Л. Граничка

 

1. Пачовський — символіст.

 

В писаннях про Василя Пачовського не підкреслювалося до тепер, що цей письменник у своїх більших творах чи не найзавзятіший символіст в українській літературі. В драматичних творах Пачовського така маса символів, що читач, чи глядач, важко орієнтується в змісті цих твoрiв. Найбільше симводів в трагедії під заг. "Сон української ночі". Це бачив і сам автор і при кінці цього твору умістив "завваги для різних читачів". Ці завваги потрібні навіть для найбільшого літературного ерудита, бо хто ж може доглупатися, що "кров України з водою русалок" — це "поезія поетів-суспільників", а не письменників, яких гаслом є "мистецтво для мистецтва". Подібна справа з символом "дивний сон", що має в Пачовського означати "демонський сон", або "безділля". В Пачовського і всі наші культурні та політичні діячі — це окремі символи, які не завжди покриваються з загально прийнятою оцінкою тих діячів українською наукою.

 

Найпопулярніший символ у творах Пачовського — це леґендарна постать Марка Проклятого, який виступає в усіх драматичних творах цього письменника, а також в найбільшім його епічнім творі, що мав зватися спочатку таки "Марко Проклятий", та під впливом уваг Вячеслава Липинського письменник змінив назву на "Золоті Ворота". З них видрукував автор в 1937 р. тільки І. частину під заг. "Пекло України".

 

2. "Сон української ночі" та "Сонце руїни".

 

В "Cні української ночі" (1903) Марко Проклятий виступає як епізодична постать. Та тут автор у своїх "увагах" подав, що він розуміє під цим символом.

 

"Maркo Проклятий" — герой геніяльної леґенди українського народу. В ту леґенду український люд вложив свою душу, своє змагання до кращого ладу, свою вічну боротьбу з дійсністю і сусідами.

 

Далі aвтор зазначує, що ця постать має подвійне обличчя: "мужика" і "штундаря". Як мужик він "православний", як "штундарь" — він "аґресивний сектант". Штунда в розумінні Пачовського мала за підклад: почуття рівности, змагання до справедливости та вороже відносилася до церков і попівства.

 

Та в "Сні української ночі" не можна розрізнити в діяльності Марка повищого подвійного обличчя. Подібно діється в інших творах. Важко було б читачеві знати, коли герой виступає, як "православний", а коли як "сектант". Тому ми будемо Марка розглядати як одну душевну цілість.

 

Марко в трагедії Пачовського діє як провідник темної сільської маси, що бажає ніби то добра, але не знає, що є її добром, бо на знає свого національного ідеалу, не розуміє, що "золотий вінець", який кують студенти в підземеллях — це саме наш ідеал політичної волі. Маркові вчинки дивні, як незрозумілі стихійні порухи несвідомої національно товпи. Марко з товпою піднімає камінь на Богдана Хмельницького, щоб покарати його за "гріх" (Переяславська угода!).

 

Богдане, подивися на свій гріх, —

проклятий будь, проклятий за нас всіх!

 

Виходило б, що Марко більший патріот за Бoгдана! Та ні. В Пачовського творі Богдан — це "творець нашого життя", а Марко зовсім не звертається проти московського панування, він в cередині твору твердить, що "цар не винен", бо він "волю дав", а тепер не знає, що "пани гноблять нарід". Марко у "Сні української ночі" — це символ народної маси, що відчуває свою кривду, та ще не знає, хто її дійсний ворог, а хто приятель.

 

Більшу волю відограє Марко в другій трагедії Пановського, в "Сонці Руїни" (1911), де він являється ворогом гетьмана П. Дорошенка. Марко поборює туркофільську політику гетьмана. Ось його наївна політична думка:

 

"Турки — воронь, ляшня — вода, Москва голодна — це мандрівна мишва! Як вогонь возьме — то пропало; як вода возьме — то другому дасть; а як мишва зїсть у полі — перебєш її, ще й вам лишиться доволі".

 

Несвідома маса кермується вимогами щоденного життя. Їй чужі далекосяглі пляни проводу, вона відчуває буденні болячки. Політика нecвiдомої маси — це реакція на хвилеві недостачі або користі хвилин. Є хвилі, коли Марко рішається вимагати Дорошенкові Москву воювати, "щоб здобути під одну булаву УвесЬ мір на Україні". Як Марко довідався, що Сірко, любимець мас, вже випущений з заслання на Сибірі — зміняє свою "політику" і бажає зловити Дорошенка та видати Москві. Лизогуб обіцює йому гроші за зловлення Дорошенка, та він не хоче їх брати, бо "цар не сила". Марко ділає проти Дорошенка, бо "жаль йому хрищеного люду". Часом Проклятий вірно осуджує свої вчинки. Він знає, що після вбивства гетьмана Брюховецького полегшала йому торба з гріхами, а за виступи проти Дорошенка стається знову тяжка. Та все ж таки вкінці змушує Дорошенка піддатися Москві.1)

 

1) Марко Проклятий має бути "несмертельний", бо його не прийме ні небо, ні земля, ні пекло. Якщо дійсно так мало б бути, тоді Україна не мали б виглядів на кращу долю, бо "вічний" Марко завжди нищив би всякі пориви провідної верстви. Аж в "Пеклі України" Марко безпощадно воює з Mоcквoю. Та й там будиться сумнів у читача, чи знищивши чужого ворога, не зачне цей герой служити масам навіть проти волі свого проводу.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 12.09.1942]

 

3. "Сфінкс Европи" та "Пекло України".

 

В драмі "Сфінкс Европи" (1914) Маркові Проклятому, або як тут його автор називає, Маркові Проданові2) визначена автором незначна роля. Цей герой в цьому творі не може похвалитися ycпіхом, бо українська нація йде за голосом свого провідника та здійснює свою мрію про волю. І тут Марко йде за голосом маси, за "Палієвою трубкою". Він рішився "йти хочби з чортом", щоб воювати "за свою правду, за свою волю". Не чуючи обіцяного голосу "Палієвої трубки", він стоїть "за тим, що досі було", пориває за собою наpодні маси — та немає сили помогти ворожій Москві, бо вся українська нація стоїть при боці князя Святополка Кочубея та при допомозі німецької армії розгромлює москалів. Марка Продана проклинають при кінці твору:

 

O, ти проклятий на віки!

І доки ти будеш вбивати

Всіх рідних, що люблять тебе?

І доки ти будеш шукати

Там правди, де правди нема?

І будеш служити погноєм

Народам, на кривду собі?!

 

Творча уява Пачовського не розлучилася з постаттю Марка Проклятого і після світової війни. В 1924 р. пише письменник листа до Вячеслава Липинського та посилає йому свій епічний твір під заг. "Марко Проклятий". Цей твір мав складатися зі 100 пісень і мав висловити історіософічні думки автора на всю нашу минувшину.

 

Липинський у своїй відповіді вказує Пачовському, що у всесвітній літературі вічно борються два напрямки: клясичний і романтичний. Перший упорядковує думки і хотіння, другий — будить думки і хотіння. Перший клясичний напрям — будує, другий романтичний — руйнує (в найкращих замірах!). Про Марка Проклятого писав Липинський таке:

 

"Марко Проклятий, руїнник-революціонер, виконавши діло зруйнування чужої влади на Україні, мусить перестати бути собою, коли він дійсний патріот, або мусить бути обезвладнений іншими патріотами, бо інакше він зруйнує і Україну". Це мабуть один з найтрагічніших проблемів нашого українського життя. І він цілим тягарем ляг на Ваш твір великий. Ви хочете його розвязати в той спосіб, що даєте Маркові два обличчя і тим хочете його врятувати од бунту або від смерти3).

 

Пачовський "прийняв уваги" Липинського та кільканадцять літ "справляв'' свій твір про Марка Проклятого на "Золоті Ворота". Не можемо знати, якою вийшла Маркова постать в цьому творі, бо покійний письменник вспів оголосити друком тільки 33 пісні. Та вже і в них Марко зачинає нищити Москву як тільки побачив, що червоні москалі нищать наш нарід не гірше за своїх білих братів.

 

В "Заспіві" Марко "зрозумів", з його очей "зісунулась сліпота" і він знає, який це "скарб — Держава". Він слухає голосу Богдана, разом з Преображенським полком в Петербурзі валить "русскаго царя". Від того чує "полекшу від гріхів у торбі", йому остається "тільки меч у руці", він стається, як "грішник до раю прийнятий". Та зруйнувавши московський царат, Марко якийсь час діє як "протигетьманець" (вплив ідеології Липинського!), за що дістає признання від "Теплюри". Його торба стає знову важка, він іде за виказом "Рахманної Ради", що в спілці з "Євренським" каже воювати на галицькому фронті. Прихильники гетьмана кажуть Маркові "кинути кацапію" на спільному фронті та бити в Києві москвинів — та він не слухає цього заклику і наново пробиває кинджалом свою матір (Україну)4).

 

В перших піснях "Пекла України" Марко змінний у своїх настроях. Він летить до Києва бити Москву, та по дорозі "Петлюра" перемовляє його від спілки з гетьманцями:

 

Що тобі, Марку? Ти утратив глузд!

Щоб гетьман стис голоту булавою?!

 

І Марко вже змінив рішення та не "шанує крови предків, що їх ціль держава". Марко Пачовського — це всесильна постать, що від неї залежить не лиш доля України, але й цілої Pociї. Він у Петербурзі помагає Троцькому в большевицькому перевороті, а пізніше таку саму "веремію" піднімає і в Україні.

 

Подібно малює автор своїми терцинами долю українського народу аж до 1926 р., бо в останнix місцях згадує про жида — Шварцбарта — вбивника отамана Петлюри. Марко побачив, що жидівський Агасфер та його Кривавий Вій винищує наш нарід та везе "три міліони впертих куркулів на Соловки на смерть та на Прикову". Сам Марко опинився за свою боротьбу проти Москви на Соловках, де бунтує каторжників та взиває до боротьби. Звідтам

 

Злетів на Україну метеором:

Землі торкнувся кровю блисла тлінь

На бій всім кинув гасло метеором:

Своя держава, або смерть! Амінь!

 

Не знаючи кінця великого задуму Пачовського — не можемо сказати, чи це вже остання метаморфоза Марка, чи автор, йдучи за радою Липинського "унешкідливив" його в відповідному моменті, чи скаже йому далі герцювати. Та все ж таки на основі видрукованих творів Пачовського можемо собі уявити, що вона представляє в творчості цього письменника. Марко Проклятий (деколи-таки Марко Продан!) в концепції письменника — це:

 

1) Голос української, не завжди свідомої, маси, що йде за голосом серця, не слухаючи розуму своїх дійсних провідників, не "шанує крови предків, що їх ціль держава". Маса неосвідомлена, дбає про хвилеві матеріяльні користі, бо не знає свого ідеалу, який освічував би їй шлях у майбутнє, та вчив, що деколи треба приносити жертви для добра майбутніх поколінь. Марко не розумів далекосяглих плянів гетьмана П. Дорошенка та його хвилевого союзу з Туреччиною. Проклятий веде маси проти гетьмана, бо турки спровоковані Сірком, беруть ясир з України. Марко вірить, як це робить і наївна маса, що цар добрий, тільки пани злі і тому проти них треба виступати.

 

2) Підо впливом гетьманця Липинського, Пачовського Марко розуміє, що це таке своя держава-монархія. В "Пеклі України" символ Марка Проклятого обнімає чи не всю тогочасну українську інтеліґенцію, що йшла за Центральною Радою, а пізніше за Директорією. Між тією інтеліґенцією був і сам пізніший автор "Золотих Воріт".

 

3) Сам Пачовський дорівнює себе в передмові до "Золотих Воріт" до Марка Проклятого. "Жив я гонений з місця на місце, як Марко Проклятий. Життя віддав я на вислугу великій ідеї воскресення Нації. Для неї жертвував я молодість, карієру, родину та славу творця творів вічної краси". Ця самохарактеристика поета згідна з тим, що написав про Пачовського довголїтній його приятель, згадуваний уже, В. Бірчак. Він же згадав і про немилий випадок із арештуванням Пачовського весною 1919 р., в столиці тодішнього українського уряду. Оця Бірчака згадка каже нам догадуватися, чи в духовості поета Пачовського, який ціле своє життя провів в таких умовинах, коли треба було більше думати про руйнування, як про будування, коли переважала в нашому житті, — коли послугуватися словами Липинського, — романтична, а не клясична життєва постава, — не було щось вічно бунтарське, завжди невдоволене, шукаюче правди, та справедливости, одним словом те, що розумів Пачовський під символом Марка Проклятого в першому свому творі, в "Сні української ночі". Пригадуємо, що характеристика Mаpкa в "увагах" до цієї трагедії — має багато симпатичних рис. Найнесимпатичніша вона в "Сфінксі Европи", а в останньому творі цей леґендарний герой, після своїх помилок, стає дійсним борцем за волю свого народу. Всі Маркові "гріхи" поповнювані з думкою, що це добрі діла творяться, що будується добро українського народу.

 

І сам Пачовський все своє життя боровся пером з тим в українському житті, що уважав за шкідливе. В своїй родовій гордості уважав себе за поета-провідника, за лицаря пера, який веде свій нарід до найвищої цілі. А цю ціль бачив він уже в свому першому драматичному творі, в "Сні української нoчі", написаному тоді, коли не всі українські політики поважно дивилися на історіософічні погляди молодого поета.

 

Василь Пачовський, один із перших співців української незалежности в XX. віці. І це його головна заслуга, яку треба підкреслити в посмертних згадках про письменника.

 

2) Отже вже без ідейних рис виступає тут цей герой-запроданець ворогові! В "Сонце Руїни" не хотів він брати царських грошей, бо діяв "з жалю за хрищеним миром".

3) Марко в першому задумі Пачовського мав обличчя Святослава (позитивне) і лице Митуси (бунтівничо-руїнницьке).

4) В "Пеклі України" автор роздрібнюється, виводячи велике число осіб та з хронікарською точністю малюючи тодішню долю України. Тут стрічаємо і Слобочана та Вістряницю; і генерала Самовладського та Хохлаченка; і Духновського та жидівку Фрош; і Рецетелі та Задонського... Кромі цього маса символів: Михайлик, Святослав, Гоголь, Богдан, Світовид, Авдохін — "Пуґачева правнук"...

 

[Краківські вісті, 15.09.1942]

15.09.1942