Для загального добра.

 

Оповіданнє

 

 

Відзначене премією на конкурсї редакциї "Зорі".

 

І.

 

Перший грім.

 

Замфір Нерон, славний тридцятилітній Молдаван, допив з глиняного глечика решту вина і встав зза стола. З усьмішкою задоволення від сьвятного обіду, що грала на червоному, загрітому стравою та вином обличчю, він звернув ся до жінки:

 

— Порай ся швидче, Маріоро, бо поїдемо на виноградник, а я тим часом запряжу конї.

 

— Добре, — відповіла молодиця, поправляючи широке мідяне наруччє, що саме розщібнуло ся на її темній, немов спижовій руцї.

 

Але не встигла вона ще защібнути наруччя, як почула, що круглий, на пів аршина заввишки стіл — "мас" звалив ся їй на колїна, а посуда з брязкотом розкотила ся по сїнях, де задля хатньої духоти звичайно обідають у лїтку Молдавани.

 

— Помалу ви, потерчата! — скрикнула налякана Маріора, притримуючи стіл рукою.

 

Винуватцї тої катастрофи — два хлопчики лїт семи-осьми та пятилїток дївчинка — наче не чули сердитого материного поклику. З іскрами радисти у чорних оченятах, з веселим покликом: "їдемо, їдемо, на виноградник їдемо!" вони зірвались зза стола та покопотїли за батьком до стайнї, вимахуючи недоїденими грудками мамалиґи.

 

— Це кара Божа, ті дїти! — вибухнула Маріора, збираючи розкидану по сїнях посуду. — Ви не їсте мош-Діма? — раптом звернулась вона до сивого, аж білого дїда, чоловікового батька, що сидїв за столом, безпритомно усьміхаючись сивими мутними очима.

 

— Нї, спасибі, я наїв ся, — тихо відповів мош-Діма, піднимаючи з долївки перекинутого глечика.

 

Молодиця заметушилась: позбирала посуду, внесла до хати решту мамалиґи, витерла триногий мас та поставила його боком під стїну.

 

Її повольні рухи, землистого колїру обличчє, опущені до долу кутики уст — сьвідчили про перевтому, а зігнутий, наче під важким гнїтом, стан робив цю двадцятипяти-лїтню жінку старою бабою. Тільки чорні з поволокою ориєнтальні очи блищали огнем під тонкими, зведеними до купи бровами, говорили про цїлі скарби затаєної нервової сили.

 

Зробивши в хатї лад, Маріора перед зеркалом обсмикнула рівні широкі рукави тонкої бомбакової сорочки, що за кожним рухом відкривали її спижові руки з мідяними та скляними наруччями, поправила здоровий золотий дукач на шиї та глянула на свою коротеньку корсетку з шнуровицями, наче міркуючи, чи не треба взяти чого теплїйшого у дорогу. Але червцеве сонце, снопом цїлим глянувши у заґратоване вікно, пригадало їй, що на дворі спека, а на тій спецї чекав, певно, на неї чоловік з запряженими кіньми. Маріора вийшла з хати.

 

На призьбі сидів мош-Діма, оточений курами та качками і, з безпритомною усьмішкою божевільного, пригоршнею сипав на землю покришену мамалиґу, на яку з галасом накидались його пірнаті приятелї.

 

Маріора зпід долонї глянула в сторону повітки.

 

За хвилину заторохтїли колеса, і Замфір, ледве здержуючи гарячі конї, заїхав під хату новим, на зелїзних осях, мальованим возом — "каруцою". З зеленого васага виглядали щасливі обличчя дїтвори.

 

Маріора сїла — і конї, зігнувши від натягнених віжок шиї, помчались улицею, збиваючи цїлу хмару куряви. Собаки зґраями вибігали з дворів, з скаженою гавкотнею бігли за каруцою, кидались коням під ноги. Причепурені задля недїлї Молдавани придивлялись зпід долонї до Замфірової підводи, поцмокуючи з задоволення.

 

І справдї любо глянути на ставну постать Замфірову, з гордим, як у римського патриция обличчєм, з міцним станом, тїсно обхопленим золотом мережаним "ілїком", що відкривав широкі рукави білої сорочки, зпід котрої видко кремезні, з грубими від напруги жилами, руки. Блискучі, чорні очи Замфірові, його довгасте, повне обличче, облямоване низько стриженою чорною бородою — так і сьвітять ся задоволеннєм, так і сяють гордощами, наче звіщають мирови, що Замфір тепер справжнїй хазяїн, не згірш від других. Оцими самими руками, котрими натягує тепер ремінні віжки, наробив він увесь свій статок, все те, що зрівняло його з першими хазяями, чому тепер не оден зазорить. Тому то так згорда й поглядає він на стрічних, так весело посвистує на свої ситі, у ремінних шорах конї, що вилискуючи чорною шерстю та круто вигнувши шиї, легко, мов пірце яке, несуть здорову каруцу поміж очеретяними тинами вузької вулиці.

 

Минули село. Замфір ступою поїхав берегом Прута. Тут глянув на нього зза річки широкий простір зелених плавнїв, замріли в далинї закордонні села. На румунському боцї три пари полів тягло канатом проти води здорове червоне судно. Біла корогва на щоглї тріпалась в повітрі, поблискуючи до сонця. Високий засмалений стерник у червоному фезї налягав на стерно. Біля нього сидів білий кудлатий пес і дивив ся на берег. Вище, в далекому колїнї річки, під крислатими вербами, тихо посувались за водою плоти, наче низка чорних острівцїв на блакітному поверсї річки. Вітер доносив звідти уривки жвавої коломийки, якою розважали ся на чужинї плотарі Галичани.

 

Дїти помітили на суднї собаку і висунулись з васага.

 

— Мамо... мамо! а гляньте, який гарний песик! На цю-цю! на!

 

— На місце! — скрикнув ураз батько, обернувшись до дїтий.

 

Зза гори саме виїхав віз, наладнований жінками та дїтворою і нагнав Замфіра. Молдавани замінялись поглядом — і вмить, немов зрозумівши оден-одного, підскочили на місци, пустили віжки, гукнули на коний... Конї, почувши волю, шарпнулись з копита, витягли ся — і помчались стрілою на випередки, згинувши незабаром в густій хмарі куряви. Лиш інколи, коли сильнїйший повів вітру відносив на бік куряву, видко було оддали: дві каруци, одну блище, другу далї, що немов пяні хитали ся з боку на бік від скаженого гону...

 

Дїтвора вчепилась ручками за васаг... Чорні очиці блищать щастєм... Ах, так добре, захоплює дух, летиш, здаєть ся, кудись далеко, відірвавшись від землї... Верби, садки, гори наче женуть ся назад, у село, наче кружать ся, обхоплені якимсь шаленим коловоротом... Мама сьмієть ся з задоволення, тато, той добрий "татика" раз-у-раз підплигує, вимахує рукою та, мов вітрилом на щоглї, має білим рукавом сорочки... Конї повитягались, як змії, запінились, а не дають ся випередити, хоч задня підвода вже близько, от-от черкнеть ся кіньми передних колїс... Нї, таки наші взяли гору, таки ми попереду... Ті вже далеко лишили ся, спиняють конї...

 

Замфір стягнув віжки, конї зменшили біг, а врешті стали. Замфір витер рукавом упріле чоло, скочив з каруци і з виразом гордощів на розпаленому гоном виду поплескав гарячих коників по шиї.

 

Приїхали.

 

За хвилину дїти з галасом вскочили у виноградник, випереджаючи матїр. Замфір розпріг коні і пустив на пашу попід садом.

 

Зараз від дороги, загороджений очеретяним тином, починав ся Замфірів виноградник. Роскішні крислаті кущі з буйною лозою, облїплені лапатим листом, вкривши підгіррє, спинались на гору, звисали ґирляндами над жовтим проваллєм, що мов глибока зморщка на чолї, перетинало пасмо гір. Тоненькі, штучно виплетені з очерету тини віддїляли Замфірів виноградник від сусїднїх, а буйна лоза, немов на перекір усїм межам, перелазила через тини, сплїталась вусиками з сусїднїми лозами, по братерськи єдналась у зеленому морі виноградників. Здавалось, якась могутня зелена хвиля залляла підгіррє шпичастих гір, пялась до гори, до тих жовтих шпилїв, що дивились з своєї високости далеко за Прут, на плавнї, на озера, на гирла, у далеку простору, повиту сизою імлою...

 

Зелене море листя грало долї всїми сутїнями барв, від чорно-зеленої до жовто-зеленастої; а згори вторували тій мельодиї барв безладня гармонїя мідяних звоників отари, що паслась по горах, та тужлива чабанська сопілка...

 

Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землї, густо засаджена розкішними кущами, віддїлена від гори столїтнїми волоськими горіхами, делїкатними жарделями та сїролистими айвами — дісталась йому ще від батька. То була дїдизна, прадїдизна може. З виноградником цим звязано так багато споминів. Ще дитиною бігав він там, з утїхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожен кущ, у кожен закуток. Вce тут знайоме, все своє. Там під горіхами сходив ся він у сьвято з стрункою, чорноокою Маріорою, ще дївчиною тодї, — там посадив на щастє якийсь особливий ґатунок винограду — от, як розріс ся тепер розкішно! — а тут, хазяїном вже завів молодник.

 

Замфір присїдає під кущем, обережно, з любістю розгортає листє — то делїкатне, ясно-зелене, покрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче поливяне. Там під листєм цїлі скарби, цїлі купи розкішних китяг так і облїпили кущ, так і вгинають лозу під непомірною вагою. Є, зародив Господь, радісно бєть ся Замфірове серце, а очи сьміють ся до здорових ґрон.

 

— Татика, татика! а йдіть сюди! — гукає старший хлопчик. — Скільки тут "помп" [винограду] — страх!...

 

— Сюди, сюди, татика! — кричить з другого боку дївчинка: — в мене більше, навіть листя не видко!...

 

Замфір сяє. Не зазирати муть дїти за чужі тини, у чужі руки. Буде своя "пома", буде й вино. Тут саме вгіддє для винограду, звідси бере він таке вино, як спірт. О, всї знають, яке вино у Замфіра Нерона, тим то він і не возить його на торг... Самі купцї приїздять з готовими грішми, аби було що продавати. А доведеть ся продати більшу частину... Ну, та звісно, на те й ходить ся біля винограду, на те й працюєть ся, щоб мати користь... Дасть Бог, буде продати, буде й для себе. Вже-ж Молдаван не лишить ся без вина: змалечку звик.

 

Замфір ходить поміж кущами, де тичку очеретяну поправить, де лист зайвий оскубе, де лозину підвяже. Правда, сьогодня недїля, не слїд би робити, ну, та коло винограду не гріх, бо то хлїб сьвятий, то дар Божий... О, тут гущина яка, сонця не пускає, треба трохи пообщипувати листє... А тут лозина зайва, тільки сік марне тягне з бідного куща. Стяти її... Отак... А ось ґрони похилили гіллячку, на землї лежать бідні, треба підняти, бо то шкода, бо то праця людська.

 

Ох, праця! Скільки то працї та клопоту взяв оцей клаптик землї! Ще батьки, а може дїди лишили тут свою силу — бач, які здорові та розкішні корчі виплекали! А він сам — хіба він мало поклав тут здоровя?

 

І згадуєть ся Замфірови, як він в осени мусить зібрати тички, підчистити лозу, закопати її в землю. Високо злїтає здоровезна сапа, а на місци кущів виростають могилки. Спить зимою виноградна лоза, вкрившись могилками, а на весну треба визволити її, на сьвіт вивести зпід землї, обчистити, на тички підняти... А почнуть кущі буряном заростати — знов сапа в роботї, знов мозолї на руках. І то не раз, не двічи... Виноград любить, щоб коло нього ходити. І ходить ся коло нього, як коло рідної дитини, і годить ся йому, за те-ж і звикаєть ся до нього, як до близької істоти, з життєм котрої звязано власне життє, хлїб, достаток... І такою дорогою стає тобі оця гнучка рослинка, що вміє віддячити за важку працю, за тверді мозолї...

 

А пора збирання винограду? — пригадує Замфір. Ну, це вже легка, празникова робота. Цїла родина бере удїл в тій працї. Любо тодї глянути на стиглу, прозору ягоду, що ледве стримує солодкий сік у тонкій шкурцї. Дорослі з піснями стинають стиглі китяги в коновки та носять до бочки, а весела, замурзала солодким соком дїтвора, нишпорить попід кущами, вишукує непомічені ґрона. Рікою ллєть ся солодкий "муст", починає грати — і тодї цїле село, від малих дїтий до столїтнїх дїдїв — на підпитку....

 

От коли-б допоміг Бог зібрати виноград та продати вино. Треба-б взяти у пана яку "фальчу" землї, бо без поля теж погано у господарстві. Що то Маріора скаже на цю думку. Але де вона? — скинув очима Замфір по винограднику.

 

Маріора стояла поміж кущами, мов у зелених рамцях, підперши рукою голову з замисленим обличчєм.

 

— Маріора, а ти чого там зажурила ся? Бачиш, Господь послав нам дорід. Такого дороду я не помічав у наших сусїд.

 

— Хвалити Бога! — зітхнула молодиця. — Та, бач, я думаю... люди гомонять...

 

— Про що люди гомонять? — підійшов до неї Замфір.

 

— Та кажуть, буцім то їздять по селах якісь доктори, що псують виноградника. Кажуть, слабість якась завелась у виноградї, чи що, от вони й вирубують кущі та палять їх, ще й землю отрутою наповають...

 

— Що? виноград рубають? — здрігнув ся Замфір: він сам чув про це, як їздив на торг у Ренї. Палять, каже вона? землю трують? То й його добро, його батьківщину, хлїб його мали-б знищити якісь там доктори? Зроду-звіку цього не буде. То може й є слабість така на виноград, але тут, у їх селї, всї виноградники, хвалити Бога, здорові, родючі, на гарному ґрунті. Дурниця то, чутка ота. Та й люди у них не такі, щоб пустили докторів на свої виноградники. Ого! насьмілив би ся який вступити на його виноградник. Він би першого з рушницї застрілив, як собаку. Через труп його хіба-б переступили в садок, бо живий він не пустить туди. Ет, дурницї! Мало що люди плещуть.

 

Замфір махнув рукою.

 

Однак, не вважаючи на той зневажливий рух, хмарка турботи повила Замфірове чоло. Не на довго, правда. Ясність веселого червцевого дня, широке зелене море, хвилею листу вкривше скарби дороду, безжурне щебетаннє дїтвори, що з галасом, обмаяна виноградними гіллячками, бігла до батька — вернули Замфірови його веселий настрій, його рожеві надїї.

 

Сонце вже повернуло на вечірній пруг. Маріора загадала збиратись до дому. Хлопцї метнулись до коний, і незабаром віз стояв запряжений, готовий вирушити в дорогу. Гарячі конї помахували обтиканими виноградним листом головами, а дївчинка в вінку з гіллячки винограду тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин, з делїкатним лапатим листом та позакручуваними тоненькими вусиками.

 

Нарештї конї рушили, каруца покотила ся берегом Прута і довго ще видко було щасливі обличчя дїтвори та довгі зелені лози, що позвисавши з каруци аж до землї, колихали ся від швидкого руху, немов прощаючись з своїми подругами на винограднику...

 

В селї був рух. Цїлі юрми молодїжи, одягненої в сьвяту одїж, стояли на вулицях, або простували на майдан, звідки на село цїле розходилось глухе дуднїннє "доби"1) в супроводї різких, пискливих згуків "кавала".2) Одноманїтна східня мельодия "булґаряски" сьвідчила, що там, на майданї, танець саме у розпалї.

 

Опріч цього руху помічав ся ще й другий рух. По вулицях снували Молдавани, купчились біля воріт, попід тинами, вимахували руками, сперечали ся, кричали. Баби своїми пискливими голосами робили справжний шарварок. Очевидячки в селї щось стало ся. Коли Замфір наблизив ся до одної з таких купок, його з'упинили, оточили каруцу зо всїх боків і хоч по розпалених обличчях Молдаван видко було, що якась цїкава новина свербить їм на кінцї язика, однак давним звичаєм виповнено поперед церемоніял привитання.

 

— Добридень, Замфіре!

 

— Спасибі вам.

 

— Що поробляєш?

 

— З виноградника їду...

 

По цїй коротенькій прелюдиї, виконаній з обох сторін однаковим тоном, знялась цїла буря голосів. Чи чув він, що примар3) одібрав бумагу?... О, він пустить їх, запроданець отой, бодай би не встав в остатнїй день на суд Божий!... Ба, не пустить! Пустить, побачите, пустить!... То село не пустить!... Нї, це вже кінець сьвіта настає...

 

Замфір нїчого не розумів.

 

— Хто? кого не пустить? кажіть бо толком... — кидав він питання на всї боки.

 

— Кого!... та-ж докторів!... Прийшла до примариї бумага, що незабаром мають приїхати доктори, котрі псують виноградники.

 

Замфіра, наче грім з ясного неба, вразила ця звістка. Невже-ж цьому правда? — шибала думка по його голові. Невже-ж цьому правда?

 

— Ой, виріжуть нам виноградники, зовсїм виріжуть, анцихристи! — голосила якась баба.

 

— Нїчого, будемо звикати без вина, — злорадо кидала увагу друга.

 

Замфірови не вірилось ще. Чи не пустив хто часом дурну поголоску? Треба самому дізнатись про це в примариї.

 

— Я зараз буду тут, тільки конї випряжу,— гукнув він в юрбу, рушаючи.

 

За хвилину Замфір з похмурим обличчєм йшов вже у примарию. За ним потягло кілька Молдаван. Примаря не було ще з ярмарку; на дворі примариї стрів їх пан писар, дуже незадоволений, що йому перешкодили милувати ся своїми новими, ясної барви, галанцями. Він скинув на Замфіра котячими очима, настовбурчив рівні, як у кота, вуси і відповів на привитаннє.

 

— Ми прийшли до вас, "домнуле" писар,4) дізнати ся, чи правда тому, буцїм то прийшла бумага про докторів, що псують виноградники.

 

Пан писар зробив рукою та одягненими в ясні галанцї ногами такий рух, наче хотїв попрохати вибачення у громади, що така нечемна бумага справді істнує в канцеляриї примариї.

 

— А якже... є... є... за нумером...

 

— Чого-ж вони хотять від нас, ті доктори? — глухо спитав Замфір.

 

Пан писар був у клопотї: він сам гаразд не знав, чого хотять "доктори".

 

— А... а... в винї слабість така є, фільоксерия прозиваєть ся, — збрехав він, вдячно відкидаючи ногою в ясних галанцях та роблячи рукою округлий рух.

 

— Слабість? В винї слабість? — загула громада. — Брехня! Дїди, прадїди наші пили вино, а жили по сто лїт! І ми пємо, а нїхто не чув нї про яку слабість. Це нам голову морочать!... Бач, слабість знайшли!...

 

— І звідки-ж береть ся та слабість? — спокійно, але глухо питав Замфір.

 

— А... а з повітря!... — І пан писар, зморщившись, потяг носом повітрє, наче помітив присутність тої слабости у повітрі...

 

— Ну, і що-ж, — допитував ся Замфір, — рубати муть нам виноградник?

 

— А рубати муть.

 

— Усї?

 

— А всї...

 

Молдавани обурились. Хто має право рубати їх виноградники! Та вони на шматки розірвуть першого, що підниме сокиру над кущем. Як! Вони садили виноград, вони пазували садки свої, а хтось прийде і так, з доброго дива, почне нищити їх працю? Яким правом?

 

— Закон!... — уклонив ся розставивши руки пан писар, ще й очи заплющив, наче прохаючи вибачення, що істнує на сьвітї такий закон.

 

Закон! закон! Вони вже чули те слово. Як тільки яке здирство, як тільки кривда яка громадї — зараз: закон. А хіба закон насадив їм виноградники, що дає право нищити їх? Хіба закон працював на тих виноградниках до поту крівавого? Закон, він каже! А хіба-ж на сьвітї є такий закон, щоб відбирав хлїб від їх дїтий, робив їх жебраками! Ого! вони мають свій закон: забалакає він з рушниць до кожного, хто насьмілить ся хоч пальцем ткнути садки їх! Тодї хай судять їх!...

 

Громада гула, як рій роздратованих шершенїв, але пан писар вже не чув того гомону. З почуттєм власної висшости, з виразом невимовного призирства до того темного хлопства, що так не личив його котячому видови, пан писар округлим рухом звернувсь плечима до громади і кинувши останній погляд на свої нові ясні галанцї, вступив у канцелярию.

 

Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха. Злість душила його за горло, а проклони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каміня з серця, не зменшали злости.

 

А коли перелякана жінка стріла його неспокійним питаючим поглядом, він процідив крізь зуби.

 

— Не бійсь, нїчого нам не буде. Я ще здолаю оборонити себе від напасти — і глянув зпід лоба на стару турецьку рушницю, що висіла на стїнї край мисника.

 

1) доба = довгастий тарабан;

2) кавал — дуже довга сопілка;

3) примар = cїльський староста; примария = розправа.

4) "домнуле" писар = пане писар.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 1, 13.01.1896]

 

[Далї.]

 

II.

 

Ріжні погляди.

 

Одної ясної днини, так коло години десятої вранцї, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котило ся дві молдаванські каруци. На задньому возї, де сидїло кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних запрацьованих руках, а нарештї по зелїзних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники.

 

На передньому, помальованому зеленою фарбою возї серед дорожних клунків сидїло три молодих хлопцїв: два на задку воза, а один — напроти їх спиною до візника Молдавана. Цей останнїй солодко дрімав, звісивши здорову, круглу як кавун, голову на груди. По його опасистому круглому обличчю з чорним закрученим вусом блищала щаслива усьмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцююче в будуччинї черево рівно колихало ся під полами студентського китля. При коротенькій гладкій фіґурі студента товариш його здавав ся мізерним та тендїтним. Високий, худий, з закарлюченим як у кібця носом на довгому обличчю, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений у синю французську блюзу, на котрій можна було полїчити усі кістки його, він трохи скидав ся на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фіґуру та спершись худими, кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот [як його продражнили товариші] пожадливо стежив очима за табуном диких гусий, що летїв через Прут у плавнї. Його очевидячки дратувало, що дичина безкарно летїла над головою, захищена високостю та забороною полювати до Петра.

 

Третїй подорожний, закутаний у парусиновий плащ з кобкою на білому картузї, при котрому засмалене обличчє подорожнього з підстриженою a la Boulanger білявою борідкою видавалось ще чорнїйшим, дивив ся вдумливими сивими очима в широкий краєвид.

 

Попід полониною, по котрій вони їхали, широко розіслав ся зелений низькоділ. Срібляста биндочка Прута кривульками порізала зелені береги, цїле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакітна імла далини повила далекі села, гори, садки. На планинї хилилась від вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Прута, пяв ся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки денеде білїли кущиками хмари.

 

Дон-Кіхотови першому докучила мовчанка. Він злегка штовxнув дрімаючого студента.

 

— Колєґо Савченку, годї бо вам носом свистїти, он гляньте краще на той табун диких гусий; аж злість бере, що не можна дістати.

 

— Га?... що?... я заснув?... — прокинув ся студент. — А що-ж його робити у дорозї: нї вина, нї дівчат тут немає...

 

— Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.

 

— Ігу... а як знайдемо фільоксеру, то ті меґери й очи з лоба повидирають нам. А ви все ще, колеґо Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це дїло...

 

Рудик нервово кинув ся.

 

— Плюньте на своїх дївчат краще, — відрізав він ображено.

 

— Ха-ха! Прирівняли!... А що-ж це, — позіхнув Савченко, — наше "начальство" похнюпилось? На що хочете закладаю ся, що саме тепер обмірковуєть ся плян кампанїї антіфільоксерної! Ну, признайте ся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки?

 

Тихович скинув очима на Савченка.

 

— На цей раз не вгадали, — обізвав ся він. — Я нїчого не думав, а просто милував ся краєвидом. А коли хочете, признаю ся щире: мене турбує думка, що у Лонитах знайдемо фільоксеру.

 

— Вас турбує? — засьміяв ся студент. — А я-б міг сказити ся за тих вісїм годин одноманїтної праці, коли-б не ратувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — фільоксера. Все-ж таки якісь вражіння, рух, життє. Та й приємно знайти, коли шукаєш...

 

— Мовчали-б краще, колєґо, — спинив його Дон-Кіхот [vulgo Рудик] та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивить ся на свою місию...

 

Студент махнув рукою і розщібнув китель.

 

Тихович нїчого не відповів. За кілька хвилин він звернув ся до візника:

 

— Діпарте Лоєшти?5)

 

— Яка!6) — показав візник пужалном на проваллє, в якому зникла враз дорога.

 

Здавалось — далї нїкуди було їхати. Дорога западалась, як під землю, а за проваллєм, глибини якого ще не можна було помітити, стирчали зелені шпилї гір. Але візник припинив конї і ступою спустив ся у кручу. Він в'їхав у вузке міжгіррє. З одного боку дороги стирчала жовта стїна урвища, з другого чорнїла широка безодня, дно якої мабуть нїколи не бачило сонця. Зубчасті гори кидали тїнь на дорогу, пітьма лїзла з безоднї, виповняла міжгіррє , пялась по горах аж до сяючих на сонцї шпилїв. Стягнені віжками, під натиском каруци, конї крутились, як змії, помалу спускали віз по покрученій дорозї, що, здавалось, провадить на той сьвіт. Виступи гір закривали дорогу — і тільки клаптик безхмарного неба синїв у високости над стрімкими жовтими стїнами урвища.

 

Враз, немов від маху чарівничої палички, пасмо гір розірвало ся, в широкому отворі, наче у вікнї, блиснула річка, а за річкою широка простора зелених плавнїв, засипана вся південним проміннєм. Каруца впірнула у хвилю ясного сьвітла і покотилась берегом Прута, далеко лишивши за собою похмурі бескеди.

 

Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріхами, з широким піддашєм на мальованих стовпах, деревяні "кошницї" на кукурудзу, очеретяні хлївки, крислаті акациї та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлї над колодязями — все це робило гарне вражіннє, сьвідчило про лад та достаток. Хазяїв не було в дома, всї були на роботї. Тільки денеде дїди вигрівались на сонцї, сидячи на призьбі, та молодицї квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безлїч по селах південної Бесарабії, обпали каруцу і бігли, валуючи за нею аж до примариї, де з'упинились наші подорожні.

 

Тихович вискочив з каруци і не обтріпуючи навіть пилу, спішно ввійшов у примарию.

 

Тут його стрів примар, грубий, череватий Молдаван з апатичним обличчєм та наш знайомий — писар, котрий не мав уже на собі сьвятних ясних галанцїв.

 

Тихович назвав себе.

 

— Мінї припоручено, — додав він, — обдивити ся лоештські виноградники, щоб запевнити ся, чи вільні вони від фільоксери. Ви дістали моє оповіщеннє?

 

Примар апатично клїпнув очима, а писар настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очи зігнув ся так, що робив вражіннє людини, у котрої від страшного болю втягло назад живіт.

 

— Аякже, відібрали... це про "фільоксерию"? О! ви тут напевне знайдете її!... — додав він з округлим рухом рук.

 

— Ви чому так думаете? — звернув ся до нього зацїкавлений Тихович.

 

— Люди мруть, — таємничо пояснив писар. — І в повітрі... — він не доказав, а тільки потягнув носом повітрє, наче чув там присутність "фільоксериї".

 

Тихович злегка усьміхнув ся.

 

— Мінї треба знайти кватири, — звернув ся він до примара, — для робітників і для нас. За хати я платити му. Тільки поспішіть ся, бо люди чекають на дорозї.

 

— Усе буде зроблено! — підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодня не брилювали вже нові ясні галанцї.

 

Сотник та десятник як навіжені бігали по хатах, шукаючи кватир — і не могли нїгде знайти. Молдавани дізнавшись, що приїхали ненависні їм "доктори", нїзащо не хотїли пускати ворогів у хату.

 

Савченко з Рудиком сидїли на возї і, голодні та лихі, лаяли Молдаван.

 

— Яка дикість! Який брак культури! — хвилював ся Савченко. — Ти працюєш для їхнього добра, для їхньої користи, а вони тебе в хату не пускають, варвари!...

 

— Від коли це ви, колєґо, почали добачати користь у нашій працї? Я щось ранїйше не помічав цього за вами. Може то з голоду? — глузував Рудик.

 

— А таки я голодний, коли хочете знати! — вибухнув Савченко. — Від самого раня нїчого не їв, а тепер чекай на спецї, поки тебе пустять у хату!... Нїчого мовити — миле життє розвідача фільоксерної комісиї!

 

— Ex, шкода! — зітхнув Рудик, — Як би можна, забив би я оце парочку диких гусий та засмажив на маслї, знаєте, з яблуками...

 

— А-а! не дратуйте- ж бо!...

 

— Або підстрелити, знаєте, зайця, та спекти до бурачків у сметанї...

 

— Тьфу! Мовчіть бо, бо слина котить ся...

 

Тихович з ґанку прислуховав ся до тої розмови, зморщивши чоло. Очевидячки і його дратувала прикра ситуация.

 

Нарештї задиханий сотник оповістив, що кватири знайдено. Обидві каруци рушили, і наші подорожні так-сяк розташували ся.

 

Коли за кілька хвилин робітник нїс з шинку карафку вина, Молдавани кидали у слїд йому гнївливі погляди, вигукуючи з обуреннєм:

 

— Анцихристи! Бач, самі пють вино, їм воно нїчого не вадить, а людям рубають виноградники, боять ся, бач, щоб люди не вмирали, бодай би ви самі виздихали, анцихристи!

 

В невеличкій, чепурній молдаванській хатї, де з'упинились розвідачі, сичала на столі бензинка, а на нїй шкварчала яєшня, яку мистецьки вмів пряжити Савченко. Він сам, своєю власною кругленькою особою стояв зігнувшись над пательнию і з утїхою ласуна, з поширшеними ніздрями, розкошував пахощами смачної страви.

 

Рудик витирав склянки на вино, різав хлїб.

 

— І де той Тихович вештаєть ся? — бурчав імпровізований кухар. — Яєшня вже готова, а його десь носить...

 

— Принесло вже, і, як бачу, в самий час, — обізвав ся Тихович на порозї. — Треба було поглянути, як там розташувались робітники.

 

Савченко загасив бензинку, триюмфально поставив на стіл яєшню і з вишуканими рухами, церемонїяльно запрохав товаришів на обід.

 

Розмова стихла; чутно було тільки, як працювали молоді щелепи та булькало вино при наливанню у склянки.

 

По заспокоєнню голоду, Савченко сповнив склянки, закурив циґарку і звернув ся до Тиховича.

 

— А тепер, коли "жолудкове питаннє", як кажуть Галичани, залагоджено, мушу подїлити ся з вами сумним спостереженнєм, що наша хазяйка пеклом дише на нас. Мінї, знаєте, треба було вмити ся з дороги. Я й звернув ся до хазяйки. "Де у вас вода?" питаю її ввічливо так. — "У Прутї", відказала мінї дама. — "Це ми знаємо", кажу я; "а чи не можна-б звідси трохи взяти?" та й подав ся до дїжчини. Ex, як не скочить моя меґера, як не вихопить дїжку в мене перед носом, як не забелькоче! — "Фе", кажу, "мадам, на віщо-ж так хвилювати ся? Це і на нерви шкодливо, і колїр личка може зопсувати ся, хоч воно й так у вас нагадує торішню мамалиґу". І що-ж ви думаєте відказала вона на таке dictum. Ото-ж нїчого не відказала, а тільки плюнула, так таки й плюнула на вічний сором прекрасній половинї роду людського...

 

Рудик сьміяв ся.

 

— Ну, цього факту хіба не запишете собі in librіs amoris. Та хіба-ж тільки хазяйка наша?! — додав він. — Всї вони, усї Молдавани дивлять ся на нас, як на ворогів своїх, у ложцї води ладні втопити нас.

 

— І не дивниця, — обізвав ся Тихович. — Приїздять в село якісь люди, що не знають їх мови, через що не можуть порозуміти ся з ними, не питаючись йдуть на виноградники, рубають їх, палять... За що? на що? яким правом? Не звісно. Та й виясни-ж такому Молдаванови, чемному, неосьвіченому, що фільоксера, той страшний шкідник винограду, може з часом знищити всї виноградники, хоч тепер не видко ще руйнуючої сили того маленького, а сильного ворога! Він не пійме віри. Виясни господареви, у якого зрубано виноградник, що це зроблено для загального добра, для забезпеки сусїдніх виноградників від зарази! Чи-ж він потїшить ся таким поясненнєм? Або обіцяй другим, що ми не пустимо на їх садки фільоксери, коли від самого початку істнування комісиї аж досї не було ще прикладу, щоб вдало ся нам цїлком очистити від фільоксери виноградники в якому небудь селї...

 

— Амінь, — перехопив Савченко. — Я давно вже кажу, що наша праця, наша йолопська праця нїкому не потрібна... На цю псевдо-боротьбу з фільоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу, час...

 

— Вибачайте, — перебив його живо Тихович. — Ви не дали мінї сказати, що дорогу до кращих результатів запиняє нам та-ж сама темнота Молдаван, бо замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняють ся до розповсюднення фільоксери. Я не нехтую боротьби з фільоксерою, а тільки вияснюю причину ворожнечи Молдаван. Я вірю, що ще не пізно бороти ся з ворогом винограду, що ми змогли-б ще льокалїзувати його, здушити, знищити і таким робом обратувати бесарабські виноградники. Нам тільки потрібні сили і кошти, великі кошти, щоб була змога обдивити ся зразу цїлу Бесарабію і таким побитом з'ясувати собі великість лиха, з яким провадимо боротьбу.

 

— Щасливий, хто вірить! А я таки думаю, що ми просто воду міряємо...

 

— Коли-б я був одної з вами думки, я-б зараз кинув службу, — вмішав ся Рудик.

 

— Фю-фю-фю! — засьміяв ся Савченко. — Хіба я дурний кидати службу, коли мінї за неї гроші платять! Знаєте приказку: дурний дає, розумний бере...

 

— На цю приказку я міг би вам дещо відповісти, але маєте щастє, що хочу спати, — сказав Рудик.

 

Він встав зза стола і простяг ся на лаві, сягнувши довгими ногами аж до протилежної стїни.

 

За його прикладом обляглись і Тихович з Савченком.

 

До вечера, коли повернули з поля Молдавани, звістка про приїзд "докторів" облетїла цїле село. Молдавани купчились на вулицях. Скрізь помічало ся роздратованнє, чути було лайку, проклони. Дїди правили щось про гріхи та останнїй час, молодші нахваляли ся не пустити ворогів на виноградники, перестріляти з рушниць, розсудливі гамували запал. На вулицї колотило ся, як в горшку колотить ся. Замфір шкилював примаря, називаючи його хабарником за те, що пустив у село комісию. Але справа від цього не поправляла ся, ба й не виясняла ся: Молдавани не знали довідне, що робити муть з їх виноградниками, який завбільшки той камінь, що завис над їх головами. Серед моря самих дивоглядних поголосок, пльоток, яких не шкодувала роздратована жінота, годї було ориєнтуватись.

 

— Ходїм краще до докторів, — гукнув врештї Замфір, — та розпитаємо ся, чого їм треба від нас.

 

— Ходїм, ходім, це розумна рада! — згодилась громада, подаючись до Тиховичової кватири.

 

Декільки Молдаван вступило в хату.

 

— А чого вам треба, люди добрі? — звернув ся до них по московськи Тихович.

 

— Не розуміємо московської мови! Коли приїхав у наш край, хай говорить по молдаванськи! — крикнув хтось з гурту.

 

Кров вдарила Тиховичови в обличчє. Йому стало соромно.

 

— Добре, я говорити му по молдаванськи, тільки не знаю, чи зрозумієте гаразд, бо я не дуже знаю вашу мову.

 

— Нїчого, зрозуміємо...

 

— Так скажіть же менї насамперед, чого ви хочете від мене? — удруге поспитав Тихович.

 

— Ми хочемо знати, чого ви приїхали у наше село? — виступив Замфір.

 

— Мене прислано сюди обдивити ся ваші виноградники і таким робом дізнати ся, чи нема там фільоксери.

 

— Фільоксера? Що таке фільоксера? Що це за вигадки? — гудїло в юрмі.

 

— Фільоксера це така рослинна воша, як от буває на кокурудзї, огірках, кропиві та других рослинах, тільки ще менша. Вона живе на виноградних корінцях, висисає з них сік — і через те кущ засихає...

 

— Цього нїхто з нас не бачив! У нас її немає! Старі люди скільки живуть, а такого не бачили. Не вірте, це він зуби нам замовляє! Це брехня! Нові податки з нас хотять витягти, от що! Знаємо їх! — хвилювались роздратовані попередніми поголосками Молдавани.

 

— Я не кажу, що фільоксера є на ваших виноградниках, бо я ще не обдивляв ся їх. А що старі люди не бачили її, як кажете, досї, так це тому, що лиш недавно завезено в Бесарабію шкідника цього зза кордону на лозах виноградних, і він не встиг ще дуже розмножити ся. А фільоксера тим і небезпечна для винограду, що розмножуючись страшенне хутко, переходить з куща на кущ, з садка в садок. Вона може причепити ся з землею до сапи, якою підгортаєте кущ, до ніг худоби чи людини, яка проходить по зараженому місцю і таким робом її легко рознести по всїх виноградниках. Опріч того в кінці лїта фільоксері виростають крила, вона робить ся мушкою, перелїтає з садка в садок — і кладе на кущах яйця. Тому то, як не запобігти лихови, незабаром настане такий час, що всї виноградники засохнуть...

 

— І що-ж ви робите, скоро знайдете її? — поважно поспитав Замфір.

 

— А те, що з паршивою вівцею в отарі. Навіть більше: ми зрубаємо кущі, палимо їх, а коріннє з фільоксерою труємо отрутою в землї, забиваємо кущ і фільоксеру і таким побитом не пускаємо її далї, на здорові виноградники.

 

В юрмі счинив ся розрух.

 

— Чуєте? Вони рубають нам виноградники? Палять їх! Землю сьвяту труять! Яким правом? Хіба вони дали нам виноградники, хіба вони працювали на них, гарували, як ми! Піклують ся, бач, непрохані добродїї, що виноградники сохнуть. Коли сохнуть, хай сохнуть — Божа воля, з Богом не сварити ся... Ого! знаємо ми вас! Намножило ся вас тих вчених, що не знають важкою працею хлїб заробляти та й вишукують якусь фільоксеру, чи що на наші голови! Шукають те, чого нїхто не бачив, про що нїхто не чув! Нї, щоб оце хтось прийшов на виноградник, зрубав його, спалив, знищив хлїб сьвятий — а-а! Скорійше їм голови постинають, нїж кущі виноградні! Не пустимо, не пустимо ворогів наших на виноградники! Хай нам роблять, що знають!... А тепер розходьмо ся! "А каса! а каса!"7)

 

Збурена, з'елєктризована власними похвалками юрма не вгавала. З розпалених облич, з гнївливих поглядів, палких рухів помітно було роздратованнє та завзяттє.

 

— Не раджу, — обізвав ся блїдий, зрушений Тихович, — не раджу цього робити, бо як не послухаєте моєї доброї ради — то послухаєте закону, котрий вас не помилує...

 

— Закон! знов закон! Вони, як черепахи шкаралущою захищають ся тим законом, але молдаванський кулак дасть собі раду і з тою шкаралущою!

 

Вмить до стола прудкою ходою підійшов Замфір. Ного обличчє було скривлене, очи палали диким огнем. Він поклав руку на папери, що лежали на столї і нахилив ся до Тиховича так, що той почув тепло від його лиця.

 

— "Домнуле"-доктор, — сказав він: — коли ви добра людина, забирайте з собою свої закони та їдьте звідси мерщій, щоб ми про вас і не чули! — і з тими словами він почав згортати з стола папери на одну купу.

 

Тихович не знав вже, як покласти кінець тій прикрій сценї, коли враз почув, що в юрмі починає притихати, а серед нарізних покликів Молдаван сьпівучий голос пана писаря бере гору над затихаючою бурею.

 

— І що ви робите, і що ви чините, голови нерозумні! Ex, ви! Правдиві кап-ді-бой! — гамував пан писар. — Сам цар, сам "імперат" прислав їх сюди, а вони колотнечу роблять, немов їм "закуциї" московської забагло ся!...

 

Замфір відступив від стола і в дверях стрів ся з паном писарем, одягненим на цей раз у свої чудові ясні галанцї. Пан писар ще здалеку робив руками такі рухи, наче на миґах прохав вибачення за брак чемности у тої неосьвіченої мужви.

 

Тихович сердечно подякував свому ратівникови.

 

За кілька хвилин Молдавани розійшлись, а пан писар у вишуканих фразах оповістив Тиховичови, що від недавнього часу помічає у винї "щось", що конче повинно бути фільоксерою. Пан писар, боячись за своє життє, ладен навіть покинути вживаннє того шкідливого, зараженого хоробою трунку, скоро "доктор" знайде його шкодливим...

 

А коли Тихович заспокоїв його, зрадїлий пан писар попрощав ся, лишаючи Тиховича на самотї з невеселими думками про недавно минулі пригоди.

 

5) "Діпарте Лоєшти" = Далеко до Лоєшт?

6) "Яка" = Ocь.

7) "А каса! а каса!" = До дому! до дому!

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 2, 27.01.1896]

 

[Далї.]

 

ІІІ.

 

На роботї.

 

По неспокійній ночі Тихович разом зі сходом сонця зірвав ся на рівні ноги. Клопоти робочого дня вернули йому енерґію, страчену під виливом вчорайших пригод. Треба було загадати робітникам лагодитись на роботу, ще раз поглянути на плян виноградників, послати збудити Савченка: лїкар in spe любив довго поспати. Бензинка з бляшаним чайником, що служив замість самовара, сичала вже на столї, а Тихович, вмиваючись, умовляв ся з низеньким бородатим циганом, котрий покірливо схиливши на бік голову та називаючи себе чомусь Греком, прохав ся на роботу. Тихович звелїв йому захопити з собою лопату та ніж — і зрадїлий циган метнувсь до дому по струмент. За кілька хвилин надійшли Рудик з заспаним Савченком, і всї три взялись до снїдання. Тихович нашвидку їв яйця, запиваючи їх каламутним чайом. Час не стояв, було вже щось по пятій. Вибігши на подвірє та запевнившись, що робітники вже готові, струменти розібрані, ґазу для дезінфекциї в коновцї доволї — Тихович ознаймив, що можна вирушати. Але зараз за ворітьми показало ся, що Рудик забув люпу, а Тихович — нотатник з плянами — і всї мусїли затримати ся, аж поки робітник не принїс те й друге. Врештї рушили.

 

Ранок був чудовий. В долинї, над Прутом стояв ще синїй туман, але небо було ясне, прозоре, в повітрі віяла прохолода, а сонце весело усьміхалось до яро-зелених акаций, жовтих комишових тинів, прибитої росою дороги.

 

З початку все було спокійно. Але де далї Тихович помічав, що жінки, котрі стрівались з ними йдучи по воду, кидали на них ворожі погляди, відвертались та плювали. Деякі зза воріт показували кулаки, посилаючи на здогін невиразні лайки. Дїтвора вибігала з хатів і з криком: "Доктор, що псує виноградники! доктор!" — підцьковувала на них собак та шпурляла грудками. Кілька грудок пролетїло межи Тиховичом і Савченком. Собаки обпали робітників, сїкали ся до ніг та піднимали страшенний галас на цїле село. Тихович насилу стримував роздратованих робітників, не бажаючи бути сьвідком якоїсь ще прикрійшої сцени. Тільки оден "Грек" йшов спокійно зі схиленою на бік головою, з обличчєм сьвятого, що здав ся на ласку Божу, і, здавалось, цїлком не приймав на свій рахунок епітету "фараон", який припинала йому свавольна дїтвора.

 

Йшли так з пів години. Аж ось скінчились очеретяні тини, лишилась з заду остання хата над глинищем, і наша "фільоксерна партия" опинилась у долині. Вогкість в повітрі, специфічний дух болота та аєру8) давали знати про близкість річки. Вузкий, глибокий Прут блиснув врештї зза прибережних верб, а попід горами зазеленїв розкішний килим виноградників.

 

Вступили у перший з краю виноградник. Буйна листва кущів синїла під рясною росою, дихала ще нічною прохолодою. Тихович розставив робітників, загадав, які кущі обдивляти ся і покликав цигана. Не виймаючи люльки з зубів, циган підбіг, з покорою схиляючи на бік голову.

 

— Копай отут під кущем, — навчав його Тихович; — не так, ширше треба... Тепер киркою обтруси з землї тоненькі корінцї, обріж їх ножем та подай мінї... Отак... а тепер копай з другого боку. Та гляди мінї, обережно, щоб куща не підтяти...

 

Циган пораєть ся під кущем, незручними рухами обтрушуючи з нього росу, а Тихович пильно обдивляєть ся кожний корінець, підсуваючи иньколи під побільшуюче скло.

 

Грубе виноградне коріннє обросло корінцями та тоненькими мочками, як бородою. Циган обтинає їх кривим "косором" і подає Тиховичови.

 

Багато-ж тих корінцїв — страх, як багато. Оден, два, три... десять, цїла жменя, цїла купа... Тоненькі, брунатні; вони переходять зпід куща в Тиховичові руки, а з рук падають на землю, як нїкому непотрібні трупи.

 

Робота цїлком захоплює Тиховича: він нїчого не чує, нїчого не бачить, опріч тих корінців, таких однакових, одноманїтних, мертвих... Зерно піску, прилїплене до коріня, блисне часом перед очима, налякана мурашка мов божевільна заметушить ся, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеть ся крізь пальцї і впаде на розкопану землю... Але корінцї чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога...

 

— Загортай землю! — командує Тихович циганом, що пахкає люлькою під кущем. — А тепер уважай: відлїчи по рядку сїм кущів, а осьмий розкопуй так, як цей... Штій? [Знаєш?]

 

— Штів, домнуле...

 

Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу, скроплюють росою, але йому нїколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух сьвіжої розкопаної землї, і знов ті корінцї... Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком...

 

Зігнуті вязи починають трохи болїти, натужений зір та скупчена увага женуть усякі думки, в голові робить ся якось неясно. А тут корінцї, корінцї і корінцї... Ось мигнуло щось перед очима — жовте, кругле, дрібненьке... Нe вже фільоксера? Увага подвоюєть ся, зїницї ширшають, побільшоюче скло справляє свою службу. Нї, то не фільоксера, то від механїчної уразки напухла мочка... І знов корінцї пересовують ся перед очима, падають на землю непотрібними трупами...

 

Десь здалеку, зза стїни зеленої чутно фальшивий голос Савченків:

 

Коли-б мінї зранку

Горілочки склянку...

 

висьпівує він,

 

Тютюну та люльку,

Дївчину Ганульку —

Горілочку пив би,

Люлєчку курив би,

Дївчину Ганульку

До серця тулив би...

 

— Гарні ідеали! — сьмієть ся Рудик зпід куща на другому кінцї виноградника.

 

А Тихович пильно роздивлякєть ся корінцї. "Люлєчку курив би, дївчину Ганульку до серця тулив би", лунає йому в руках, а в очех починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати врештї очи від корінцїв; він підносить голову і з пільгою зітхає.

 

А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі — нї хмаринки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнїр, спершись на рушницю, зпід широкого козирка придивляється до роботи на молдаванських виноградниках. По дорозї за Прутом поволї котить ся гарба, запряжена волами і немилосердно скрипить здоровими немазаними колесами...

 

Доволї, нїколи: циган підсуває вже цїлий оберемок корінцїв. І саме тодї, як корінцї, мов безконечні батови9) війська перед отаманом, пересовують ся перед очима в Тиховича, думки натовпом, але без ладу лїзуть у голову. "Кого винуватити у тих обопільних прикростях, у тих непорозуміннях, які повстали межи нами а Молдаванами?" — думає Тихович. "Чи не краще-б поставити дїло так, щоб Молдавани дізнавались про фільоксеру перш у школї від попа, а не від нас, що злїтаємо як снїг на голову на те, аби знищити виноградники, збурити селян та поїхати далї, на нові прикрости й проклони..." Але чого цей корінець має такий нездоровий вигляд? Треба його пильнїйше оглянути. Нї, нїчого... Так хто-ж винен: ми — осьвічені, чи Молдавани — темні?... А ну колупнути кору цього грубого коріння... Бач, тут цїлий сьвіт під корою... Акаріди та грибки розкошують собі у цїй трухлявинї... Але фільоксери нема. Ну, і слава Богу... Це вже кілька виноградників обдивили ся — і все гаразд досї. Може й не буде тут фільоксери. Коли-б не було... а то живий жаль бере рубати такі розкішні кущі, та ще облїплені китягами. Але як душно... вже, мабуть, полудень, треба-б спочити трохи, ну та нехай тодї, як скінчимо цей виноградник... Тільки шия вже болить, в голові туман, думати важко... І на віщо вони звонять лопатками, ті робітники... це так дратує нерви... А корінцїв же, корінцїв! Оден скидаєть ся зпід на другий, оден такий, як другий, так наче всї ті переглянуті вже купи були одним довгим, безконечним корінцем. Нї, ті корінцї просто гіпнотизують людину, притягують очи... і не хочеш дивити ся, а дивиш ся, не можеш очий відірвати від них... Ex, треба прочуматись трохи, стрепенути ся...

 

Тихович кидає останні корінцї, підводить голову, дивить ся на небо і... о, Боже! на небі... бачить він цїлу купу темних корінцїв, що розсипають ся, крутять ся, мигтять в його перед очима, приймаючи ріжні форми... Тихович здвиг плечима, протер очи і глянув на землю. Але там вже чигає на нього працьовитий циган з покірливо схиленою на бік головою та цїлим снопом корінцїв на лопатї. Ах, ті корінцї! Під кущем корінцї, у цигана корінцї, в руках у Тиховича корінцї, біля ніг його те-ж корінцї... Нї, справдї можна здуріти від тої повїдї корінцїв — брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею і без землї корінцїв!... Шість годин дивити ся на одне і те саме, шкварячись до того на червцевому бесарабському сонцї... Тихович чує, що йому млосно, що очи готові от-от заплющити ся, і здобуваєть ся на рештку снерґії, аби скінчити виноградник.

 

Враз до уха його долїтає щось, що робить вражіннє холодної води, влитої за комір. Але то йому видало ся лишень, і він знов опускав підняту голову.

 

У ту-ж саму хвилину гучним голосом Савченко гукає вдруге:

 

— Фільоксера!

 

Тиховичови наче искра гаряча пролітає від гoлови до спини. Сон рантом пірхнув від очий, голова стала сьвіжою. Він трохи блїдне і зітхнувши немов з полегкістю, вимовляє одно слово:

 

— Єсть!...

 

Циган ще довбав ся чогось під кущем, але Тихович так гримнув на нього: "Загортай!", що бідолашний "фараон" з переляку випустив з рота люльку та стрімголов кинув ся сповняти наказ.

 

В Тиховичови прокинулись мабуть войовничі інстинкти. Твердою ходою, забувши на свою втому, шпарко подав ся він у той бік, звідки чутно було Савченків голос. За хвилину Тихович дивив ся на ворога, а той ворог, дрібненький, ще менчий за рослинну тлю, спокійно сидїв жовтими купками на корінцях винограду.

 

— Кому вона ворог, а мінї приятель, — жартував Савченко, показуючи на фільоксеру. — Як би не оце створіннє, я далебі заснув би під кущем, так сьогодня парно якось у повітрі.

 

Тиховичови не до жартів. Якесь роздратованнє обхоплює його: його все гнїває, все дратує: і той Савченко з вічними жартами і та небажана фільоксера, що приносить завжди з собою стільки прикростий, і Савченків робітник, котрого Тихович так любить, а про те не може спокійно дивити ся на його повольні рухи, з якими той заходжуєть ся біля дезінфекциї, миє ґазом лопату, обтрушує свою одїж. Щоб не зробити в роздратованню прикрої уваги невинному робітникови, Тихович сквапно мачає підошви у ґаз, щоб податись далї, але в ту-ж хвилину Рудик кричить з другого кінця винограднику:

 

— Сюди ґаз! Фільоксера!...

 

Тихович біжить туди, чіпляючись одежою за лозину та тички, що ще більше роздратовує його. Ось мотузочка від люпи зачепилась за тичку, принявши Тиховича до куща, а ось кущі сплелись стїною, не пускають його далї, наче благають не губити братів їх, повних ще життя й сили. Але Тихович нервовим рухом розриває лози і йде далї.

 

— Зараза ще молода, — показує йому Рудик рясний корінець, облїплений жовтими, як цитрина, бульбашками, з дрібною як мак фільоксерою.

 

Показуєть ся, що фільоксера розкидана по цїлому винограднику, а зараза хоч молода — та сильна.

 

— До кого належить цей виноградник? — гукає на свого цигана Тихович.

 

Циган бачить, що тут щось дїєть ся, але що — не розуміє. З витріщеними очима, наляканий, біжить він на Тиховичів голос.

 

— Хто хазяїн цього виноградника? — питає вдруге Тихович.

 

— Замфір Нерон.

 

Занотувавши назвище хазяїна, Тихович каже циганови копати аби-який кущ — і перша лопата землї оголює жовті, покриті фільоксерою корінцї. В другому кущі — єсть, в третьому — єсть... Рудик гукає: "фільоксера", Савченко жадає ґазу.

 

Скрізь на просторі сливе десятини, фільоксера заклала свою кольонїю, почала тиху, повольну, але руйнуючу працю — і не відає, що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життє мільярдам ворогів винограду,... але докінчить заразом і їх руйнуючу місию, се-б то знищить і сам виноград.

 

Тихович стоїть по середині садка і оком досьвідченого вояки озирає будуче бойовище. Він вже забув на свою втому, на душне повітрє, що пашить жаром, на порожнїй шлунок, що допоминаєть ся своїх прав. Цїкаво-б дізнати ся, чи велику простору захопила фільоксера, але вже пізно, вже на другу годину повернуло, а Савченко з Руденком навіть задля такого незвичайного дня не мають хітї поступити ся своїм апетитом.

 

Роботу покинуто.

 

З холоду, під крислатими оріхами волоськими полягали розвідачі поспіль з робітниками та серед веселої балачки снїдають, чим хто має. Годинка сну усьміхаєть ся трудягам. Треба користати зі спочинку, бо за годину-півтори знов праця, аж поки більш-менш не визначать ся границї заражених виноградників.

 

На щастє за виноградник Замфірів фільоксера далеко не пішла. В сусїдному садку знайдено кілька кущів, а далї — поки що — було добре.

 

Над вечір, закінчивши роботу, Тихович поспитав цигана, чи не наняв ся-б він вартувати в ночі виноградник. Циган охоче згодив ся.

 

— Цей виноградник слабий. Ти повинен його вартувати і не пускати нїкого, навіть рідного батька. Нї худоба, нї людина не повинні ходити по винограднику. Штій?

 

— Штів, домнуле...

 

____________

 

Замфір нїчого не знав про своє лихо. Поклавши, як і решта Молдаван, спокійно зачекати кілька день на результати робіт фільоксерників, наляканий врештї запевненнєм писаря, що сам "імперат" прислав тих докторів, Замфір хоч-не-хоч мусїв погодити ся з фактом. Ото-ж зраня поїхав він до млина з кокурудзою і пробув там цїлий день. Повернувши ввечері до дому, він тільки й дізнав ся від жінки та сусїд, що докторі ходили по виноградниках, обдивляли ся корінцї, але кущів не рубали. Заспокоївшись трохи тими звістками, Замфір по вечері повів коний на нічлїг у свій виноградник, де поміж деревами росла густа трава. Їдучи берегом Прута, Замфір пильно придивляв ся до виноградників, що чорнїли смерком попід горами.

 

"От і стоять, як і стояли, нїхто їх не рубає", думав він. "Та й хто-б зважив ся збавляти хлїб людям... А кричали: рубати муть!... рубати муть!... Ет, вигадки. Чого ті люди не сплещуть часом... Вже коли сам "імперат" прислав їх обдивляти ся виноградники наші, то вже певне йому на віщось це потрібне... Хай собі дивлять ся, то їх дїло, аби людям не було шкоди...

 

Замфір навіть повеселїйшав від тих думок. Затягши безконечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі конї самі з'упинились перед тином. Замфір скочив на землю і почав розвязувати фіртку. У ту-ж мигь від тину віддїлила ся чорна постать циганова і заступила йому дорогу.

 

— Не вільно! — сказав циган, кладучи руку на фіртку.

 

— Що таке? що ти кажеш? — не зрозумів його Замфір.

 

— Не вільно сюди, — обізвав ся вдруге вартовий, не беручи руки з фіртки.

 

Замфір засьміяв ся.

 

— Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, — сьміяв ся він.

 

— Я знаю, що ваш... Але він слабий — і доктор звелїв нїкого не пускати.

 

Замфірови потемнїло в очех. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спахнула з новою силою.

 

— Що? — скрикнув він, хапаючи цигана за барки. — Мене не пускати на мій виноградник?!

 

Нещасний циган аж присїв зі страху. Перехиливши з покорою на бік голову та витріщивши на Замфіра перелякані, благаючі очи, він невиразно белькотав:

 

— То не я... я нїчого не винен... доктор казав не пускати... хоч би рідного батька, каже, не пускай...

 

Але Замфір не слухав його: він тільки тїпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчє:

 

— Мінї не вільно на свій виноградник?...

 

— Почекай же, — додав він трохи згодом: — я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном!... — і з цими словами Замфір потяг цигана до річки.

 

Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручав ся, кричав: Замфір волїк його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана до гори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотив ся по землї, але почувши волю, вмить зірвав ся на рівні ноги і обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села.

 

Замфір стреножив конї, пустив їх у садок на пашу, а сам, все ще важко сопучи з гнїву, подав ся між кущі. Повний місяць викотив ся зза гори і обсипав сріблом виноградник. Замфір уважно придивляв ся до кущів, намагаючись помітити що-небудь нове, але вони були такі сьвіжі, такі розкішні, як і перше...

 

"Слабий, слабий виноград..." — пригадував собі Замфір циганові слова. — "Чи вони подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість... Це якась нахаба, ніщо иньше... Але зі мною не жарти, я не дам ся на поталу..."

 

Замфір ходив по винограднику, нагинав ся, зазирав під кущі. "О! тут копали, думав він, наглянувши сьвіжо розкопану землю. І що вони там знайшли?..." Замфір вклякнув під кущем. З цїкавостю, що перемогла гнїв навіть, він почав розгортати землю здоровим кривим ножем, що висїв у нього за поясом — і незабаром добув відрізані корінцї. Піднявши їx до місяця, Замфір уважно придивлявсь до корінцїв, але нїчого не бачив. Для більшої певности він навіть понюхав корінцї, але вони мали звичайний дух. Молдаван обурив ся. Як можна так кривдити людий! Вигадувати те, чого нїхто не бачив, чого нема на сьвітї навіть, дурити не тільки простих Молдаван, але й "імперата" самого! Правда, доктори — пани, а пани завжди живуть з мужиків, а дурні мужики завжди терплять панську кривду, як ті вівцї, що їх стрижуть та ріжуть... Але годї! Замфір не стерпить... Хай буде, що буде... І Замфір почув новий приплив лютости, що душила йому груди, викликала жадобу пімсти.

 

Місяць викочував ся все вище і вище: осяяні дерева дивились на свої тїни, через Прут перекинув ся срібний, як місяць, шлях у таємничі плавнї, завиті сріблястим серпанком імли.

 

Замфір сидїв у садку затоплений в задумі і не помічав анї холодного, вогкого подиху плавнїв, нї форкання коний, що гризли оддалїк траву, нї далекого, ледви чутного гомону засипаючого села.

 

Тим часом у Тиховичову хату вскочив розхристаний циган. Тихович саме тодї оповіщав примаря про знайдену фільоксеру. Побачивши непрохоловшого ще з переляку цигана, Тихович здивував ся.

 

— Ти чого покинув виноградник! Що стало ся!

 

— Мене... мене хотїв утопити той шибеник Замфір... Сорочку на менї подер... Він приїхав кіньми, а я не пускаю на виноградник... Кажу: батька рідного не пущу... А він вхопив мене за барки, побив мене, сорочку на менї подер... О! гляньте, яке! о!... — хлипав переляканий циган, висмикуючи свою брудну подерту сорочку, зпід котрої визирали темні, як спиж, волохаті груди.

 

Тихович зрозумів врештї, що стало ся. По його наказу примар післав десятників вигнати конї з виноградника та заказати Замфірови вступати без дозволу на виноградник.

 

Коли десятники наближались до Замфірового садка, він усе ще сидїв, замислившись під деревом.

 

— Замфіре! Замфіре! а йди сюди! — гукнули вони здалеку.

 

— А чого вам? — наближив ся до них Замфір.

 

— Тут не можна пасти конї... Примар звелїв, щоб...

 

— А йдїть ви собі до лиха з вашим хабарником примарем та з докторами!... — вибухнув Замфір. — Я тут хазяїн, а не примар...

 

— Та не кричи бо, — гамували його десятники: — Криком нїчого не вдїєш, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь иньшим способом запобігти лихови, спекати ся докторів тих, що напосїлись на наші виноградники... Відколи сьвіт сьвітом, відколи Молдаван Молдаваном — нїхто не чув, щоб рубали виноград...

 

Замфір мовчав, насупившись.

 

— Добре, — сказав він перегодом, — я заберу з садка конї, але... — Замфір не доказав, а тільки потряс у повітрі кулаком.

 

Маріора поралась ще при сьвітлї воскової сьвічечки біля мисника, a мош-Діма з непритомним усьміхом проказував молитву, коли Замфір вступив у хату.

 

— Ти вже повернув? — здивувалась Маріора.

 

— Га! Повернув, бо доктори вигнали мене з виноградника. І Замфір розповів жінцї вечірні пригоди.

 

— Що-ж тепер буде? — заломала руки молодиця, збілївши на виду.

 

— Може що й буде... — глухо відповів Замфір і з цими словами зняв з цьвяха рушницю, дістав з скринї порох та шріт і почав уважно набивати її.

 

— Що ти задумав, нещасний? — налякалась Маріора.

 

— То вже моє дїло...

 

— Покинь мінї зараз... Ти хочеш нас посиротити?!... — плакала молодиця.

 

Замфір мовчав.

 

— Покинь, кажу... і Маріора схопила рушницю, намагаючись видерти її у чоловіка.

 

Замфір підняв руку, щоб відіпхнути Маріору, але побачивши блїде, заплакане обличчє жінчине, жбурнув рушницею в куток і мовчки вийшов з хати, де довго ще голосила молодиця та непритомно осьміхав ся божевільний мош-Діма...

 

8) Аєр = шувар, татарське зїллє.

9) Батова, батава = кольонна. Ред.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 3, 13.02.1896]

 

[Далї.]

 

IV.

 

Офіра.

 

Минуло два тижнї. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людий на Замфірів виноградник, показували їм фільоксеру. Показували і Замфірови, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурницї, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що фільоксера однаково за кілька лїт знищила-б йому виноградник, сусїди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив нї тим, нї другим. Він не вірив, щоб могла істнувати на сьвітї така жорстокість, така несправедливість, котра дала-б спромогу відняти від бідного Молдавана останнїй шматок хлїба. Інколи передчуттє лиха стискало йому серце і тодї щось шептало Замфірови, що або він або вороги його не діждуть руїни його господарства.

 

А тим часом виноградник стояв. Днї минали за днями, а "доктори" все ще обдивляли ся виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі зелїзні бочки. "Отрута, отрута", шептали Молдавани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять фільоксери, а Замфір потїшав себе, що може то не отрута, а так як які лїки, або що. В серцї бідного Молдавана надїя боролась з жадобою дикої пімсти і часом переважало одно почуттє, часом друге. А поки що — треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.

 

Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки, Маріора варила обідати в глиняній кабицї на подвірю. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качок та курий, а дїти грались з собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.

 

Враз у двір вскочило два хлопцї і важко відсапуючи, закричали разом:

 

— Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають... Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять...

 

Маріора як держала горщик у руках, так і впустила його до долу, почувши звістку. Сплеснувши руками, з несамовитим криком "Валєв, валєв!" [ой, ой!] — вона вискочила на улицю перша. Замфірови в першу хвилину сьвіт замакітрив ся. У другу — він біг вже з рушницею в руках на виноградник. Дїтвора з голосним лементом покопотїла за батьком. Мош-Діма, немов зрозумівши родинне нещастє, зірвав ся й собі з призьби, але тремтячі ноги зігнулись і він упав без сили на призьбу, розсипаючи налагоджену про запас мамалиґу. Мутні сиві очи божевільного дїда нестямно дивились у простору, усьмішка застигла на виду, а мош-Діма все сидїв нерухомо, не помічаючи навіть, як птаство з галасом накинулось на розсипану мамалиґу, а пси заходились порядкувати у кабицї...

 

Замфір біг за жінкою. Він нїчого не чув, нїчого не бачив. Не чув жінчиного голосїння, не бачив її кіс, що висмикнувшись зпід хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки. В його запамороченій голові роєм ворушились тисячі думок, серце калатало в грудях, а ця довга, безконечна курна дорога, котру-б він перескочив, як би зміг, одним скоком, дратувала його несказано.

 

Аж ось зза шпиля бухнув стовп густого диму, а Замфіром наче струснуло що. Він навіть з'упинив ся на хвилинку, тільки на хвилинку. Скажена лютість вхопила його за серце і, стиснувши міцнїйше рушницю, він побіг далї. А чорний дим все густїйшає, все росте... От вже й виноградник виднїєть ся оддалїк, а на ньому метушать ся люди, високо здіймаючи оберемки зрубаної лози.

 

— Застрелю, як собаку, — шепче Замфір зсинїлими устами. — Га, кати! — лютує він і біжить далї.

 

От уже й виноградник за кілька ступенів. Замфір врештї зважуєть ся, піднїмає рушницю, зводить курок і... кидає її у рів, далеко від себе. В розпаленій голові Молдавана мигнула блискавкою друга думка:

 

"Нї не так... благати му краще... вони люди, вони зглянуть ся на мою бідність, на дїти дрібненькі... Благати му краще..." Він уже на винограднику.

 

Бистрим оком обхопив Замфір страшну картину. На доброму шматкови виноградника, оголеному від зрубаних кущів, стирчали невисокі пнї, порубані та поранені немилосердною сокирою. Одні робітники, страшнїйші для Замфіра від самих чортів з пекла, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі, з тріскотнею вивертали недорубані гіляки, ломали тички, другі — носили оберемками зрубані кущі, на котрих гойдались здорові, розкішні китяги винограду, та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полумям. Кожен раз, коли сокира рубнула по виноградному коренї або тріснула галузка, Замфір відчував біль у голові та серцї, наче хто рубав йому мозок, краяв серце.

 

Обхопивши голову руками, Замфір тілько простогнав:

 

— О, Домне, Домне! [Боже, Боже!] Що-ж я подїю, нещасний? Що-ж я подїю?

 

Тихович блїдий, вельми зрушений, підійшов до нього.

 

— Домнуле-доктор! — з благаннєм у помутнїлих очех звернув ся до нього Замфір. — Домнуле-доктор! Не рубайте мінї виноградника... я бідний, в мене дїти дрібненькі... це-ж хлїб мій увесь...

 

А коли Тихович, бажаючи щось відповісти, на знак незгоди потряс головою, Замфір мов пяний хитаючись на ходї, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю і поклавши голову на коріннє, стогнав придушеним голосом:

 

— Голову мінї рубайте, не виноград!... голову!...

 

Робітники з'упинились: їм стало жаль Молдавана. Господарське серце зрозуміло весь траґізм ситуациї. Тихович не знав, що чинити. Він бігав від Замфіра до Маріори, вговорював їх, зацитькував, але нїщо не помагало: Замфір лежав під кущем і ревно плакав, дїти зняли страшенний лемент, а Маріора, вклякнувши, обіймала кущ, як дитину та голосила, мов по мерцеви... Рясні сльози стїкали по її блїдому виду, капали на листя китяги...

 

— Чоловіче... жінко... що ви робите? схаменїть ся... я тут нїчого не винен, це все від Бога...— мало не плакав Тихович. — Ваш виноградник заражений, на корінцях зараза, вона може перейти на сусїдні виноградники... Я мушу вирубати ваш виноградник...

 

Маріора скочила, як опечена.

 

— Зараза? — скрикнула вона: — на корінцях зараза?... І вмить, як дика кицька пазурами, почала розграбувати пальцями землю під кущем. Докопавшись до корінцїв, вкритих фільоксерою, вона рвала їх і їла з землею разом, примовляючи:

 

— Зараза, кажете? Хай же я перша вмру від тої зарази... хай я не доживу до вечера... Ох, коли-б мінї вмерти від тої зарази...

 

Очи її дико палали, блїде обличчє було скривлене від болю, білі зуби рвали вкриті фільоксерою корінцї, котрі Маріора несито ковтала, приказуючи в одно:

 

— Хай же я вмру від тої зарази...

 

Вона була страшна у своїй дикій розпуцї.

 

Тихович не знав, як перервати сцену, що ставала далї нестерпуче важкою для всїх. Нї розвага, нї просьба, нї грізьба — нїщо не помагало. Замфір все ще лежав під кущем, Маріора їла фільоксеру, дїти плакали, але заходили ся. Налякані, зняті жалем, робітники покидали роботу та стояли, мов зачаровані.

 

Надаремне Тихович запевняв Маріору, що фільоксера не вадить людям, а тільки виноградови: молодиця не слухала.

 

— Гей! — скрикнув врештї Тихович: йому прийшла до голови спасенна думка. — Ця жінка їла отруту, їй може зашкодити це... Подайте сюди ґаз з коновкою, хай вона напєть ся ґазу...

 

Оден з робітників метнув ся до коновки, а Маріора, спостерігши той рух, зірвалась на рівні ноги і блиснула на Тиховича повними гнїву чорними очима.

 

— Бодай би ви крови власної напили ся, людожери: — скрикнула і з тими словами вискочила з виноградників.

 

Тихович наблизив ся до Замфіра.

 

— Зведїть його обережно та виведїть звідсіль! — загадав він робітникам.

 

На превелике диво Замфір не пручав ся. Він позволив звести себе і тільки благав в одно:

 

— Голову мінї рубайте, а не виноград... не відбирайте від мене хлїба... не сиротїть, бо загину...

 

Робітники вивели Замфіра з виноградника і посадили під вербою на березї річки. Нещасний мовчки понурив голову.

 

А на винограднику знов закипіла робота. Сокири гупали в грубе коріннє, аж листє тремтїло на гнучких лозах, здорові оберемки зрубаних кущів виростали в великі купи, а загаслий огонь знов засичав, обхопивши зелену рослину.

 

Та що! Замфір не бачить уже загину свого виноградника. Помутнїлими очима, котрі нагадують тепер батькові, дивить ся він у простір, поза садок, кудись у гори, або поза гори. Страшне лихо придушило його: він не чує анї жалю в серцї, анї гнїву. Якась знемога, якесь безсиллє опанувало його. Він почуває себе таким кволим, таким безпорадним, розбитим. Замфірови здаєть ся, що йому відтято руки й ноги та кинуто в якусь глибінь, на дно річки. Вода заливає йому очи, уха, ніс, вливаєть ся в середину через горло, не дає крикнути, благати помочі, а він спускаєть ся все глибше і глибше і не може ратуватись, бо не має анї рук, анї ніг... Замфір спустив ся на дно, а там лежать вже без життя дїти й жінка та мов чекають на нього. От і Замфір лїг нерухомо поплїч з родиною своєю, серед могильної тиші, і так байдуже йому до всього, що колись, за життя, було милим, дорогим, для чого він тратив сили, боров ся, сподївав ся, жив... Тепер від сьвіта цїлого віддїляє його оця в кільканадцять сажнїв заввишки верства текучої жовтої води, крізь котру байдужно дивить ся на Замфіра завжди глухе на людські благання, вічно спокійне небо...

 

Тихович те-ж погано почуваєть ся. Йому не то соромно, не то жалко. Він дуже добре знає, що в лихови, яке скоїлось для Замфірової родини, немає його, Тиховичової, вини, а про те йому докучає таке почуттє, як би він от... скривив кого, або що вкрав... Безустанне Маріорине скиглїннє дратує його несказано, а на бідного, мовчазного в розпуцї Замфіра він не може й очий звести. Робітники працюють поволї, мляво, але Тихович не зважуєть ся обізвати ся до них, бо боїть ся почути власний голос. Він шукає, на чім би зупинитись, щоб могло поновити зломану пригодами душевну рівновагу. Блукаючий погляд Тиховичів з'упиняєть ся врештї на огнищі.

 

Там, зпід здоровенної купи виноградної лози, перемішаної з очеретяними тичками, вириваєть ся на верх густий зелений дим. Потужний огонь працює під сподом, завзято бореть ся з вагою, що налягла йому на груди, намагаєть ся пожерти її. Жива ще рослина шипить на огнї з болю, тремтить делїкатним листєм, скручує тоненькі вусики... От вихопилась врештї зпід купи огняна рука, струснула лозиною... і попадало до долу покручене, счорнїле листє. Ось витягла ся друга рука, третя... десятки огняних рук обхопили зі всїх боків зелену купу, скрутили її, а далї зіллялись в одно здорове полумя, котре з страшним гуготїннєм, як дикий зьвір, накинулось на виноград, жерло ягоди, листє, тички, лози... Огонь шаленїв, скакав, перевертав ся, танцював серед диму, пяв ся до гори і відриваючись там зубчастими клаптями, летїв до неба, гинучи по дорозї в прозорому повітрю... Легенький попілець, підхоплений силою огню, злїтав до гори та розходив ся наоколо. Відблиски сьвітла тремтїли на землї круг огнища, як срібляста сїтка, а легенькі тїни від диму швидко пересували ся по землї, без перестанку зміняючи фантастичні форми...

 

Тихович не спроможен був відвести очий від того видовища. В шепінню сирової лозини вчувалась йому скарга хазяїв, котрі тратили в огнї не тільки хлїб щоденний, а щось більше, чого не можна анї зміряти, анї купити за гроші. В чорному димі, що здіймав ся до неба, як дим офіри, ввижались йому довголїтня, тепер змарнована праця, ряд важких, голодних днїв в будуччинї, безсонні ночи, втрачені надїї. Тиховичови було сумно. Коли-б хоч певність, що така офіра потрібна для загального добра, що робиш справдї пожиточне дїло, а не зайву жорстокість. Ба, коли-б певність!...

 

Робота посувалась. Останні кущі лягли під сокирою, огонь нищив вже рештку. Тихович мусїв доглядати, як засипали землею пеньки та трамбовали землю, прилагоджуючи її до труїння. Незабаром частина виноградника виглядала як кладовище, вкрите могилками, що робило дуже прикре вражіннє.

 

Тихович вештав ся поміж пеньками, обмірковуючи плян труїння, коли здалеку, аж з крайнїх виноградників, долетїв до його уха стріл.

 

"То мабуть Рудик не витримав, — подумав Тихович: — коли-б ще лиха собі не напитав, бо на кордонї не вільно стріляти".

 

За пів години надійшли Рудик з Савченком, котрі обдивляли ся крайні садки.

 

— Пора обідати! — гукав здалеку Савченко.

 

Побачивши зрубаний виноградник, обидва колеги з'упинились, здивовані.

 

— Чисто! — розвів руками Савченко: — як бритвою зголив... О, і огнї горять, як на Купала...

 

І весело підстрибуючи, він підбіг до огнища та згорнув ногою на огонь розкидані гіллячки.

 

Рудик підскочив до Тиховича. Обличчє його сяло.

 

— Подивіть ся, — гукав він, показуючи Тиховичови закрівавленого довгоносого вівчарика. — Я не витримав, але-ж і вдало ся мінї... Ось гляньте, який гладкий! — і Рудик дмухав вівчарикови між пірячко, щоб показати, який він гладкий, та підсовував Тиховичови під ніс руку, по котрій стїкала сьвіжа вівчарикова кров.

 

Тихович, котрий нїколи не стріляв і не любив крови, відвернув ся від закрівавленої дичини, чим образив трохи свого колєґу — мисливця.

 

Коли Тихович, йдучи на обід, обернув ся назад, на нього глянула зпоміж виноградників якась порожнява, якась щерба, що робила вражіннє вибитого зуба.

 

Серед спустошеного виноградника стояв робітник, байдужно перегортаючи ломакою попелїючий жар.

 

А Замфір все ще сидїв марою під вербами побіч Маріори, втупивши посоловілі очи в простору...

 

Неспокійно спало ся Тиховичови тої ночи. У ві снї верзла ся йому всячина. То здавалось йому, що він сам рубає величезною сокирою по три кущі зараз, то що робітники замість лози покидали на огонь Замфірових дїтий. А то знов бачить він, як у сильному огнї горить цїлий виноградник, як від нього займаєть ся навіть земля, горять кущі, палає повітрє, от-от небо спалахне від страшенного жару. А з тої бурі полумя, над котрим кружляє каркаючи ворон [і як вій собі крил не обсмалить? — думає Тихович], з того пекла огняного, виразно долїтає до його уха Маріорин лемент: "Ох, коли-б мінї вмерти від тої зарази!..." А ворон спускаєть ся все нище та нище. З кожним махом крил він росте, більшає, пташина голова заміняєть ся в людську, здорові крила безвладно звисають, і чорний птах падає під кущ, промовляючи Замфіровим голосом: "Голову мінї рубайте, не кущ!... голову!..." Тихович прокинув ся, зрошений холодним потом. Була ще ніч. В хатї було душно і Тихович не міг вже заснути. Він одяг ся і вийшов на двір. Місяць вже зайшов. В повитій темрявою далинї ледві мрів Прут; елєктричне сьвітло в Ґалацї рівно горіло в далинї, як низка чудових перлів. Тихович провештав ся по селу до раня.

 

На роботї нїхто вже не заваджав йому. Нї одна душа не з'явилась з села, наче нїхто не цїкавив ся, як замість кущів виростали по садках могилки.

 

По обідї Тихович думав спочити, коли зиркнувши ненароком в вікно, побачив Замфіра, що йшов через подвіррє, ведучи з собою якогось дїда. Тиховичови чогось голоснїйше закалатало в грудях серце. Biн вийшов на двір. Замфір навіть не привитав ся до нього.

 

— Домнуле-доктор, — почав він, дивлячись на Тиховича згаслими очима, — ви вирубали мій виноградник, відібрали в мене останнїй шматок хлїба... Я не маю чим годувати свого батька і тому привів його до вас... Годуйте тепер його самі, коли позбавили мене хлїба...

 

Мош-Діма втупив сиві мутні очи в Тиховича і божевільно усьміхнув ся.

 

Тихович здрігнув ся від того погляду.

 

— Хіба-ж я винен у вашому лихови?... — почав він, але Замфір не дав йому скінчити, махнув рукою, обернув ся і вийшов з обійстя.

 

Мош-Діма пoстояв трохи, а далї сїв на призьбу, не спускаючи з Тиховича мутних очий з виразом нїмого докору.

 

Тихович вскочив у хату.

 

"За віщо, за віщо я мушу терпіти стільки прикростий?" — думав він, бігаючи по хатї. — "Чи-ж я хотів відібрати від них хлїб, чи-ж я не ратую врештї своєю працею більшости від такої недолї, яка стріла оцього божевільного дїда? Чи-ж я не віддаю сили своєї для добра отих Молдаван, котрі платять мінї за це ненавистю!... Боже, за що-ж я мушу таке терпіти!..."

 

Тихович бігає по хатї в нервовому роздратованню. Несправедливість, офірою якою він почуваєть ся, болїзно ятрить йому серцс, труїть життє. Але помалу-малу думки його приймають иньший напрям.

 

"І лїкар, думав він, ратуючи, мусить часом відтяти ноги пациєнтови, зробити його на віки калїкою. А він це робить, бо мусить робити, бо вчинком своїм ратує життє людий... Не місце на сентиментальні розмірковання там, де треба ратунку... Нї, не те, не те... працює далї думка. На лїкаря за ратунок нїхто не ремствувати ме, нїхто каменем не кине, а тут!..."

 

Тихович бігає по хатї і не може заспокоїтись. Його тягне звідсїль геть, на простір, дальше від тої душної хати, що була сьвідком його думок гірких, його болїв сердешних. Але він не зважуєть ся переступити поріг, бо знає, що там стріне його непритомний погляд мутних очий божевільного з виразом тихої скарги і вразить його боляче у саме серце.

 

А вийшовши, не зважить ся повернути у хату, щоб знов не почути на собі докірливого погляду, не побачити нещасного дїда, прикинутого йому, як винуватцеви недолї цїлої родини...

 

Тихович не вечеряв. Цїлу свою вечерю віддав він мош-Дімі. Але мош-Діма потримав її, потримав — та й викинув собакам, наче гордуючи хлїбом від ворога.

 

Настала ніч. Тихович бачив, як старий простяг ся на призьбі під вікном і заснув, підклавши під голову кулак. Тихович хотїв винести йому свою подушку та бояв ся, що мош-Діма не прийме її від нього, як не прийняв вечері.

 

І знов для Тиховича неспокійна, тяжка ніч, і знов нічницї мордують його. Серед тихої, безгучної ночи встають перед нього давні спогади, пригадуєть ся життє цїле. Ще з того часу, як він почав яснїйше формулувати свої думки, свої бажання — потреба розумної, живої, користної працї стала ся для нього безпремінною умовою життя. Як гарно марилось на шкільній лаві, скільки робило ся сьміливих, але часом й недосяжних проєктів! А про те пильно вчило ся, не вважаючи на боротьбу з важкими умовами життя, на убожество, бо була гарна мета, були надїї... Проминули ґімназияльні лїта, збігли непомітно й університетські — прийшла пора здійснити мрії, знайти ту живу, розумну працю. Та ба! Не завжди так складаєть ся, як сподїваєть ся. Замість живого, користного дїла глузлива доля підсунула переписуваннє в канцеляриї якихсь сухих, нїкому непотрібних паперів — і то лиш за злиденний шматок хлїба. Замість живого дїла — канцелярщина! Чи варто було стільки вчити ся, стільки працювати, щоб змарнувати все у чотирьох стїнах, утопити свою здатність у казьоннім чорнилї, запорошити живу душу пилом відвічнїх шпарґалів?

 

Треба було покинути думку про якесь справжнє дїло серед свого люду, у рідній країні. Принаймнї на якийсь час покинути.

 

Оттодї саме несподївано трапилась посада в фільоксерній комісиї. Тиховичови усьміхнулась перспектива живої дїяльности хоч би у чужому краї, на користь чужому людови. З великим запалом взяв ся він до працї; усї труднациї, всї перешкоди тільки заохочували його, підбадьорували, як острога доброго коня. Перед ним було величне дїло обратовання бесарабських виноградників від фільоксери, і до того величного дїла він міг причинити ся своїми силами. Тихович вірив в можливість боротьби з ворогом винограду, а ця віра додавала йому ще більших сил. Але час минав, роки йшли — і кожний рік щось общіпував з тої віри, з того запалу. Фільоксера, не вважаючи на боротьбу з нею, з кожним роком займала все більшу і більшу простору. Підсумовуючи результати дїяльности комісиї за кілька лїт, Тихович побачив, що комісия не змогла зльокалїзувати фільоксеру, не пустити її за межу звісних вже комісиї фільоксерних огнищ. Мало на тому: комісиї не вдало ся навіть викоренити цілком фільоксеру на тих огнищах. Правда, не легка та боротьба, особливе при ворогованню та темнотї людности, при недостачі грошви. Обдивившись, на приклад, виноградники у якомусь селї, де не знайдено фільоксери, Тихович часом не радїв, а опускав в несилї руки, бо не був певним, що виноградники, які лежать від нього на десять верстов на північ, південь, схід або захід — вільні від фільоксери. А дізнати ся про це не було змоги. Уряд шкодував гроші на боротьбу, їх ледве ставало на роботи по огнищах та на розвідування садків у деяких селах. Ходило ся, значить, як у темній хатї, на помацки. В одному місци на боротьбу видавались усї гроші, в другому — фільоксера спокійно жерла виноградники. Одною рукою здержувано її в межах, другою — пускано на всї чотири сторони. Зрозуміло, що такий стан річий не міг не похитнути Тиховичової віри в користність такої боротьби. Однак Тихович гнав від себе зневіррє. Він потїшав ся надїєю, що так не може довго тягти ся, що уряд зрозуміє врештї сам некористність такої боротьби та дасть змогу обдивити ся всї виноградники в Бесарабіи, дізнатись принаймнї, яку силу забрав ворог — і тодї вже обміркувати плян кампанії проти нього, — чи шукати другого способу ратунку.

 

А поки що, кожний зрубаний Тиховичом виноградник покладав вагу на його сумлїннє. Не ставало певности в користність дїла, ґрунт почав хитати ся під ногами в Тиховича.

 

От і тепер для того проблєматичного загального добра, він силоміць попередив неминуче, правда, для Замфіра лихо, скривдив цїлу родину, став ся для неї ворогом. Що-ж потїшить його тепер, що стане надгородою за пережиті прикрости, коли сила фактів невблаганно нищить віру в користність працї, в конечність офір?

 

Чого-ж він мусить покутувати за чужі гріхи?

 

"Що робити з дїдом? — турбуєть ся Тихович, бігаючи по хатї. — Його мутні, непритомні очи, раз-у-раз звернені на мене, відбирають мінї спокій, сон. Це зайва крапля отрути у моє й так не солодке життє... Чи не-вдати-б ся мінї до примаря, може-б він зробив що з дїдом?... Нї, от як буде краще: піду до попа, він повинен би залагодити цю справу..."

 

Вранцї Тихович подав ся до попа. Жовтий, небілений дім нїчим не відріжняв ся від иньших молдаванських хат. Тільки що Тихович наваживсь увійти в двір, як йому запинила дорогу гусяча череда, що саме висипала, ґеґаючи, з брами на улицю. За гусями вийшов з хворостиною в руках пастух, високий, дзюбатий та бородатий, одягнений в молдаванський короткий "зібун" та чорний повстяний бриль.

 

— Чи в дома пан-отець?

 

— А на що він вам? — поспитав пастух не дуже ласкаво.

 

— Маю дїло до нього.

 

— Це я сам! — відповів пастух, здіймаючи бриля, зпід котрого впало йому на плечі буйне довге волоссє.

 

Тихович здивував ся несподїваній метаморфозї: таких попів він не бачив на Вкраїнї.

 

— Катінка! — гукнув піп басом. — Вижени гуси на пашу!

 

З повіток вибігла молодиця. Пан-отець передав їй тичку і повів гостя у хату.

 

Коли піп з гостем посїдали на лавках у хатї, урядженій, як і селянські, Тихович оповів свою пригоду та прохав ради.

 

Пан-отець уважно вислухав його.

 

— Добре, я залагоджу справу, будьте спокійні, тільки...

 

Він урвав, немов боячись висловити якусь потайну думку.

 

— Тільки що? — підхопив Тихович.

 

— Тільки... не знаходьте більш фільоксери на наших садках. У нас чимало таких хазяїв, що тільки живуть з виноградників, — додав він, суворо дивлячись на Тиховича.

 

Тихович почав виясняти йому справу. Але з того, як пан-отець на ті пояснення цїдив крізь зуби: "так... так... Божа воля..." Тихович зрозумів, що піп має однакові з селянами погляди на фільоксерну справу і не скінчивши, попращав ся з хазяїном.

 

Коли того-ж таки дня Тихович повернув з роботи — мош-Діми вже не було. Замфір забрав його до себе.

 

[Конець буде].

 

[Зоря, ч. 4, 27.02.1896]

 

[Конець.]

 

V.

 

Кінець чи початок?

 

Одного ранку Молдавани були сьвідками цїкавого походу. Серед улицї котив ся віз, наладнований всячиною. Головне місце на возї займала зелїзна бочка, до якої з одного боку притулилась скриня з дрібним струментом, а з другого — дїрявий мішок, так напханий деревяними заостреними кілочками, що вони аж вилїзали крізь дїрки. Все це було обкладено лопатками, відрами, бляшанками, зелїзними ланцюгами і другим дрібязком. Круг воза йшли робітники, хто з довгим, окованим дрючком на плечех, хто з бляшанкою, а хто з блискучою довгою машинкою — "інжектором", котру можна-б було сьміливо вважати за меч з часів крижацьких походів, як би не цилїндровий бляшаний резервуар біля ручки. Попереду тої процесиї йшов Тихович з високою, вузькою склянкою у руках.

 

Процесия тихо посувала ся серед ріжнородних згуків. Колеса торохтїли по битій дорозї, струменти в скринї немилосердно тарабанили, ланцюги бряжчали, як кайдани, бляшанки, підплигуючи на возї, звенїли, оковані зелїзом дрючки, черїкаючись один об другий, стукали, а над усїм цим пролїтав часом чистий, металевий звін зачепленого резервуара машинки.

 

Молдавани, роззявивши рота, дивувались на ту чудну процесию, не спускали її з ока, аж поки вона не сховалась за горою. Цїкавійші подались навіть горою над Прут, звідки можна було бачити все, що дїєть ся на припрутських виноградниках. Звідтїль, з вершечків гір, присївши карячки, можна бачити зелену бинду виноградників, розірвану в тому місци, де був Замфірів садок, можна дивитись на труїннє фільоксери.

 

А варто подивити ся, бо то картина ориґінальна, гідна пензля першорядного баталїста. Он під вербами, край виноградника, лежать рядком зелїзні бочки з сїрчаним вуглицем: то засоби боротьби, порох, сказати-б, фільоксерний... З одної бочки точать вже вуглець у мідяні "бідони": звідти він пійде в резервуари інжекторів. Ось на узбіччю, оперезавшись білим фартухом, розташовуєть ся оператор з своїми струментами, розкладає їх на ряднї, посланному на землї. Він має ратувати поранені... інжектори. Тихович, мов полковник той, визначує місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат. Скаче ланцюг по землї, брязчить, витягаєть ся — і вмить по всїй довжинї його стирчать недалеко один від другого встромлені в землю деревяні кілочки. І знов скаче ланцюг, знов витягаєть ся, і знов на його місци стають рядком кілочки. Земля починає їжитись кілками, як їжак щетиною. "Готово! до бою!" — кричить Тихович. І от наближають ся батави війська, усе по парі, по парі... Оден з інжектором, другий з дрючком — і займають постать по рядках кілочків. "Починати!" — командує Тихович. Полетїли кілочки, збиті ногами, а на місци їх загрузли в землю острі палї інжекторів, цокнули головки — і почалась пальба. Разно наступають інжектори, поблискуючи резервуарами, цокаючи головками, а за ними дрючки, оковані в зелїзо, пильно забивають дірки, зроблені палями в землї, не дають вуглицеви втїкти у повітрє. Разно посуваєть ся вперед військо, лишаючи за собою голу, зґрасовану землю. Тільки й чути серед тиші: "цок! цок!... цок! цок!..."

 

Від зелїзних бочок, з котрих цївкою ллєть ся паруюча рідина, раз-у-раз бігають з повними бідонами носії, постачають інжекторам набої. Важкий дух вуглецю розходить ся в повітрє, здіймаєть ся вгору. Незвиклі Молдавани, що сидять по горах, придивляючись до труїння, крутять носами та спльовують.

 

А Тиховичови байдуже. Він прислухаєть ся до музики інжекторів, ловить ухом фальшиві тони.

 

— Гей! звонить інжектор: порожнїй, мабуть! — гукає він в оден бік.

 

— До краю добивати, до краю! — звертаєть ся у другий бік.

 

Врештї все добре.

 

"Цок-цок!... цок-цок!..."

 

Падають під ногами кілочки, шиють землю палями інжектори, гупають дрючки, скаче ланцюг — і знов виростають лїнїї кілків, знов земля наїжуєть ся кілками, як їжак щетиною.

 

Здаєть ся, що ті робітники з інжекторами, з дрючками — самі замінились у части якоїсь здоровезної машини, що добре пущена, рівно, невпинно та невблагано посуваєть ся вперед, робить визначене дїло. Війна йде навспряжки, хоч ворогів не видко. Вони гинуть непомітно для людського ока глибоко під землею, у темряві, гинуть разом з коріннєм, яке годувало їх своїм соком.

 

Поляжуть й невинні у тій війнї. Поляжуть столїтні крислаті оріхи, делїкатні жарделї, сїролисті айви: вуглець забє їх їдким духом. Там, де недавно ще пишалась на сонцї буйна рослинність, де кипіло життє та радість, там буде гола, дика пустеля, без тїни, без билинки...

 

Чи не такий слїд лишав за собою Атіля?

 

Коли роботи скінчились, Замфір міг бути певним, що на його винограднику нема більш фільоксери. Не стало теж й розкішних кущів, з якими звязано стільки спогадів, які годували його життє цїле. Не стало тих бочок вина, про які він марив, не стало шматка хлїба... Багато дечого не стало. Пропали й дерева, посаджені дїдом, прадїдом може... Лишились тільки дрібні дїти, божевільний батько та хвора, безсила від перевтоми жінка. Лишив ся біль у серцї та безталаннє — і більш нїчого... Ах, правда: лишилась ще глуха ненависть до всього, що зветь ся паном, що має спільність з школою, наукою, з законом...

 

Бідний Замфір!

 

Давня приказка каже, що лихо не ходить поодинцю, а в парі. Ото-ж те лихо, що відібрало Замфірови хлїб, привело з собою й слабість.

 

Невже той приведений товариш прийшов по жінку?

 

Того-ж таки дня, як зрубали їх виноградник, Маріора заслабла.

 

Для виснаженого важкою працею орґанїзму не багато бракувало до занепаду. Повернувши над вечір з виноградника, Маріора почула, що її тїпає пропасниця. Загорнувшись кожушанкою, вона лягла на лаві. Голова в неї палала, так що якийсь час їй навіть здавалось, що в неї не голова на вязах, а палаюча купа зрубаного винограду. Червоні від слїз чи горячки очи мимохіть заплющились, а на чорному тлї темряви блимали перед Маріорою якісь огнї, мигтїли сокири, такі острі, блискучі, гойдались на стятих лозах зелені рясні китяги винограду... Якісь люди метушать ся перед очима, кублять ся, плигають, з осмалених, чорних стають червоними, як жар... Маріора чує власний голос: "Ох, коли-б мінї вмерти від тої зарази!..." Вона їсть корінцї, а корінцї ростуть у ротї, розпихають його, приростають до язика — і язик стає здоровим, як гора, важким, як камінь... Сокири, що мигтїли перед очима, з прудкостю блискавки починають крутити ся над її головою, а врештї спадають на голову раз, другий... Ах, як боляче!...

 

Почалась горячка.

 

На другий день не полекшало. Горячка жерла молодицю. Маріора раз-у-раз зривалась з постелї, щоб бігти на виноградник — ратувати кущі — і багато треба було сили, щоб покласти її назад на ліжко та втихомирити...

 

Замфір спантеличивсь. Він дозволяв ворожкам робити з жінкою, що їм забагнеть ся, аби звести її на ноги. Ворожки шептали над Маріорою, підкурювали її, поїли зїллєм — нїчого не помагалось. Та-ж сама горячка, та-ж маячня, той же неспокій...

 

В просторій молдаванській хатї, вистеленій ріжнобарвними килимами, обвішаній чудово-тканими рушниками — блимає перед образом лямпадка. Нерівне червоне сьвітло під неї якось чудно зливаєть ся з денним сьвітлом, що тоненькими смужками протискаєть ся крізь шпари в причиняних віконницях. Зразу, з сьвітла, нїчого не можна розібрати в хаті. Чутно тільки стогін слабої, чиїсь тихі хлипання та шепотаннє. Де далї з присмерку виріжняють ся сумна Замфірова постать, гурток жінок біля постелї слабої та скулені, заплакані дїти по кутках. Замфір сидить за столом, підперши голову рукою і дивить ся кудись у простору. Трудно пізнати в нїм того повного енерґії, сили та життя Замфіра, яким він був ще недавно, перед місяцем. Він тепер осунув ся, його горда, міцна постать наче зігнула ся, зламалась, очи згасли, на виду осїв новий вираз — вираз болю й затятости. Замфір сидїв і думав. Про що він думав? Чи про свою кривду, про жінку слабу, а чи про дїток дрібних, що, крий Боже, посиротїють ще... Хто його зна, про що він думав, сидячи отак, підпершись...

 

А там, за грубкою, під причілковою стїною, мучилась на постелї Маріора. Жовті, запалі лиця ледве заховали давні риси. Крізь спечені горячкою уста інколи добував ся тихий стогін, здорові, чорні очи були заплющені, а коли розплющувались, жінка, здавалось, нїкого не пізнавала.

 

Сусїдки-молодиці, скупчившись над хорою, про щось з жвавістю сперечали ся, показували на порозвішувану по стїнах одїж, на Замфіра, на дїтий. Інколи поїли хору водою з глечика.

 

Дїтвора хлипала по кутках. В хатї стояла задуха, пахло сухими васильками, якісь тїни ходили по стїнах у присмерку.

 

Чекали на попа.

 

Врештї хтось звістив, що піп йде, а за хвилину у двері всунулась пелехата голова з дзюбатим обличчєм, а за нею і довга фіґура пан-отцева.

 

Скінчивши своє дїло, піп звернув ся до Замфіра.

 

— Що-ж ви, нїчого не робите слабій?

 

Замфір махнув рукою.

 

— Де там нїчого... Ворожок та шептух була повна хата...

 

— А ви-б доктора закликали! — пораяв пан-отець.

 

Замфір нервово кинув ся.

 

— Доктора? — скрикнув він, а згаслі очи його блиснули зловіщим огнем. — Нїколи в сьвітї!... О, я вже доволї маю тих докторів, доволї!...

 

— Може вмерти вам молодиця отак без поратунку, — вмовляв пан-отець.

 

— Божа воля... Божа воля... а доктора? на віщо? щоб отруїв мінї жінку, як ті виноград?... Нїколи!...

 

І в очех Замфірових блиснула така завзятість, що пан-отець не зважився довше намовляти його.

 

— Як собі знаєте, — озвав ся він, виходячи.

 

Чужі порозходились. В хатї лишив ся тільки Замфір з дїтьми.

 

Дїти повилазили з кутків, прилипли до матерньої постелї. Замфір теж наближив ся до хорої, пригорнув до себе дїтий і схиливши на груди голову, довго так стояв, мовчазний та замислений, як жива статуя безмірного смутку.

 

___________

 

Роботи на лоєштських виноградниках скінчились. Савченко з Рудиком та робітниками обдивились усї виноградники — і не знайшли більш фільоксери. Тихович закінчив труїннє — значить можна було вирушати з Лоєшт у друге село, знов на таку-ж роботу, а може й на такі-ж прикрости. А про те Тихович поспішавсь як мога швидче покинути село, де зазнав стільки сумних пригод, де стільки витерпів, переболїв душею.

 

От уже й річи спаковано, вже й підводи заїхали. Готово! Можна рушати.

 

Згорбившись, осунувшись, Тихович смутними очима поглядав на хати й оселї, що лишав за собою... Коли-б уже нові вражіння, нові місця! Враз його погляд зупинив ся на жалїбній корогві, застромленій у тин. Корогов була зроблена з двох почеплених на тичцї хусток: білої й чорної. То був знак, що у хатї є мрець.

 

— Чі'не уморіт? — машинально поспитав Тихович візника.

 

— Фємєя а луй Замфір Нерон, — відповів той суворо.

 

Тихович здрігнув ся, глянув на двір і стрів ся очима з божевільним мош-Дімою. Тихий, лагідний як дитина дїдок на цей раз не усьміхав ся. Втопивши в Тиховича повні дикого гнїву та ненависні очи, мош-Діма підняв до гори кулак і потряс їм на здогін Тиховичови...

 

Але конї шарпнули, і мош-Діма разом з жалібною корогвою счезли, закриті хмарою куряви...

 

Лютий, 1895.

 

[Зоря, ч. 6, 27.03.1896]

01.04.1896