Львівський говір

І

Не зважаючи на те, що українська діалектологія має за собою заслужене минуле, досліди українських учених на цьому полі відносилися головно до села, до мови простолюддя. Нехіть до міста, до досліджування його мови, була спричинена головно неукраїнським елементом в українських містах і вслід за цим поглядом, що місто має багато чужомовних впливів, що його діялект це „попсована” мова босячні, отже така, що не заслуговує на ближчу увагу, а ще й до того в наукових працях. І коли на Заході почалися досліди, над міськими говорами, над ,,арґо” великих міст, над мовою босячні, міського пролетаріяту, соціальних низів, то в нашій науці вперто оминали місто як предмет діялектологічних дослідів, скупчуючи всю увагу на сільських говірках.

Цей однобічний підхід до справи став мені зокрема виразним, коли я в рр. 1929-1936 студіював у Львівському університеті й мав змогу познайомитися безпосередньо з говором українського Львова та його передмість. Кількакротне увязнення за студентську й громадську діяльність дало мені добру нагоду пізнати говір львівських низів, зокрема таємну мову львівських „батярів”. З другого боку читання таких львівських оповідань як „Ліва кампа” П.Марійчина, „Вулиця” Б.Нижанківського, „Грачі” Ів. Керницького, а з старших авторів „Яндрусів” І.Франка, заохочували до наукового прослідження отого „львівського мовного кольориту”, яким просякнуті згадані твори. В 30-их роках я почав робити записки живої, говореної української мови у Львові, зокрема присвячуючи увагу молодому поколінню, з яким мені довелося зустрічатися в мурах „академічної гімназії”, де я почав у рр. 1936-37 свою педагогічну працю.

Систематичні досліди львівського говору перервав мені виїзд за границю і вибух другої світової війни. Проте я не кидав думки про завершення дослідів над львівським говором тим більше, коли бачив, що через окупацію большевиків західньо-української столиці наступлять великі зміни в її мові й мої матеріяли матимуть уже історичну вартість. В 1940 році я запропонував проф. Д.Вестерманові [1] свої матеріяли й прохав його допомогти у виданні моєї студії. Він погодився радо на мою пропозицію й награв для тієї цілі дві грамофонні платівки в своєму „Інституті Звукових Дослідів” у Берлінському університеті. Я взявся за працю. Восени 1941 р. я відвідав іще раз Львів і на місці подоповнював деякі сумнівні питання. Отак постала моя студія про львівський міський говір, що вийшла друком у німецькій мові в 1943 році п. н. Lemberger Ukrainische Stadtmundart (Znesinnja). Arbeiten aus dem Institut fuer Lautforschung an der Universitaet Berlin. Leipzig 1943. 139 ст.

Ця студія — це перша праця не тільки про мову Львова, але взагалі перша праця про говір українського міста. Вона складається із вступних культурно-історичних та мовно-географічних міркувань та завваг на тему методи й транскрипцій слів. Опісля йде докладний опис львівського говору, так би мовити, „львівська граматика” з такими розділами: фонетика, морфологія, відміна, завваги до складні та історичний погляд на розвоєві тенденції львівського говору. Окремий розділ займають міжмовні взаємини, львівські автентичні тексти, та львівський словник. До праці додано мапу українських говорів для унаочненні місця львівського говору на українському мовному обширі.

II

Львівський говір, як система, не визначається одноцільним характером. Побіч літературної мови, що її вживали освічені верстви і що тільки в деяких випадках, головно щодо фонетики, виказувала взагалі західньо-українські прикмети (напр. сильне помякшення приголосівок: шьа замість ся, жьа зам. зя й ін., звужена вимова ненаголошеного „о”, напр. тубі, субі замість тобі, собі, відмінності в наголосі й інтонації, тощо) , існували справжні міські говірки на передмістях з українським населенням і вони відзеркалювали собою:

1) насамперед найближчі сільські говори, з якими межувало передмістя,

2) в дальшому різні західньо-українські говірки, залежно від того, звідкіля мовлянин приходив до Львова на стале поселення.

Супроти цього не залишалось ніщо інше, як обмежитися в основі до одного передмістя, а саме Замарстинова та опрацювати передусім його говорову систему, тільки час від часу додаючи уваги про загально-львівські мовні прикмети. Можливо, що це відбилося на прозорості праці й не дало відповіді на всі питання щодо львівського говору. Одначе аж в процесі опрацьовування матеріялу можна було побачити, що львівський говір це незвичайно цікаве й живе співіснування різних говіркових систем, обєднаних тільки деякими спільними прикметами в ділянці звуків, словотвору та головно — лексики. В міру національного освідомлення нижчих соціальних сфер та їхньої самоосвіти позначався на цих говірках вплив літературної мови, зокрема в таких яскравих відмінах, як „є” по мяких (без наголосу навіть -і), напр. дякую, зам. дєкую, завязувати зам. завізати й ін. Літературні впливи ширилися нарівні з чужими впливами. В деяких випадках чужі перемагали. Отак напр. одна з найбільш прикметних говорових тенденцій українського Львова між двома світовими війнами було поширення у-вимови звука л. Всупереч літературній нормі в цьому випадку поширювався польський вплив вимовляти „л” як нескладотворче „у”, в таких словах, як „уавка”, „мауа”, „брауа”, „пішуа” й т. п. Це явище обхопило всі верстви молодого покоління й — цікаве — мало велику експанзивну силу, не зважаючи на спротив з одного боку батьків, а з другого боку школи. Інша прикмета, що експандувала в тому часі в звуковій системі молодого покоління у Львові, було „х” на місці „г”, отже не тільки „хата”, „хочу” й т. д., але й „холос”, зам. „голос”, „нуха”, зам. „нога” й б. ін.

Як кожне велике місто, Львів мав свою лексику. Поодинокі слова, типові для Львова, ми зібрали в окремому словничку. Все ж насамперед годиться відмітити одну з прикмет, що її загально признавали як типово львівську не в науці, а в популярному відчутті. Маємо тут на увазі часте вживання ввідного „та”, яким львовянин міг зачинати майже кожне речення. Тому то мешканців Львова (побіч інших прозв) називали „тайойками” (від сполуки „та йой”). А дальше йшла велика кількість специфічних „львовянізмів” у роді: „арбайтувати”, „балак тримати”, „бадилькі” (волосся), „бути блят, блятувати” (погоджуватися), „бухати” — що раз частіше конкуроване словом „(за)йванити” (красти), „дати цинк” (знати), „хавіра” (хата), „фалювати” (йти), „капувати” (розуміти), „лаха дерти” (висмівати), „пєтра дістати” (налякатися), „сумер” (хліб), „шпарґа”, „плюсква” (сутичка, неприємність) , „тримати штаму” (дружити) тощо.

Власне через ті й тим подібні слова львівський словник мав незвичайну симпатію у самих львовян, головно серед молодого покоління. В 20-их і 30-их роках уходило за „добрий тон” серед доростаючої освіченої молоді „говорити по-львівськи”, тобто домішувати до звичайної літературної мови поодинокі слова з львівського діялекту.

Треба обєктивно признати, що львівська вулиця витворила специфічний настрій, гумор і дотеп, який притягав і якому тяжко було опертися. Вистачить згадати, що з дуже великою популярністю зустрілися радіопередачі „Щепка і Тонька” власне через їхній непідфальшований гумор. „Львівський говір” — в популярному розумінні лексики, зворотів і стилізації — ширився з великим успіхом по цілій Галичині.

Як зразок, наведемо тут частину з тексту, що надрукований у згаданій книжці на стор. 102-3. Говорить „Міхалова зи Знисінє”:

„... Старий мій ни роби, вчорай був в магістраті за роботую. Казали му метрику на польске принести, ту дадут паньствову пусаду: вулиці замітати.

„А наразє руботи для кабанув німа!”

А нидучикані ваши! Ней вас Памбіх скари! Абисьти нугами пунатігали! Жибисьти скапали, як сьвічка!”

Жибисьти го призидентум зрубили, то метрикі на ваши ни пиринисе! Я сі ни хвалю, Павлова, али я ни з тих, жиби за пару шустук цапуви душу занесла.

Я ни Юуцька, жи за пуліцая вийшла!

А то ферняк на ґвінт, вибалуши сліпакі, накрути куркоцьонґів... шнуруї як грабіна.

І мисли, жи Бога за ноги злапала, пані пустирункова.

Морда на ґлянц, шпануї на теби звінкля і „пу хамску до мні ні балакаць!..”

III

В цій короткій статті годі нам подавати докладні й вичерпні дані про говір Львова, як теж і характеризувати значення його для української науки. Цікавих на подробиці відсилаємо до нашої студії, а згадаємо тільки кількома словами про відгуки, з якими наша праця стрінулась в науці.

Маючи деякі застереження щодо подробиць, проф. Юрій Шерех писав про неї на сторінках „Українського Вісника” в 1943 р. м. ін. таке:

„Нетерпляче розкриваємо книжку. Перша в українському мовознавстві спроба дослідити діялект великого міста. Досі наша діялектологія обмежувалася на вивченні сільських говірок. Тут вироблений сталий підхід, навіть стала схема дослідження, і дослідникові залишається тільки наповнити кожного разу цю схему місцевим матеріялом. Щождо міських діялектів, то тут не тільки не маємо виробленої, усталеної методології, ба навіть не маємо певности, чи можна говорити про українські міські говірки і чи треба їх досліджувати. Справді ми так багато разів повторювали, що наші великі міста русифіковані або польонізовані, що кінець-кінцем самі в це беззастережно повірили. Тим часом усі наші міста зберігали завсіди українське мовне підґрунтя, всі міста постійно мали приплив українського мовного елементу з сусідніх і дальших околиць. Ніякі примусові русифікації ані польонізації, впроваджувані чужими урядами, не були спроможні припинити цей процес. Для цього треба було б ізолювати місто від довколишнього сільського терену, а цього зробити не могла ніяка влада. Чужинецька ворожа влада могла тільки приглушувати, загальмовувати приплив української мовної стихії до великого міста, але не могла перервати його. І коли ці чужинецькі влади були зметені, то особливо наочно виявилися наслідки діяння повсякчасного, безперервного припливу українських мовних елементів... З особливою, може, інтенсивністю виявилося все це у Львові... Все це до високого ступеня підносить наш інтерес до прослідження міських говірок, зокрема львівської... Робота Яр. Рудницького про українську говірку Львова відзначається серйозним і кваліфікованим підходом до фактичного матеріялу і широким обсягом поставлених проблем...”

Інший рецензент праці д-р Г.Наконечна писала в празькому „Пробоєм” за р. 1943 м. ін. таке:

„... Нова праця... становить перший крок у систематичному вивчанні говору одного міста, в цьому випадку львівського міського говору з окремою увагою на говір однієї частини Львова: Знесіння. Ця праця — це великий зворот у досьогочасному напрямку наукових зацікавлень не тільки самого автора, але й нашої діялектологічної науки взагалі...”

Наприкінці наведемо ще один голос чужинецького вченого, професора Карлового Університету в Празі, д-ра Е.Ріпля, надрукований з міжнародньому журналі „Архів фір ферґляйхенде Фонетік” за рік 1943:

„Ця студія важлива однаково з тематичного як і з методичного погляду... Автор виказує в ній обзнайомленість із предметом та незвичайну зручність, що уповажнює до дальших надій."

Останньо приніс довшу рецензію цієї праці Гайдельберзький журнал „Цайтшріфт фір слявіше Філолоґі” пера проф. Ю.Шереха.

Особисто нам приємно обєктивно ствердити, що Львів був першим містом України, яке діждалося в українській науці наукового опрацювання теж і з погляду мови. Цим ми хотіли сплатити довг вдячности старому городові, в якого мурах нам довелося пережити молодечі роки, перші наукові успіхи й справжню тверду школу життя так в особистому як і загально-національному розумінні.

1  Проф. Д.Вестерман, директор Інституту Звукових Дослідів, був особисто у Львові 1937 р. з викладом на запрошення Львівського університету й з того часу він живо цікавився цим містом.

Я.Рудницький. Львівський говір // Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952 / Ню Йорк: «Червона калина», 1953. — стор. 179-183