуючи поле до картоплі, щороку виймали каменів не набагато менше, ніж дрібної бульби восени. Каміння завжди було під ногами і, що важливіше, під рукою.
Дорослі його переважно двигали, визбирували, кололи. Ним мостили дороги, фоси і стежки, на яких в іншому разі мало би бути болото. Камінням обкладали джерела. З каміння робили загати на потічках, аби утворилося хоч малесеньке плеско, де би можна було принаймні лягти у воду. З каменів складали фундаменти дерев'яних хатів, склепіння пивниць, цямрині криниць, опори кладок, камінням обкладали основи всіляких вертикальних стовпів і стовпчиків.
Натомість діти – порушуючи біблійний детермінізм – каміння розкидали. Кидали його, кидалися ним. Тому тут так часто траплялися летючі камені. Базовою еволюцією дитинства ставала зарадність з каменем. Взяти, потримати в руці, обхопити пальцями, втримати, перекинути з руки в руку, підкинути і зловити. Потім якось кинути. Розвиток проявлявся спочатку у важкості каменя і у дальності кидання. Вся середня школа полягала винятково у цільності – влучити каменем точно туди, куди намірився. Вищим же було вміння безпомилково вибрати з усіх каменів, які у найближчій доступності, саме той – за формою, за вагою, за структурою – яким треба найефективніше скористатися для того, що потрібно тут і тепер. На каміннях таким чином шліфувався мозок. А попри нього – і чіпкість пальців, ергономіка складних рухів, спостережливість, точність, вивіреність, швидкість просторових розрахунків, незворотність і відповідальність.
Бо камінь – завжди небезпека. І для того, хто кидає, також (там казали «такі»).
Тепер самому видається неправдоподібним, але ми кидали годинами. І у кожного з нас кидали також. Перекидували через річку, дах, дерева, дроти. Ціляли в стовпи, стовбури, калабані, галузки і яблука, які несли потоки. Збивали горіхи і грушки. Вели справжні перестрілки камінням, ховаючись у фосах, шкапах, за колійовими насипами. Брали багато каміння в руки, ставали купкою, всі разом підкидали свої камінці до неба, встигали обнятися, пригнути голови і промовити – на кого Бог пошле. Досягненням особистого контакту було те, що ти можеш з кимось легко перекидатися великим важним каменем.
Підручне каміння якось так впливало на самоусвідомлення, що у певному сенсі вирівнювало права сильніших і слабших. Історія Давида з Голіафом була цілком натуральною. Потенційний кривдник завжди знав, що покривджений може вхопити камінь (там казали «плиту») і у цьому сенсі виявитися вправнішим. Всі зважали також на психопатів. І завдяки камінню не боялися здичавілих псів. Через камінь приходило перше знайомство з болем. Через біль від каменя з'являлася перша емпатія. Нас не дивувало, що десь колись когось каменували, якраз це було цілком зрозумілим.
Світ стає інакшим, коли летюче каміння є не магічним реалізмом.
Через багато років (але вже і багато років тому) я мусив цілу ніч проходити злобною осінньою Варшавою. Якісь легендарні кримінальні дільниці. Поодинокі п'яні, цілі горстки вгодованих і крикливих хлопаків у в'єтнамських дутих куртках. Але мені було спокійно, як у дитинстві. Навіть дозволив собі зайти у кілька люмпенських кнайп, незважаючи на смішну беретку і білий плащ. Бо у кожній кишені того плаща лежало по дві дрібні бруківки з Королівського тракту, який тоді ремонтували, а у кожній порепаній рукавиці долоню студив бездоганно круглий камінчик з берега Вісли. Мій дзядзьо на таке казав «жолудь». Відповідно, і погляд був таким, що нічого поганого навіть не збиралося статися. Камінь око точить.
26.10.2017