«От скажіть мені, будь ласка, як можна купувати вишиванку?! Не вірю, щоб в українки руки росли не з того місця! От вишила я чоловікові сорочку, і він ходить з розумінням того, що на ньому сорочка, вишита жінкою, яка думала про нього, а не хтозна про що…» — обурюється тернополянка пані Наталя, яка минулої неділі побувала на фестивалі «Цвіт вишиванки». Вона, як і багато інших відвідувачів, була вражена цінами на вишиване і каже, що «накупила-м з того всього схем», аби вишити ще синові сорочку і собі зо дві. «А чому буду собі шкодувала? Сумно тільки, що фестиваль перетворюють на гендель», — каже пані Наталя.
Фестиваль «Цвіт вишиванки», що має статус всеукраїнського, цими вихідними відбувся в Тернополі вже вшосте. Цього року дійство присвятили Дню Матері й представляли на ньому здебільшого вишиванки та цілі костюми для дітей.
Та навіть попри те фестиваль більше нагадував торговицю, та ще й не надто велелюдну. Хто й прийшов, то здебільшого, аби милуватися витворами майстрів. Купували ж частіше усіляку дріботу — сережки з полімерів, горнята з чорної глини. «Хотілося би придбати вишиванку, але трохи не по кишені. Тим більше тепер, після Великодня. Ціни ж бо не дешеві», — зізналася «Z» пані Ірина.
Вишивка — це тепло рук, традиція і високе мистецтво
Усвідомлюючи, що фестиваль — не базар, деякі його учасники організували виключно виставки вишиваних робіт. Так от, можна було оглянути одяг, оздоблений розкішним борщівським вишиттям, який належить до колекції Віри Матковської.
Не пропонувалося нічого купити й на іншому стенді, який організували донеччани з музею «Смолоскип». Цей музей належить пам'яті про маловідомих народних героїв України, таких, як, до прикладу, Василь Макух (спалив себе на Хрещатику у 1968 році), Олекса Гірник (спалив себе в Каневі у 1978 році) чи Микола Курчик (герой Норильського повстання).
Так от, у цьому музеї створили колекцію вишитих орнаментів, присвячених видатним українцям. «Є у нас орнамент, присвячений Тарасові Шевченку. Його основа — узор, який вишила для Тараса його сестра Катерина. Він виконаний білим по білому. Є орнаменти, присвячені Іванові Франку, Лесі Українці, Євгену Коновальцю та багатьом іншим. Ці орнаменти — це ніби ідентифікаційний код. Створюючи його, вивчаємо багато питань, пов’язаних з особистістю, не тільки історичні факти, а й характер, менталітет, мораль цієї людини», — розповів фундатор музею «Смолоскип» Віктор Тупілко.
Вишивають ці орнаменти донеччанки, яким від 55 до 85 років. Їхніми-таки руками створено експонати ще однієї виставки — «Пам’ять на життя», — яка присвячена 25-й річниці Чорнобильських подій. «Чорнобильську трагедію переважно розглядають з боку соціальних та економічних втрат, — каже Віктор Тупілко. — Ми ж подивилися на неї з іншого боку: разом з нею ми втратили тисячолітній культурний прошарок слов'янського Полісся. Багатьох сіл на тій території вже не існує, але орнаменти і символи, якими користувалися тисячі років, тепер відновлені, живі. На мій погляд, те, що зробили наші жінки — це найбільша інвестиція в культуру України за роки незалежності. Це була велика пошукова робота, до якої долучилися не тільки працівники нашого музею, а й фахівці з усієї України. Вона велася в архівах, книжках, спеціалісти виїжджали у відчужену зону, досліджували покинуті хати, де шукали вишиті рушники, сорочки. Більшість знайдених та відтворених орнаментів — автентичні. Нами відновлено приблизно 120 орнаментів, до Тернополя ми привезли тільки деякі з них».
Гендель не вдався
«Я тільки сьогодні приїхала із села, — каже тернополянка Світлана. — Йдучи містом, була здивована, що на такому яскравому заході мало людей. Мабуть, якби була на вихідних тут, неодмінно б оглянула майдан більш уважно, привела б дітей».
У малолюдності цьогорічного фестивалю є й провина організаторів, адже дату для нього вибрали вкрай невдало. Користаючи з тривалих вихідних, чимало тернополян забралися з міста. А в неділю і ті, хто залишився у Тернополі, роз’їхалися по цвинтарях — неділя ж була Провідною.
Тим часом чимало майстрів з різних реґіонів України виставили свої вишивані вироби. І дуже розчарованими залишилися ті з них (а таких була переважна більшість), що розраховували на гендель. Олександра Григорук з Івано-Франківська, яка разом з подругою Лідією Ідак вишивають на конопляному та лляному полотні, розповіли, що зі своїми виробами їздять у різні міста, найбільше у столицю. «У Києві отримуємо чимале задоволення. Хоча й в Тернополі ми не вперше, але цьогоріч задоволення від поїздки не отримали, — розповідають жінки. — Людям наші вироби подобаються, але вони їх не купують, шукають щось із дешевшого. Багато хто не розуміє, що це ручна робота, тому й питає, чому так дорого».
Пані Олександра за професією лікар, але вишивання з часом переросло у бізнес, тому основне заняття довелося закинути. Як колишній медик, жінка запевняє, що її вироби — екологічно чисті, можна навіть сказати, лікувальні. Адже полотно з коноплі покращує кровопостачання, зберігає термобаланс тіла, робить своєрідний масаж. Та й порівняно недороге. Так, сорочка «економ-класу» коштує від 200 гривень.
Вишивання стало основним заняттям і для учасниць фестивалю Галини Жонци та Світлани Лазорик. У їхній фірмі організовано працюють 40 вишивальниць. Вони одягають у вишиті костюми чи не всі популярні творчі танцювальні та хорові колективи Тернопільщини. На фестивалі показали багату колекцію жіночих і чоловічих сорочок, сукенок, сарафанів. «Вишиваємо й комплекти для хрещення, — кажуть. — Вони добре продаються. Їх вартість 200–250 гривень».
Пані Світлана впевнена, що вишивка модернізується, тому й немає нічого дивного, що нині її носять не так, як колись. На підтвердження тези показує вишиті торбинки, чобітки і навіть шкарпетки, за які правлять по 20 гривень.
Майстриня Олена Абрамович із села Річка на Косівщині Івано-Франківської області приїздить на Тернопільський фестиваль від часу його заснування. Вона вишиває не лише хрестиком, а й штопаним коником, використовує бісер і техніку гаптування. Її костюм, вишитий бісером, коштує 10 тисяч гривень. «Матеріал дорогий. Сам бісер вартує 5-6 тисяч. Працювати доводиться півтора-два місяці», — пояснює пані Олена. Машинної вишивки вона не визнає, бо вважає, що «вишиванка — це не тільки красива сорочка, а ще й оберіг; коли вишивальниця сідає за роботу, вона вкладає всю свою душу у виріб, і цього жодна машина не замінить».
Фестиваль для душі
У гардеробі Люби Синьківської, тернополянки, що взяла участь у фестивалі, багато одягу з елементами вишивки. Жінка спочатку цілісно продумує увесь образ, а згодом створює його своїми руками. Допомагає їй донька. «Вишивка для мене — хобі, — каже пані Люба. — Як би це дивно не звучало, але беручи в руки голку, я відпочиваю». Вона каже, що старається не лише для себе, а й для всієї своєї родини, чоловіка й доньок. «В одній із суконь, вишитих мною, я бачу свою доньку, коли вона йтиме до шлюбу. Його я вже вишила», — з гордістю розповідає пані Люба.
Вона та інші майстрині на фесті «Цвіт вишиванки» стали свідками початку роботи над унікальним рушником, який матиме 15 метрів завдовжки і який вишиватиме вся Україна та українці з Канади, США, Арґентини, Німеччини, Польщі, Словаччини та Хорватії.
В Тернополі цю роботу виконуватиме майстриня Євгенія Возна. «Скільки будемо вишивати — ще невідомо, час покаже. Процес цей розрахований на багато років. Один бік рушника вишиватиме орнаменти Україна, інший — діаспора», — розповідає вона.
Цікаво, що в майбутньому День української вишиванки може стати державним святом. Його планують поєднати з Днем Матері й відзначати щороку в другу неділю травня. Про це пообіцяли «подбати» депутати Верховної Ради від Тернопільщини.
13.05.2013