Юрій Винничук

 

 

Стаття Сергія Дацюка «Українізація та вирішення російського питання» викликала не в одного мене відвертий подив, стільки у ній намішано перекручень і провокацій. Видно, на свіжу голову здивувався і сам Дацюк, бо не минуло кілька днів, як він являє нам новий витвір свого словесного плетива, де намагається виправдатись і пояснити попередню маячню.

 

Спочатку С. Дацюк береться за Юрія Андруховича, вдаючись до примітивної маніпуляції: «Його стаття називалася іронічно «Эдіная краина». В ній піддавалася сумніву згадана головна настанова на єдність країни та фактично закладалися основи національного розбрату між українцями та росіянами у вигляді, як це стали називати, «регіонального расизму». Хоч це також можна називати і галицьким сепаратизмом з чіткою орієнтацією на ГНР (Галицьку Народну Республіку)».

 

Де в статті Андруховича щось з цього? Де він «піддає сумніву» «настанову на єдність країни»? А вже притягання за вуха медведчуківської ГНР, яку у своїх головах плекали агенти Кремля, – це неабияке нахабство. Чи, може, сам Дацюк має собі потаємну мрію про це ГНР і в такий спосіб її проявляє?

 

Потім прийшла черга на Тараса Прохаська й на «юнгівські одкровення Юрія Винничука». Моя стаття «Про втрачене» нібито «розповідала про те, що росіяни (кацапчуки) брудні і аморальні».

 

 Я не певен, що С. Дацюк читав мою статтю повністю, адже вона зовсім не про те. І це ще одна маніпуляція.

 

Далі: «Ця стаття стала моментом істини для мене. Бо якщо я до цього моменту міг іронічно ставитися до уявлень Андруховича та Прохаська, то тут прозвучав справжнісінький фашизм», – набирає обертів філософ. І вже настільки не годен стриматися, що замість вхопитися за револьвер хапається за «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, який, мовляв, «використовує той же самий прийом проти євреїв, який Винничук використовує проти росіян».

 

В інтернет-культурі є відкритий ще в 1990 році закон Ґодвіна: коли в дискусії вичерпуються арґументи, сягають по Гітлера і порівнюють з ним протилежну сторону. На основі цього закону сформувалась традиція: як тільки з'являється таке порівняння, гілка обговорення вважається завершеною програшем сторони, що вдалася до цього аргументу. Здалося би на цьому поставити крапку, але оскільки своє обурення я мушу десь вилити, то прошу хвильку терпіння.

 

Отож, в чому полягає маніпулятивність цього висмоктаного з пальця звинувачення? Та в тому, що я писав про одну сім'ю зі свого дитинства, яка була такою, як я її описав. Одна-єдина сім'я з Росії.

 

Тим часом товариш Адольф пише не про одну сім'ю, і не про дві чи три, а загалом про усіх євреїв. Його висновок стосується всього народу: «остаточно відштовхнуло мене від євреїв, коли я познайомився не тільки з фізичною неохайністю, а і з моральним брудом цього обраного народу».

 

Чи можна з мого опису зробити висновок, який би стосувався усіх росіян? Хіба що Дацюк знає більше таких прикладів.

 

Я ж вважаю, що підленькі звинувачення Дацюка не мають під собою жодного ґрунту. Якщо Гітлер справді принижує євреїв, то звідки філософ витягає висновок, що «те ж саме робить і Винничук, щоб принизити росіян. Я не знаю, яких росіян бачив пан Винничук, але можу сказати з власного досвіду – бруд не має національності, так само, як і чистота».

 

Авжеж. І якби я написав про брудних, зачучверілих сусідів-українців, усе було б нормально. Але я написав про росіян, які поселилися в охайному польському будинку і закапарили його.

 

Подібні звинувачення я вже чув, подорожуючи Австрією, Німеччиною та Швейцарією з презентацією роману «Танґо смерті». На цих зустрічах завжди актори зачитували якісь уривки з роману, і найпопулярнішим був епізод, де діти підсипають учителеві пурген. На одному з вечорів у Відні старша пані раптом почала обурювати цим епізодом і волати, що це антисемітизм.

 

Ну, бо бідака був учителем івриту.

 

Тобто якби пурген підсипали німцеві, поляку чи українцю – все було б нормально? Їхні закаляні штани не викликали б жодних заперечень.

 

З тієї жінки присутні лише посміялися, а тамтешня критика сприйняла роман дуже позитивно, так і не виявивши в ньому слідів антисемітизму.

 

Чим Дацюк відрізняється від тієї жінки? Нічим. З невинного епізоду про зашмарканих російських дітей, які відібрали в мене канапку, він робить висновок, що це «регіональний расизм з елементами фашизму». А потім уже, не маючи сил зупинитися, волає, що «представникам російського етносу відмовляють у праві на честь та гідність».

 

По-перше, я ніде й нікому не відмовляв у такому праві, а по-друге, не йшлося мені про російський етнос, а про жорстокого загарбника, від рук якого загинуло 12 членів моєї родини. І щоб відрізнити їх від сучасних українських росіян, я загарбників називаю «рускими», як називали їх наші класики та й сучасні письменники.

 

Термін «фашизм» так філософу сподобався, що він уже не годен з ним розпрощатися: «судячи з відсутності реакції на текст Винничука, фашизація тихцем є напівофіційною політикою. Навіть генетичну ескападу міністра культури Євгенія Нищука засуджували більше, ніж відвертий фашизм Винничука».

 

А що росіян для звинувачення в фашизмі явно замало, то Дацюк уже рве вудила і б'є копитом: «Ці письменники намагаються відтворити стару українську ментальну матрицю з ненавистю до росіян, поляків, євреїв, з жаданням помсти та реваншу».

 

Ого! Оце дав антрациту!

 

Але цитат стосовно поляків та євреїв делікатно не навів. Бо це ще одна дешева брехня.

 

Колись газета «За Вільну Україну» обізвала мене «жидом», бо, на їхню думку, позитивно про «жидів» може писати лише «жид».

 

Логіка примітивних антисемітів на диво затишно збіглася з логікою Дацюка.

 

Відтак наш філософ починає активно експлуатувати ще один улюблений термін «галицький сепаратизм». Він пише, що цей сепаратизм, який звів собі кубельце «навколо "Збруча" (Андрухович, Прохасько, Винничук)», має на меті «відділитися від решти України і залишити їй проблему з росіянами».

 

Чоловік просто читає між рядків. Це неабияка здібність бачити, чого нема й не було, а потім робити глобальні висновки. Дається взнаки філософський склад розуму.

 

Звинувачення у створенні «регіональної ідентичності», до якої ми, галицькі письменники, причетні, теж доволі кумедне. Бо ніде в світі ніхто не вбачає в цьому загрози єдності країни. Я вже наводив приклади Італії, Франції, Австрії та Німеччини, де регіональна ідентичність проявляється не лише в ментальності, у глузуванні одне з одного, а й навіть у мові літературних творів,  у пресі, на радіо й телебаченні.

 

Дацюк живе у своїх дивних фантазіях, коли каже, що ми піддаємо «сумніву єдину Україну», бо ніхто з нас нічого подібного не висловлював.

 

І ось після всіх тих звинувачень мене у фашизмі в наступній статті Дацюк пише: «Принагідно хочу спростувати закиди, ніби я обізвав когось фашистом. Нікого у своєму блозі фашистом я не називав».

 

Справді? А що це тоді щодо мене: «справжнісінький фашизм», «регіональний расизм з елементами фашизму», «фашизація», «відвертий фашизм Винничука»? Хіба це не обзивання? Може, це компліменти фашиста фашистові?

 

Чи не солідаризується він з кремлівською пропагандою, яка інтенсивно пропихала цей термін стосовно Майдану?

 

Але погляди Дацюка не сьогодні дали тріщину. Три роки тому (тоді ще російською мовою) Дацюк у своєму блозі пояснював нам про війну ідентичностей в Україні. У ньому ми надибуємо знову улюблений Дацюків термін «фашизм»:

 

«Безглуздо також намагатися робити наївний вибір – мовляв, я вибираю національну українську ідентичність (Шевченка і Франка), але не вибираю фашизації (Яроша)... Шевченко і Франко сьогодні йдуть в комплекті з Ярошем...»

 

Чудова для мене, як фашиста, компанія: Шевченко і Франко. Але чому вони йдуть в комплекті з Ярошем, незрозуміло.

 

З іншого його тексту ми довідуємося взагалі шокуючу річ, що «в новому світі місце для нових українців, умовно кажучи, конструктивних українців, які є носіями складної ідентичності, – є. Для українців як етнічної групи нема».

 

Цікаво, що таке місце є для поляків, естонців, латвійців, литовців, угорців, румунів, як етнічних груп. А для нас, горопашних, нема, бо – о жах! – «ціннісний потенціал нації нульовий».

 

Тобто за нашими спинами повна руїна і порожнеча.

 

Не забарилися й висновки, під якими б радо підписався весь Опоблок: «Залежність від Європи нітрохи не краща від залежності від Росії, які б аргументи про європейські правові гарантії ми не чули. Україна сьогодні слабка – слабка інтелектуально, слабка політично, слабка економічно. У слабкому стані не можна встановлювати партнерських відносин, тому що це партнерство на других ролях. Європа точно також не упустить нагоди збагатитися за рахунок України, як це зробила б Росія».

 

 І далі: «Вибір між Європою і Росією – це взагалі «чушь собачья». Європейська цивілізація навряд чи буде домінувати у світі в майбутньому, та й взагалі навряд чи збережеться в нинішньому вигляді – тобто як християнська цивілізація».

 

Звісно, вона просто розсиплеться перед руськім міром. Чим не віщування якого-небудь Лімонова?

 

Наведу ще промовисті цитати з інших виступів Дацюка: «Петр Порошенко и националисты ведут Украину к федерализму», «Євросоюз переживає ціннісну кризу, що робить безглуздою євроінтеграцію України».

 

Тут ясно бачимо, як Дацюк мужньо глаголить вустами Затуліна, Дугіна, Кургіняна і цілої зграї путінських соколів.

 

А ось справжня перлинка, яка багато чого пояснює, чому наш філософ накинувся саме на постмодерністів. У 2012 році він теж читав лекцію, де ошелешив слухачів такою сентенцією: «Упрощенные варианты социальности, понятные массам концепты и произведения искусства: все это роднит постмодернизм с фашизмом, национал-социализмом, коммунизмом. Еще Георгий Щедровицкий говорил, что самым простым способом решения проблем является фашизм. На этом основании докладчик заклеймил постмодернизм как фашизм. Чем, опять-таки, взбудоражил аудиторию, которая попыталась оспорить корректность употребления этого термина в данном контексте».

 

Цікаво, що фашистського помітив Дацюк в романах Томаса Пінчона, Умберто Еко,  Італо Кальвіно чи в працях Ліотара, Барта, Фуко?

 

Якось, в промові при вручені Дацюку ордена капітули журналу «Ї» «За інтелектуальну відвагу», Орест Друль зіронізував: «Це ж наскільки треба Україні відірватися від Росії, що прокламацію в Україні тих речей, які в Росії вважаються баналом,  можна розглядати як акт інтелектуальної мужності?»

 

Але що ж: «Та нехай собі як знають. Божеволіють, конають, — нам своє робить».

 

 

20.09.2017