В останніх літах перед цією війною був досить популярний жанр життєписного роману. Повісті з життя великих людей завжди подобаються людям: одні стежать у них за тим, як зароджуються геніяльні люди; другі тішаться, що навіть і ті "найбільші" в своєму щоденному (або краще: в щонічному!) житті — подібні до них, до отих сірих зїдачів хліба та капусти. Важко писати повісті про людей, про яких ширший загал знає вже з інших джерел пізнання: з наyкoвиx, популярних, публіцистичних творів.
Правда, письменник послуговується не тільки розумовими категоріями, він має до послуг мистецькі засоби, якими може впливати на почування, бажання та уяву читачів, тому скоріше може наблизити велику історичну постать до широкого кола читальників — як найкращий учений популяризатор. Справа в тому, щоб автори літературних творів про визначні одиниці не пішли за "смаком" низів та не любувалися занадто в тайнах спалень великих людей, тільки щоб дивилися на них, як на дійсних провідників людства, які ведуть свій народ вперед, а не рухаються немов лялькові фіґури, тягнені шнурочками т. зв. бажання мас.
Провідні люди нашої нації не діждалися досі життєписних повістей. Вони легко можуть примінювати до себе творчу уяву письменників — та письменники свідомі того, що легко могли б обсмалити собі крила, зблизившись до таких смолоскипів нашого народу, як Шевченко, або Франко. Маємо вже й ми спроби життєписних повістей. Згадаємо хоч би твори цього жанру про Куліша (справа його любови з М. Вовчком) та М. Костомарова (любов з Галиною Крагельською). Та згадані твори заторкували тільки малий круг життя письменників, не маючи зовсім претенсії оформити літературно широкі річища та буйний біг життя "гарячого" Куліша, чи там цікавого внутрішнім переживанням М. Костомарова.
Аж ось перед нами літературний твір в формі повісті про цілість людського життя Л. Смілянський відважився в повісті показати нам постать Михайла Коцюбинського, одного з найцікавіших наших новелістів, знаних і поза межами нашої батьківщини1).
Щоб не зробити кривди письменникові, мусимо перед оцінкою його твору пригадати читачам ту атмосферу, якою мусіла дихати українська література в т. зв. "совітській" дійсності. Про деяких давніших письменників не вільно було навіть згадувати. До них належали між іншим Борис Грінченко та Олександер Кониський. Навіть про О. Кобилянську, яку большевики в часі т. зв. українізації нагородили були "досмертною" платнею (якої покійній письменниці зовсім не виплачували!) — не було навіть згадки в шкільних підручниках української літератури. Те саме відноситься й до Стефаника, Черемшини і Мартовича. Щойно після "возєднання" західно-українських земель, усіх їх введено до підручників літератури, очевидно, у відповідній для пропагандивних цілей інтерпретації. Всі інші наші письменники, яких московські большевики не могли викинути з нашого письменства, були тільки причіпками до відповідних московських "величин". Шевченко наслідував "геніяльного" Пушкіна, Л. Українка — те саме робила, і подібно діяли і всі інші наші письменники в відношенні до своїх "братів" з великого московського народу. Кого ж мав би наслідували М. Коцюбинський? Тут і найспритніші критики нічого не могли видумати! Та в поміч їм прийшла та обставина, що автор "Тіней забутих предків" їздив лікуватися на острів Капрі — а там же прецінь жив "великий російський революційний художник" — Максим Ґоркий. Ось знайдено місце для Коцюбинського — в тіні московського "великана", якого сателітом, на думку офіційних московських критиків, мав бути великий наш письменник-новеліст!
Це — зовсім не натягнено наше твердження — воно взяте з книжка спеца від нашої літератури, І. Стебуна2). Критик цей накреслює два моменти в житті Коцюбинського: 1. вороже відношення його до українських націоналістів (а "націоналістом" українським був для нього не тільки Б. Грінченко, Евген Чикаленко, С. Ефремов, але також і "кадет" М. Могилянський); 2. рушійною силою в житті Коцюбинського вважає Стебун дружбу письменника з М. Горким та большевиками-революціонерами. Український письменник, на думку критика, не хоче містити свої твори в "націоналістичній" (!) "Раді" та інших "буржуазних" видавництвах. Так твердить він на 50 сторінці своєї книжки. Та в хронологічному показнику, вміщеному на кінці тієї самої книжки, знаходимо, що Коцюбинський таки друкував свої твори і в "Раді", і в "Дзвінку", і "Правді", і "Зорі" та "Літературно-Науковому Віснику"... ба, навіть у "фашистівському" збірнику в честь Кобилянської, "За красою"! Ось тобі "наукові" правди Іцка Стебуна, які друкувати мусіла під своєю фірмою Академія Наук!...
Подібно писав про М. Коцюбинського і великий колись український поет — Павло Тичина, думаючи, що "дружба Коцюбинського з Ґоркім — це чудова поема, яка вміщає в собі всю дружбу українського народу з народом російським". Є в Тичини й друга думка, висловлена офіційним Стебуном. І Тичина пише, що "буржуазні націоналісти" не сподобали собі "дружбу" Коцюбинського з більшовиками-"бунтарями"...3)
Ми згадали про офіційну критику Коцюбинського, бо без неї не могли б вірно оцінити повісті про нашого письменника. Тепер уже і читач знатиме, що і Л. Смілянський у свому літературному творі зможе дивитися на автора "Хвали життю" тільки очима Стебунів. І дійсно, в цілому творі Смілянського бачимо, що повищі обидві провідні думки Стебуна грають провідну ролю. Це теза для Смілянського і її старається він доказати в своїй повісті. Малюнок свій зачинає автор 1908 роком, коли то Коцюбинський ніби ще дружив з націоналістами: Грінченком, Чикаленком, та був головою буржуазної "Просвіти" в Чернигові. Та згодом, так показує Смілянський, Коцюбинський відчужується від своїх приятелів, дружить тільки з революціонерами-большевиками (терористами!). На думку автора, Коцюбинський навіть на смертному ліжку "сильно хвилюється", коли почув від адвоката, що той бачив в каварні знайомого революціонера Камищука. Лежачи в Києві в лікарні, Коцюбинський передає точно думки пізніших своїх критиків і то словами Стебунів-Тичин; "Боюся суперечки двох народів", бо тут тепер "потрібна єдність усіх братніх народів". Його гризуть ніби то слова Якубовича (так в повісті названий знаний український письменник Леонтович!), який мав висловитися "великим" Ґорким, що "Кожен руський (московський!) інтеліґент, хоч трошки, хоч у мінімальній дозі шовініст"... Коли ж Коцюбинський прочитав в "Украинск-ій Жизн-і" статтю "великого" Ґoркoгo під зaг. "Русская интелигенция в национальных вопросах" — зрадів як дитина, коли побачить матір, бо він "почував уже себе не самотнім на світі".
Постать Ґоркого порізнила, в повісті, Коцюбинського з Грінченком. Коцюбинський шанує Грінченка за його роботящість та патріотизм, за його енцикльопедичне знання в українських справах. Та Коцюбинський не може погодитися з Грінченком на пункті Ґоркого. Грінченко думає, що босяцька духова постава Ґоркого "може і корисна для московського народу". Ґоркий "відповідає духові московського народу — для нашого селянина-гречкосія цей письменник непотрібний і... шкідливий".
Не обминув Смілянський і інтимного життя Коцюбинського. Несимпатичними рисами малює він дружину Коцюбинського та показує любку письменника, якусь О. І. Аплаксіну (в повісті Марину!)4), що то мала вповні розуміти письменникову душу. Її сестра — большевичка-революціонерка, таксамо большевик і наречений тієї сестри, це знаний нам уже Камищук, якого долею так журився Коцюбинський.
Автор цікаво зачав був свій твір. В перших розділах Коцюбинський дійсно велика людина — письменник, що цікавиться українським життям та збірає матеріяли до своїх творів. Тут використані деякі твори самого Коцюбинського, в яких поет відслонював серпанок зі своєї творчої лябораторії. В дальших розділах розчаровується читач, бо бачить, що наш поет — це замаскований, тихий прихильник московських большевицьких терористів, а в своїх мистецьких творах про ніщо не думає, тільки про соціяльну революцію. Читач, що знає Коцюбинського твори, наявно бачить тенденційну агітку Смілянського і тому не може сприйняти з мистецькою розкішшю твору про Коцюбинського. Коцюбинський тепер вже не український письменник — тільки один з багатьох московського підпілля, що думають про майбутню всесвітню революцію […], що соромляться українськими "поміщиками" перед Ґорким; що "зворушується", коли обіймає його Ґоркий, який є для нього "авторитетом" у всіх справах. Ґоркий просить Коцюбинського дати свої твори до "Просвещения" і наш автор ніби то зараз голосно думає, що б міг туди післати... А читач знає з листів письменника до Вол. Гнатюка, що Коцюбинський, хоч бував у матеріяльній скруті, то ніколи не післав ані одного свого твору до московських видавництв, хоч ті давали йому тричі більший гонорар, як це могли зробити бідніші наші редакції, і хоч московські періодики годилися друкувати твори нашого письменника в ориґіналі... Таким то "ворогом" українського націоналізму був автор "Fatа morgan-и"! Та про це не міг писати письменник у державі, в якій в "найліпший" спосіб розвязано "національні" проблеми […] на службі московського націоналізму і шовінізму. Вони то виарендували були монополь усіх "національних" мовою літератур та культур, вони диктували що можна друкувати, якого письменника з революційної доби можна було в школах вивчати та які коментарі до них додавати.
Можливо, що Л. Смілянський міг би був, в інших обставинах, дати дійсно літературний твір про М. Коцюбинського. А так вийшла тільки аґітка, що в кривому дзеркалі показує нашого, справді великого, новеліста, викривлюючи та зменшуючи його обличчя в тіні Vill-i Serafin-и на Капрі, що була власністю москвина Ґоркого, до якого нібито "зверталися очі найвидатніших людей з надією і подякою"...
Українська література жде ще на літературний твір про такого глибокого поета, як Mиxaйло Коцюбинський!
1) Л. Смілянський: Михайло Коцюбинський. Повість. Вид. "Радянський Письменник", Київ, 1940, ст. 273. Він же написав також повість про Шевченка та працював над пoвістю про Франка.
2) І. І. Стебун: Михайло Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях. Критико-біографчний нарис. Київ, 1939, ст. 171. ІІ видання.
3) Павло Тичина: Магістралями життя. Статті та промови. Вид. "Радянський Письменник", Київ, 1941, ст. 158; Коцюбинського на стор. 50—55.
4) Мабуть московку, бо до неї писав Коцюбинський по московськи; до своєї дружини писав письменник завжди до українськи.
[Краківські вісті]
29.09.1942