Те, що український фільм «Сторожова застава» зібрав багато мільйонів гривень вже за перший вік-енд, не дивує. Так само не була б дивною і вірогідність значно більших зборів, якби топ-менеджери наших кінотеатрі вірили у вітчизняне кіно. Дивує лише захоплення глядачів відверто поганим фільмом, яким є «… застава». І в цьому дуже важливо розібратися саме зараз, поки цей поодинокий випадок не став правилом.
В ‘60-х роках соціолог Еміль Дюркгайм назвав девіантну поведінку реакцією на зміни та виклики суспільства, пояснюючи відхилення від норм психологічними причинами, пов’язаними із зовнішніми чинниками. Таким чином він дав людині шанс виправдатися за ламання стандартів, покладаючи відповідальність на суспільство. Але куди ж людина втече від суспільства, тим більше від його вироків за цю втечу? Сама втеча буде названа девіацією, бо ж нам всім з малечку вдовбують мантру не-можливо-жити-в-суспільстві-і-бути-вільним-від-нього. Відтак велика частина людства перебуває в атмосфері «колективних уявлень», покладаючись не на власний емпіричний досвід, а на ідеї, нав’язані самим суспільством. Багато з того, що нам подобається, і про це соціологи і психологи кричали ще з давніх давен, не є тим, що нам подобається насправді. Просто ми з цим погодилися. Бо так сказало суспільство. Наша поведінка, наш вигляд, наші уподобання є несвідомим толеруванням стандартизованих норм. І це в першу чергу стосується масової культури.
Кіно – стоїть на чолі маскульту через свою приналежність до великих грошей. Тож в Голлівуді навчилися робити такий продукт, який пасує масам. Не кожен раз і не 100% всім, але часто і з великими прибутками, що своєю офіційністю його легітимізують. Цей продукт з формальної точки зору характеризується високим професіоналізмом творення, хоча його суть, його культурний і духовний рівень свідомо і сильно занижений через зрозуміло-меркантильне бажання виробників охопити більший сегмент глядачів, які по факту мають посередній рівень розвитку, невибагливі смаки, але вимогливе ставлення до манери подачі, до рівня послуг і способу їх надання. Та як бути із ситуацією, коли нікчемний сенс вкладають в хирляву форму і аби-як це подають, а клієнт зі сліпим захватом сприймає подане? Чи не потрібно було б обуритися такому недбальству з боку виробника і посприяти прозрінню клієнтів, котрим рекламним пилом заліпили очі, а «бабське радіо» всяким непотребом забило вуха?
Мало приємне заняття, особливо коли йдеться про сучасне українське кіно, яке тільки-но почало відвойовувати увагу нашого глядача у іноземного екранного «загарбника». Та «Сторожова застава», масово розкидаючи «бісер», намагається зробити нас самих винних у цих девіаціях, у відхиленні від норм, нав’язаних Голлівудом і нами ж погоджених, у «колективному уявленні» про якість. Яким чином? Чому ми в цьому винні? І як покаятися і здобути відпущення гріхів?..
Насправді, в успіх першого фентезі за виробництва України, пригодницького сімейного фільму «Сторожова застава», не вірили ні його «вороги», ні його «друзі», прогнозуючи збори від 5 мільйонів за весь прокат до 5 мільйонів за перший вік-енд. Але ніхто не очікував цифри, яку оприлюднив в одному зі своїх постів голова Держкіно України Пилип Іллєнко – 8 мільйонів 184 тисячі гривень. Що перевищувало збори попереднього лідера, комедії «Дідзьо Контрабаса», яка за той самий термін зібрала 7,5 мільйона гривень. Невідомо, звідки голова Держкіно це взяв, адже за офіційними даними дистриб’ютора «… застави», компанії UFD, збори їх фільму склали лише 6 мільйонів 333 тисячі. Та в даному випадку не суттєва різниця в цифрах, мова про мільйони і про масову увагу, відповідно – про суспільний успіх продукту «Сторожова застава».
Звісно, за умовами маркетингу розповсюдження товару та його успіх у масової аудиторії не пов'язаний з його якістю, лише з масштабом реклами і попитом у суспільстві. «Сторожова застава» мала потужну рекламну кампанію, що охоплювала весь спектр рекламних площин – включаючи телебачення, радіо, інтернет, зовнішню рекламу і креативну, на кшталт поштових марок. А запит в суспільстві на українське кіно був давно, і тепер система «своя сорочка ближче до тіла» помножилась за рахунок наявності відчуття патріотизму, як внутрішньо-психологічного породження від втручання зовнішнього, чим наразі є агресія Росії на Донбасі та анексія Криму. Втім, «… застава» не є першим українським фільмом, і не є першим фільмом з великими зборами. Першим, як відомо, був «Поводир» 2014-го року, який зібрав понад 14 мільйонів гривень. Другим була «Незламна» 2015-го, чиї збори в прокаті України майже досягли 14 мільйонів. Те, що обидва фільми не окупилися, наразі не має значення – це питання іншої статті. Мова про увагу нашого глядача до нашого кіно. І ця увага є, але до чого саме прагне глядач?
Адже решта нових українських фільмів не приваблювали аудиторію настільки. Чому? «Рівень чорного» Валентина Васяновича – одна з кращих вітчизняних стрічок, презентована на Торонтському кінофестивалі, претендент на «оскарівську» номінацію від України, і цілком заслужено…, але не зібрала навіть 100 тисяч гривень в прокаті. Це говорить про її якість? Ні. Це говорить лише про те, що вона не мала потужних вливань в рекламу. Та й мати не могла, бо це – артхауз, що апріорі не може розраховувати на масову увагу аудиторії, тому й рекламувалася не так активно, як це відбувається у випадку з фантастичними екшенами чи комедіями. Тоді підійшла б позиція «Червоного»? Бо тут ніби поєдналися патріотична складова (йдеться про хлопця з УПА, що протистоїть радянський системі, знаходячись в таборі ГУЛАГу), і є зрозумілий розрахунок на широкі маси (на дворі війна з Росією, яка офіційно є спадкоємницею Радянського Союзу). Але ні – фільм заледве зібрав 3,5 мільйони гривень. Очевидно, що в цьому випадку одним з чинників провалу була низька якість матеріалу – драматургії та її втілення. Адже «визволення» і «патріотизм», як теми, добре сприймаються в середині країни-виробника, і цьому добрими прикладами є і «Патріот» в Штатах, і «Вогнем і мечем» в Польщі, і обидва вище названі «Поводир» та «Незламна» в Україні.
Самоочевидною прив’язкою до успіху фільму також є жанр, а разом з ним і зірки, залучені до зйомок. Екшн і комедія, з варіативним додатком фантастики чи фентезі, відповідно, в лідерах. «Дідзьо Контрабас» є комедією. Препогано знята, з недоречними для комедії постійними середніми планами, мінімальною кількістю кадрів і дивовижно «сірою» картинкою, позбавленою руки кольорокоректора, але тим не менше ця комедія мала один безсумнівний «плюс» – самого Дідзьо. Крім того, що він є абсолютною зіркою для підлітків, Дзідзьо насправді цілком органічний і вправний комік, здатний «взяти» аудиторію голими руками, навіть при наявності жахливого режисера, і взяти лише тим, що він є в кадрі.
«Сторожова застава», натомість, не комедія і тут немає зірок. Але фентезі для підлітків – це теж супервдячна чималенька аудиторія! У поєднанні з пригодницькою складовою, з хлопчиком 13-14 років і дівчинкою-однолітком, з нашим часом та часом Київської Русі, сюжет зацікавив – на нього пішли сім’ями. Ситуацію суттєво підігріла довготривала рекламна компанія й інформація про надзвичайні спецефекти. Але чи вистачить для бажання з’їсти борщ тільки перелік інгредієнтів? Тобто, чи настільки український глядач голодний, щоб, не звертаючи увагу на смак страви, наввипередки накинутися на неї?
І відповідь – так. Нам, голодним до свого, «впарили» те, що ми свідомо і підсвідомо хотіли – сучасне, дороге і наше. Ми пішли за психологічними маркерами, як за крихтами, розкиданими по системі «колективних уявлень» соціолога Дюркгайма і «колективного несвідомого» психоаналітика Юнга. Ми повірили, в черговий раз, а нас, в черговий раз, «розвели як кошенят», «кинули, як лохів», кажучи нам з нахабними посмішками, що «всі працювали на 100%, всі були відповідальні, була зроблена велика робота, нам самим сподобалося». Дивовижно чути цю лицемірну переоцінку себе, коли у проекту проблеми стирчать мов з їжака голки.
А проблеми у приготуванні цієї страви були від початку збору продуктового кошика. І справа навіть не в тому, що проект в далекому 2013 році виграв пітчинг Держкіно – з причин, усіма зрозумілими, майбутні виробники, компанія «Кінороб» (читай студія Film.ua Group), не могла знайти додаткове фінансування до вже затверджених 45% державних грошей. Справа була в самому матеріалі, в самій підготовці проекту, питань до якого можна задавати стільки, скільки секунд у фільмі. І перше з них: чому для реалізації великого задуму – зробити перше фентезі з дорогими і комп’ютерними ефектами – запросили режисера без досвіду роботи в прокатному кіно? Звісно, Юрій Ковальов не аматор, і загалом непоганий режисер, а перші дві короткометражки, «Останній лист» і «Пиріг», зняті ним на початку 2010-х років для проектів «Мудаки. Арабески» і «Україно, goodbye!», засвідчили його рівень мислення та ідейність. Крім того, він працював на телебаченні, знімав кліпи та рекламу… Та чи цього вистачить для повнометражного, складнопостановочного фільму?
Сам режисер в одному з інтерв’ю каже: «Найгірше для режисера – це коли глядач зненацька посеред фільму розуміє, що дивиться кіно». Та, певно, гірше, коли глядач розуміє, що дивиться погане кіно. Коли з самого початку з усіх дірок вилазить «телек» з його постійними середніми планами. Коли герої говорять калькованою з російської мовою, відсутність життя в якій ріже вухо навіть дітям (і під час фільму, і після, багато хто з глядачів казав – ми так не говоримо). Коли всі пошиті для фільму костюми виглядають як пошиті для фільму костюми, а не як одяг звичайних людей XII сторіччя. Коли герої незрозуміло як з’являлись в наступній сцені, хоча за логікою розвитку не могли там з’явитися. Коли кам’яного велетня називають Големом, що є абсолютно з іншої опери, і що показує не тільки героя неуком, а, в першу чергу, сценариста чи того, хто вклав у сценарій цю «геніальну» деталь. І врешті, коли Ілька Муровця, тільки-но так вдало – нарешті – показаного київським велетом, роблять навмисно подібним до Торіна, короля гномів у трилогії Пітера Джексона «Гоббіт». Та вершиною негативу стала крадіжка з того ж таки «Гоббіта» мотиву пісні, проспіваної гномами в першій часині трилогії, а в «Сторожовій заставі» вкладеній в уста русичів… Як це назвати, як до цього ставитися?
Проте пересічний глядач цього не помітив, бо не звертає увагу на деталі. І навіть відсутність крові – кетчупу, томатної пасти, чогось бутафорського – після «порубаних» печенігів, його не турбує. Тим паче, якась там крадіжка пісні. Всі запам’ятали яскраву картинку, круті спец-ефекти і шамана, і це дійсно – об’єктивно – є найбільшими плюсами фільму, що дають хоч скільки-небудь меду в цю діжку дьогтю. Хоча ложка меду не може, по суті, змінити загальний смак. Зрештою, це певним чином підтвердила і компанія B&H, найбільший дистриб’ютор України, яка спочатку погодилася прокатувати «… заставу», а рік тому, певно, після перегляду чорнового матеріалу, забрала свої слова назад. Які реальні підстави були для цього, достеменно не відомо. Але відомо, що на першій прес-конференції «…застави» творці та держслужбовці, відповідаючи на певні претензії до свого фільму, чітко і правдиво заявили, що це, мовляв, перший фільм в такому жанрі, що годі очікувати від бюджету в 40 мільйонів гривень «Гри престолів», і що українському кіно треба дати шанс… Але чи треба давати шанс поганому кіно на тій лише підставі, що воно українське?
P. S. Один співак 30 років тому виголосив у своїй пісні сакраментальну фразу – «своє гівно не пахне». І з цим можна погодитися: воно дійсно не пахне, воно – смердить. Як і будь-яке інше. І не треба називати пахощами сморід. Логічніше чесно говорити – перша чарка йде колом, тож не нап’єшся, та й пиття особливо не смачне, і єдина його перевага – умоглядна – вже є про що говорити, є що пригубити, від чого відчути першу емоцію, навіть якщо вона й не є захватом.
24.10.2017