Проблема з курдським суверенітетом – ще складніша за каталонську. Оскільки евентуальна держава може постати у найгарячішій нині точці на планеті, ще більше заплутуючи й без того складний близькосхідний вузол.
25 вересня на теренах Курдської автономії в Іраку відбувся референдум. 92,73 відсотка його учасників проголосували за незалежність Іракського Курдистану від Іраку – повідомила 27 вересня курдська виборча комісія. Наскільки реальним є шанс на появу на карті нової держави? Експерти оцінюють таку ймовірність як доволі низьку.
Підсумки цього плебісциту не мають зобов'язуючої сили, вони можуть лише дати президентові Іракського Курдистану Масудові Барзані мандат для перемовин з центральним урядом у Багдаді та сусідніми державами. Виступаючи з телезверненням, Барзані закликав Багдад, сусідні країни й міжнародну спільноту загалом поважати волю курдського народу.
Проте світ, в цілому, поставився до цього референдуму без симпатій. А держави-сусіди – то й узагалі вороже. А що в сучасному світі означає «суверенітет» без визнанням іншими державами? Порожній звук.
Так, у міжнародному законодавстві, зокрема в Статуті ООН, закріплено право націй на самовизначення. Але воно часто входить в юридичну колізію з правом держави забезпечувати недоторканність своїх кордонів.
Здійснення принципу самовизначення націй мало б відбуватися в контексті дотримання всіх основних принципів міжнародного права в їхній єдності і взаємозв'язку. В Декларації про принципи міжнародного права, ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН ще 1970 року, з одного боку підтверджено право націй на самовизначення. А з іншого прописано таке застереження: «Ніщо в цій Декларації не повинне тлумачитися як санкціонуюче або заохочуюче будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, які діють з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів; і, внаслідок цього, мають уряди, які представляють весь народ, який належить до даної території, без розрізнення раси, віросповідання або кольору шкіри».
Отже можемо сміливо констатувати, що доктрина і практика міжнародного права досі не в стані дати однозначної відповіді на запитання: як забезпечити гармонійну єдність здійснення принципу самовизначення народів і принципу територіальної цілісності держав? На цьому ґрунті виникають гострі конфліктні ситуації, як, наприклад, з курдським і каталонським народами.
Тобто кожен випадок прагнення нації до самовизначення слід розглядати як унікальний і не дуже сподіватися на прецедентне право. І в будь-якому разі, політичний аспект у кожному окремому випадку відіграватиме значно вагомішу роль, аніж аспект юридичний.
Експерти з питань самовизначення націй сформулювали для себе певний пул передумов, за яких варто підтримувати лідерів і населення, які прагнуть до виходу з існуючої країни, щоб створити свою власну. Скористаємося тим переліком передумов, котрий напрацював відомий американський політолог, президент Ради з міжнародних відносин, колишній директор відділу планування політики у Державному департаменті США (2001–2003 рр.) Річард Гаас (Richard Haass). Зрозуміло, що цей перелік може видатися неповним, може викликати зауваження тощо, але спробуймо принаймні відштовхнутися від нього, аби було про що далі вести мову.
Отже, за твердженням Гааса, передовсім у нації, яка прагне до самовизначення, повинен бути відносно переконливий історичний бекґраунд. Тобто потрібно репрезентувати світові певне історичне підтвердження колективної ідентичності даного народу.
По-друге, населення має довести, що чинний статус-кво пов'язаний з великими політичними, фізичними і економічними збитками.
По-третє, населення повинно відкрито демонструвати потужну підтримку нового сецесійного політичного статусу.
По-четверте, нова держава повинна стати життєздатною. «Останнє, що потрібно світу, – поява нових недієздатних держав», – пояснює цю тезу Гаас, і з ним складно не погодитися.
І, нарешті, по-п’яте – сепарація не повинна поставити під загрозу життєздатність решти частин країни або безпеку і розвиток сусідніх держав.
Спробуємо спроектувати ці пункти на курдський прецедент. І що ж ми бачимо: за всіма щойно наведеними позиціями курдський сецесійний арґумент виглядає доволі переконливо. У курдів є сильне відчуття спільної історії і національної ідентичності. Їх не вдалося асимілювати ні турецьким кемалістам з фундаменталістами, ні Саддамові Хусейну, ні Хафезові й Башарові Асадам, ні іранським аятолам тощо.
Курди ледь не домоглися державності спершу після Першої світової війни, а потім – після Другої. Хоча опинялися за крок від неї, але щоразу доля була не на їхньому боці, байдуже, що не з їхньої вини. Ще після розвалу Османської імперії аргументи на користь незалежності курдів були не менш переконливими, ніж і у інших груп, чиї державницькі прагнення були задоволені. Наприклад, тих же сирійців.
Курди Іраку серйозно постраждали від рук режиму Хусейна (зокрема, вони зазнали атак хімічною зброєю). Їх переслідують у Туреччині, оголошуючи терористами. Проти них жорстко й жорстоко воює армія сирійського президента Асада. Вони позбавлені прав у ісламському Ірані. Тобто свідчень, що курди зазнавали й зазнають жахливих утисків через свою бездержавність, вони можуть навести світовому співтовариству предостатньо.
Водночас у Іракського Курдистану є достатньо потенціалу, щоби стати економічно життєздатною державою, вже хоча б з огляду на наявні запаси нафти й газу. Водночас й Ірак без Курдистану не втратить господарського бонітету (хоча ще треба вирішити питання Кіркука). Не мав би завдати шкоди своїм виникненням незалежний Курдистан й іншим сусіднім державам.
Однак бажання курдів північного Іраку усуверенитися наштовхується на шалений опір самого Іраку, спротив держав-сусідів і виразне несхвалення основних ґлобал-плеєрів.
Зрозуміло: центральний уряд у Багдаді занепокоєний втратою частини території країни. Таке мало кому до вподоби. А головне – курдська територія рясніє великими нафтовими родовищами. Тому Ірак активно виступає проти відділення курдів.
Туреччина, Іран і Сирія також не підтримують ідеї курдської незалежності в будь-якому вигляді, побоюючись, по-перше, що це створить плацдарм (зокрема й військовий) для посягання чи принаймні диверсії на їхні території. А по-друге, що їхні власні курдські меншини можуть «заразитися злим прикладом», тож і собі забажати сепаруватися.
А от чому Сполучені Штати, котрі завжди мали курдів за союзників, виступають проти їхньої сецесії? Для цього теж є свої причини. Передовсім не слід забувати, що саме США, саме американська інвазія 2003 року скинула режим Хусейна, створивши, так би мовити, «новий Ірак», невід’ємною складовою частиною якого є Іракський Курдистан. Останнє, що нині потрібно Вашінґтону, – щоб і без того слабку владу в Багдаді підточив ще й курдський сепаратизм.
Окрім того, у Білому домі усвідомлюють, що нові перекроювання кордонів спричинять ще більшого хаосу й у без того заплутаному геополітичному вузлі на Близькому Сході. Приблизно такою ж логікою послуговується й Європейська Унія. Та й загалом і для США, і для ЄУ притаманна відраза до сепаратизму, який ускладнює геополітичні процеси, змушує перебудовувати зовнішню політику, шукати нових підходів. Звісно, що є і винятки на кшталт «косовського прецеденту».
Не підтримує курдської держави й Росія. З одного боку, здавалося б, Москві було б вигідно ще більше збаламутити води на Близькому Сході, аби полапати рибки в мутній. Утім Кремль більш схильний у питанні сепаратизму використовувати умовний «придністровський варіант». Тобто коли «інфільтрується» у межі чинної держави певне псевдодержавне утворення. Останнє, з одного боку, не дає нормально розвиватися метрополії, з іншого – дозволяє ефективніше впливати на цілу державу, використовуючи автономію як свій інструмент тиску. Такі прецеденти, окрім ПМР, ми спостерігаємо в Абхазії, Південній Осетії, на Донбасі. Очевидно, Москва хоче діяти за напрацьованою схемою і в Курдистані, де вона теж має достатньо своїх засобів тиску.
Таким чином єдиним прихильником курдської державності за межами власне Курдистану виявився лише Ізраїль. Незалежний Курдистан міг би стати фактично єдиною лояльною до Єрусалиму державою в реґіоні. Ізраїльська влада й раніше відкрито підтримувала прагнення курдів здобути свою державність. А по згаданому референдумі прем‘єр-міністр країни Біньямін Нетаньягу фактично в гордій самотності привітав курдів з таким серйозним кроком до суверенітету.
13.10.2017