Стівен Котлер, Джеймі Уіл. Викрадачі вогню: Таємна революція змінених станів / Переклад Олександри Бойченко. Київ: Yakaboo publishing, 2017. 272 с.
Хуліганисті автори «Викрадачів вогню: Таємна революція змінених станів» (Stealing fire: How Silicon Valley, the Navy SEALs, and Maverick Scientists are revolutionizing the way we live and work, 2017) починають розповідь про психоделічні практики початку ХХІ століття з історії про Алківіада. Той викрав у жерців кікеон – сакральний еліксир, який змінював свідомість споживача під час містерій. Розмову про книжку Стівена Котлера і Джеймі Уіла хочеться почати так само – неочевидно і дуже здалеку.
У 1960-х один неймовірно спостережливий, а згодом і неймовірно впливовий філософ зауважив: те, як ми про якесь явище розказуємо, в акурат саме таким те явище і робить. Будемо писати століттями поспіль про секс як гріх, гомосексуальність як відхилення, а про психічну хворобу як про соціальну біду – то такими вони і стануть зрештою. А ті процедури матимуть уже зворотній вплив: інакше, як «по писаному», про ці явища і не розкажеш. Коротше, поза дискурсивними практиками об’єкт не існує. Це Фуко, ясно.
Котлер і Уіл роблять із психоактивними речовинами те саме, що Фуко зробив з еротикою і клінікою. Вони описують їх у такий спосіб, аби побудувати дискурс, який потім можна застосувати до опису психоделічних практик. Дискурсивні практики ейфорії. Народження кайфу. Історія тріпу в модерну епоху. Археологія екстазу. В ньому дуже легко відшукати (першо)джерело, порівнявши викрадення кікеона Алківіадом із викраденням олімпійського вогню Прометеєм. Зрештою, на тому божественному вогні ми нині варимо якусь картоплину. І як тільки знайдеться оригінальний рецепт кікеона (це такий собі Святий Ґрааль для крипто-хіміків), ми всі тут же гуртом нараз… А власне, що ми з ним робитимемо? І для чого?
Основне операційне поняття в «Викрадачах» – Потік, точніше – Груповий Потік (або піковий стан групового потоку). Воно включає в себе «ейфорію», «екстаз», «містичні стани», «психоделічні стани», і є ширшим за суму всіх названих категорій. Робота людини і групи людей на найвищому рівні своїх можливостей завдяки специфічним психотехнікам, танцям-співам-медитаціям, фармакології, безпосередній стимуляції головного мозку тощо. Входження в Потік дозволяє використовувати несвідоме як інформаційний ресурс, підвищувати рівень креативності в прийнятті рішень, втілювати (буквально: тілом) інноваційній практики, недоступні в інших психологічних і фізичних станах, інтегрувати окрему свідомість в функціональний колективний розум.
Критерії Потоку Котлер і Уіл визначають по-науковому чітко – БПЛН: безсамість, позачасовість, легкість і насиченість. Це не описові поняття a la «емпатична терапія» подружжя Шульґінів, а власне аналітичні об’єктивні критерії функціонування вищої нервової діяльності (опис суб’єктивних досвідів авторів «Викрадачів» не цікавить відтак). БПЛН не залежить від змістового наповнення кожного конкретного випадку Потоку, вони є критеріями суто феноменологічного опису (і це те що робить «Викрадачів» таки подією).
Легкість і насиченість (а скоріше: їхня одночасність) є способом адекватно мотивувати себе до пошуку наявної проблеми.
Позачасовість, як уже із назви свідчить, стосується переживання часу в момент екстазу. Гіпофронтальність (вимкнення певних ділянок кори головного мозку) провокує «уповільнення». Безцінний дар, якщо зауважити, що саме дефіцит часу відзначають як системну хворобу сучасності. У Потоці є тільки теперішнє-що-триває, видовжене теперішнє, «глибоке теперішнє». Вищій рівень концентрації на поточній інформації.
Прикметно, коли заходиться про ілюстрації з літератури, автори «Викрадачів» звертаються до футурології і дистопії. (Профдеформацію не виключаю: один із них довго вивчав саме антиутопії). Філіп Дік, Олдос Гакслі, Джорж Орвел, Артур Кларк та ін. Навіть кумедно: якщо їм треба процитувати роботу соціального психолога, спостереження якого не збігаються з їхніми гіпотезами, то процитують вони той момент із Ніла Постмана, де дослідник посилається на Гакслі. Описувати позачасовіть через передбачення майбутнього – хід сумнівний, але видовищний. Ну зрештою, це насправді атракційно: показати різницю в керування свідомості через зіставлення «1984» і «Який чудесний світ новий!». П’ятихвилинка ненависті проти коктейлю щастя. Добре, що не треба обирати – в обох же випадках це не є вибором споживача (забули цей момент?).
Найцікавіше (попри те, що всі чотири компоненти БПЛН працюють тільки в комплексі) – це якраз безсамість: втрата чітких меж Я і «розбалансування» практик ідентичності. Вимикаються великі ділянки префронтальної кори, зникає внутрішній критик, зникає взагалі відчуття Я – і якщо цю втрату гідно пережити, то можна отримати новий погляд на речі. Власне, завдяки цьому стану в Потоці виникає відчуття, що речі мають інші відносини, ніж доти нам відомі. Так породжуються винаходи і креативні ідеї. Або просто безумні (про що «Викрадачі» попереджають).
У 80-х в соціальній психології була популярна тріада Роберта Кегана. Автори «Викрадачів» мають її на увазі, коли міркують про перехід постсучасної людини від розваг до тренування свідомості. Кеган говорив про свідомість, де виділяв 1) соціальний розум; 2) розум, скерований на самоствердження; 3) розум, потенційно готовий до самоперетворення. Наче не складно: спочатку робимо як всі; потім не звертаємо уваги на вимоги загалу; і нарешті тримаємо ті дві опції в голові одночасно і принагідно коректуємо щодо них обох свою поведінку. Не обов’язково в такій послідовності, до речі. І не факт, що до свідомості-самоперетворення дістанемося.
Котлер і Уіл переконані: маємо нині не просто безболісний перехід сучасної соціально активної людини від екстриму до мейнстріму. «Викрадачі» пропонують як повсякденну практику інституалізовану конфронтацію з уявленнями про раціональний та індивідуалістичний суб’єкт в модерному світі. Раціо плюс індивідуалізм – наш базовий міф нині, впізнали? І цю конфронтацію нам презентують на правах і замість (само)ідентифікації. Особистісні трансформації при входженні людей у Потік призводять до реальних змін у зовнішньому світі – це аксіома для Котлера і Уіла.
Від 60-х, – пишуть автори «Викрадачів», – «східний містицизм, звільнена сексуальність і “шлях до блаженства” стали частиною традиційних цінностей мейнстрімної Америки». В перспективі історичної необхідності прогресу людства якісь дрібниці типу смерті нейронів під час тривалої електростимуляції зон насолоди (такими були досліди Джона Ліллі) ніц не важать. Якщо відмова від самості «занадто важко» дається психологічно, то ми її здійснюємо, залучаючи ідею вищого смирення. Якщо «занадто легко», то тоді ми говоримо про екстаз і Потік.
У «Викрадачах» є одна пастка. Процеси духовного пошуку тут описані як такі, що мають ясну форму вираження і усвідомлення чіткої структурної ролі кожного елементу. Такі процеси легко стають частиною дисциплінарних практик. Інакше вони приречені розчинитися у власній безформності. Останнє креативній революції за Котлером-Уілом не загрожує: тут в арсеналі є все – від експериментально підтверджених критеріїв опису містичних станів до потужної мережі соціального активізму (типу фестивалів Burning Man, на якому збирається бізнесова і політична еліта). А-от щодо дисциплінарних практик...
Отже, БПЛН – це те, чого треба досягнути.
Котлер і Уіл з самого початку зазначають, що їх цікавлять історії про бунтарів – в якості «ознак безкінечного циклу, прихованого в історії поміж добре відомими нам іменами і датами». Їх цікавить, власне, цінність і вартість такого протесту, закладені в сам «рух історії». Щодо цінності. Відкривають книжку дві побрехеньки. В першій військовий спецзагін знешкоджує відомого терориста, не проливши жодної краплини крові. Фінал байки: «Вираз його [терориста – Г.У] обличчя?! Безцінний». В другій оповідці розповідають, як Google шукав собі нового генерального директора. Коли цей пост посіла людина, яка розділяла погляди засновників на Потік, за десять років компанія заробила 40 тис. відсотків повернення на інвестиціях. Фінал історії: «Навряд чи є щось ближче до безцінного». Щодо цінностей все ясно. Щодо вартості. Сіли «Викрадачі» вдвох і підрахували, скільки Америка витрачає на технології та речовини, скеровані на роботу зі свідомістю. На тренінги з самовдосконалення, на коучів, психіатрів, на екстремальні види спорту, на порно, 3D-кіно, легальні і нелегальні ліки, електронну музику, соціальні мережі і т.д. Вийшла кругленька сума – чотири трильйони доларів на рік. «Чи можемо ми в інший спосіб отримати такі самі вигоди? Простіше кажучи, чи взагалі варті вони того?».
«Викрадачі» й самі пародійно і кумедно маскуються під «літературу з самодопомоги». (Я насправді уже зустріла скарги читачів, що в книжці мало практичних порад із входження в Потік). Тому природно щодо композиції «посібника» виникає наступне питання. Якщо знаємо, чого треба досягти, то час дізнатися: «у який спосіб це зробити?» і «хто/що нам в цьому заважає?».
Потоку можна досягнути за допомоги «підказок» психології, нейробіології, фармакології та завдяки застосуванню технологій. Завдяки цим чотирьом силам ми не просто отримуємо доступ до практик і речовин, здатних змінювати свідомість. Ми, опираючись на цю ж четвірку, можемо трактувати по-новому найбільш сумнівні в історичному плані здобутки науки, наприклад. Або скажу так: мати додаткові аргументи в дискусії про різницю екстазу й аскези – і виявити, що то не різниця, а просто зовнішня не-подібність. Кажуть, технології нині розвинені достатньо, аби задаватися магією. Жодна з частин книжки так не скидається на фентезі, як детальний опис інженерних винаходів щодо демократизації синтетичних речовин за допомогою 3D-принтера, скажімо. Можна під’єднатися до МРТ, закинутися половиною Червоної Книги, врубити на повну новеньку акустичну систему, споглядати візіонерське мистецтво – і досягати у такий спосіб пікових станів. Можна.
Але. Є ті, хто заважає нам стабільно бути креативними розкутими і продуктивно «не-існувати» в «тут і тепер»: тіло (про яке ми мало що знаємо і звикли на нього не звертати уваги), держава і церква.
Тут є ще очевидніший парадокс (один із численних в цій книжці). Називаючи «регулярні» релігії і церкви як один із «запобіжників» Потоку (котрі, маючи своєрідний патент на містичні досвіди, одночасно перекривають нам доступ до системних практик розширення свідомості), оголошуючи це звинувачення, автори «Викрадачів» послідовно пов’язують змінені стани свідомості з цілком протестантським розумінням результативної наполегливої праці.
Мені тут же пригадався фінальний епізод серіалу «Mad Men». Рекламщик Дон Дрейпер переживає момент первісного містичного досвіду, який моментально (монтаж!) відбивається у одній із найвідоміший рекламних кампаній Кока-Коли. Здається, я правильне кіно згадала. Бо саме цю ілюстрацію з популярного серіалу наведуть Котлер і Уіл ближче до середини книжки, коли міркуватимуть про екстремальну креативність і пряму (в сенсі фінансового успіху) її залежність від Потоку. Автори «Викрадачів» пишуть про пізньо-капіталістичне суспільство – і весь час цього свідомі. Соціальний і фінансовий успіх для них – свого типу фетиш.
Екстаз – це за визначенням вихід за межі власної особистості. Ейфорія, йому супровідна, пов’язана з «відчуттям могутнього зв’язку з вищим розумом». Хіба не за Платоном, екстаз – це момент, коли ми йдемо геть, а на наше місце приходить Бог. Писати про екстаз і уникнути спокуси писати сакральний текст – майже неможливо. «Викрадачі» того робити і не намагаються. Вони свідомо калькують «механіку» сакральних творів. Зрештою, найвживаніше в книжці дієслово – «проповідувати».
Ну от, розповідають про культові «кулінарні книжки» Саші Шульґіна, який багато років досліджував психоактивні речовини. В результаті написав кілька томів, як їх виготовляти і вживати, та якої реакції на них сподіватися. Історія про Шульґіна у «Викрадачах» – це біографія євангеліста і повільне читання такого собі святого письма. Або розказують про ще одного помітного і впливово персонажа – Джейсона Сілву, який в (не)певному стані записував свої одкровення. Будучи професійним телеведучим, робив це вправно, і аудиторію його вірусні відео мали просто шалену. Історія Сілви у «Викрадачах» розказана за шаблоном історії Іоанна Предтечі. Фінал хіба кращий.
Питання, яке Котлер і Уіл прямо не ставлять, але яке наразі є змістом їхньої книжки: чи реальна містерія як така в сучасному світі? Звідки і для чого той крадений кікеон? Відповіді, ясно, немає. Зате є натяки: світська свідомість посіла місце релігійної, а це є тим, чого потребує держава. Схоже, ідеальна стратегія бою не витримує реального зіткнення з ворогом, мають рацію.
Ця книжка, між тим, не про продуктивність і не про нову релігію. Вона – про щастя. І те щастя виглядає наразі так: працювати на максимумі, працювати командою, підсилювати креативність (на рівні класу), економити у такий спосіб безкінечно великі суми і покращувати світ навколо, відмовляючись від чіткої само-ідентичності. «Викрадачі» – книжка дуже смішна. В тому сенсі, в якому сміх звуть формою крупного плану: щоб побачити комізм певної ситуації, до неї треба наблизитися впритул, відчути її межу. І важливе: останнє слово в цій книжці так само безкінечно показове – «відповідальність».
Ледь не половину об’єму дослідження Котлера і Уіла становлять посилання на наукові розвідки, фінансові звіти та експериментальні дослідження з психології. Є тут навіть дуже чесна фінальна частина: автори «Викрадачів» визнають, де «пересмикували» інформацію, щоб досягнути потрібного їм результату. Чесний нон-фікш, котрий сам вказує на ті фрагмент, де стає просто захопливим фікшном. Це теж про насолоду. Як і говорить один із героїв книжки: «Якби ми справді розуміли цей феномен, ми могли б удосконалювати його, а не перевіряти його наявність». Хіба нагаю наостанок ще раз: об’єкт поза способом цей об’єкт писати не існує.
19.10.2017