"Гарт юнаків"

(Спомин з минулого).

Багато героїчних сторінок з боротьби проти большевиків уже не вдасться відновити. Загинули живі свідки й учасники цієї боротьби; німіють мовчазні стіни камяниць та вуличні мури, які бачили цей жахливий змаг. Та збереглося чимало драматичних подій минулого в памяті тих, що пережили большевицьке лихоліття. І про цю боротьбу слід не забувати. Тому згадаю цим разом про історію українського юнацького товариства "Гарт Юнаків" у місті Миколаєві.

Це було в середині 20-х років.

Місто Миколаїв жило сонливим притупленим животінням совітської провінції. Большевики давно вже вдавалося, знищили в цьому місті будьякі прояви громадського життя, крім дозволених, большевицьких. Та це, вдавалося тільки з першого погляду. Люди замкнулися в собі, і багато хто зберігав мрію про краще буття, спогади про недавнє минуле, коли перед Україною заблисла була всіма барвами веселки воля.

У Миколаєві було небагато національно свідомих українців, але це були переважно люди міцні в своїх національних переконаннях і неподатливі на большевицьку демаґоґічну аґітацію. Після закриття "Просвіти" вони не розпорошилися, а прибравши марку іншого товариства, міцно трималися купи. В дусі національної свідомости виховували вони й молодь. Молодь із своїм юнацьким запалом не могла ховати почувань та настроїв так, як старше покоління. В школах відчувався дух протесту проти большевицької системи виховання. Перші заходи втягнути шкільну молодь до комсомолу розбивалися об стіну байдужости. Натомість цю молодь манило поглиблення студій над національною культурою. З ініціятиви учнів творилися українські драматичні, хорові гуртки, гуртки вивчення історії України, історії української літератури. Особливо жваво пульсував живчик національної свідомости серед учнів трудових шкіл 1 та 8.

Учні школи 1 вирішили улаштувати українську вечірку. Мені, тоді учневі 6-ої класи, особливо припав до смаку запальний патріотичний вірш Олеся, який я вирішив продеклямувати на вечірці:

О дух України, орел,

Злети, стурбуй цей мертвий спокій

І влий життя з своїх джерел.

Мовчиш? Ганебно спиш?

Ні, певно ти поліг в курганах,

Бо ти не міг би буть в кайданах,

Як ті невольники-раби.

Із щирим чуттям, переймаючись настроєм віршу, деклямував я його перед товаришами на пробі.

Раптом мене покликано до директриси — запеклої росіянки і тут я довідався, що деклямувати на вечірці мені не доведеться, бо я вибрав шкідливий твір. "Хіба Україна не вільна, що ви закликаєте її до пробудження?" — солоденько запитала завідувачка, провокуючи мене на щиру розмову. Я промовчав. Але я так само, як і дехто з моїх ровесників досить скептично дивилися на цю совітську волю України. З поем Шевченка, з оповідань Кащенка, з творів Олелька Островського, ми знали про романтику героїчної боротьби українців за справжню волю. І часто нас охоплювала розпач, що вже минули 1917-19 рр., коли українці виборювали собі збройною рукою свої права. Нам же залишалося серед загальної апатії лише скніти, нидіти. І хоч ми ще були дітьми і розуміли, що нам не під силу щось змінити, ми вирішили робити те, що можна культивувати у свому середовищі любов до батьківщини і схиляти до цього решту молодих українців.

1926 року виринула серед нас ідея заснувати загальноміську українську юнацьку організацію. Ідея знайшла щиру підтримку серед старших українців. За порадою старших, щоб надати юнацькій організації широкого розмаху і уникнути з перших же кроків переслідувань, як мету організації проголошено "вивчення української радянської культури". Та це була лише вивіска. Насправді йшло про дещо серіозніше. Чітко було поставлене завдання вивчити всі скарби духової культури народу, гартувати національну свідомість молоді. Тому й назву прибрали — "Гарт юнаків".

Разом із тим була і практична мета, що давала вихід юнацькій боєвій активності — поборювати рішуче й непримирно українофобство, що його носіями в Миколаєві було чимало росіян-учителів та урядовців народньої освіти.

В цілім ряді шкіл міста проголошено про заснування "Гарту юнаків" і на перші збори зійшлося понад 40 осіб, а далі кількість гартованців щоразу більшала. За якихось може півтора місяці ми залучили вже понад 100 членів, і відчувалася тенденція дальшого зростання організації. На збори наших секцій приходило чимало не прийнятої ще в організацію молоді. Одного разу на збори літературної секції зібралося стільки народу, що простора клюбова саля, приміщення колишньої ґімназіяльної церкви, не могла вмістити всіх приявних. Ми, члени бюра, навіть не сподівалися такого швидкого успіху нашої справи. Ми були окрилені ним. В наших головах уже снувалися пляни про утворення філій організації по селах Миколаївщини. Ми навіть почали здійснювати цей плян, організувавши масову екскурсію гартованців у село Богданівну для пропаґанди серед сільських учнів. Ми схиляли їх заснувати філію нашого товариства при сільській школі. Але вже прийшов натиск большевицьких переслідувань, і плянам цим не судилося здійснитись.

"Гарт юнаків" мав кілька секцій. До секцій історичної та літературної потрапляли юнаки національно освідомлені, із серіозними духовними запитами, в секції драматичну й хорову йшли ті, хто шукав відпочинку й розваги.

Історична секція під керівництвом талановитих пeдaгoгів-українців підготувала до вистави на сцені "Суд над гетьманом Богданом Хмельницьким". Це було фантастичне театральне видовище. Перед нами — суддями — і перед салею вщерть наповненою молоддю стояв обвинувачений — наш товариш, у гетьманському одязі, з булавою в руках. Його обвинувачувано в тому, що він віддав Україну на поталу Москві.

Суд допитував свідків. Селяни, козак-реєстровик, запорожець, козацький старшина, московський боярин, польський пан, турецький і шведський дипломати — всі вони у своїх барвистих історичних костюмах виходили на судову трибуну і звідти мовою людей XVII століття по своєму характеризували діяльність Хмельницького. Ґротесково трактована була постать московською боярина. Це підкреслено в характеризації та костюмі. А коли пиховито виступив із заявою про історичні пpeтeнсії Москви, коли із зневагою став говорити про українців, їх звичаї, коли почав цитувати як найвищу премудрість повчання "Домострою", в салі залучав загальний регіт. Виступали також наукові експерти, репрезентанти різних історичних шкіл, лаючи свою оцінку і подіям,  і постаті гетьмана. Сам Хмельницький говорив з трибуни про складність політичних умовин, в яких йому доводилося діяти, про своє щире бажання звільнити рідний нарід від кормиги; каявся в тому, що став на шлях єднання з Москвою, розказував про те, як він пізніше сам намагався розірвати Переяславську угоду і, кінець-кінцем, звертався із проханням до своїх нащадків побачити йому гріхи перед Україною. Хмельницького ми виправдали, посилаючись на те, що його помилки були історично обумовлені і що сам він намагався ці помилки виправити. Але зате навколо нас усіх нависла хмара обвинувачень в українському шовінізмі. Заворушилися партійно-комсомольські верхівки міста й почали похід проти нас.

Ми нібито розпустили нашу організацію, а насправді продовжували роботу перейменувавшись у "юнсекцію при спілці Робос".

Але переслідування вже невгавали. Вони загострилися у звязку із інцидентом у профтехшколі.

Майже всі школи Миколаєва були за тих часів русифіковані. На засіданні бюра вирішили домагатися українізації насамперед профтехшколи. Там у нас був міцний актив учнів-гартованців. Під вимогою українізації профтехшколи зібрали кілька десятків підписів і пішли із ними до Відділу Народньої Освіти. Тут нас зустрів Альошін. Він захлинався від люті, пирскав на нас слиною, доводячи, що наші домагання шовіністичні, допитувався, хто є ініціятором справи. Ми не відступали ні на крок від своїх домагань і погрожували, що в разі відмови звернемося зі скаргою до наркома освіти. Зі скрежетом зубів керманичі Наросвіти примушені були піти на уступки і в одній із груп дозволили викладати українською мовою. Але стало ясним, що джерелом всіх антимосковських настроїв є наша юнсекція, колишній "Гарт юнаків".

Тепер уже нами зацікавилися не тільки партійНо-комсомольські органи, але й ҐПУ. Доля наша була зарані вирішена. Комсомольській організації ІНО, як найбільш підготованій теоретично, доручено було відбивати від нас усіх тих, хто вагався, втягнути їх у сферу впливу комсомолу. Із рештою ж найбільш неподатливих вирішено розправитися методами терору. Цілою юрбою, організовано, приходили комсомольці на наші збори. Вони допоминалися вивчення історії комсомолу на наших засіданнях, студіювання російської культури нарівні з українською. Ми боронилися як уміли. Одного разу на зборах, присвячених переобранню бюра, напруження дійшло до крайніх меж. Заносилося на бійку. Всі посхоплювалися з місць. Розчервонілі, із затиснутими кулаками, стояли два табори один проти одного. Комсомольців було менше, і вони полохливо залишили салю. В цей момент перед нами виросла постать голови профспілки "Робос". Він урочисто заявив, що від нині наша юнсекція розвивана і нам заборонено будь-де збиратися. Ми сподівалися, що негайно після цього будемо заарештовані. Але це не сталось. Серед нас не було провокаторів, які б видали наші заповітні таємниці. ҐПУ, очевидно, хотіло зібрати про нас докладніші відомості, виловити, по можливості, найбільшу кількість людей. За ними пильно шпигували. І лише геть пізніше стали виарештовувати.

[Краківські вісті]