Розмовляла Ярина Коваль

Художник Юрко Кох, чия велика персональна виставка «Фактор Львова. Малярство» за майже 30 років його творчої праці відкрилася у Національному музеї у Львові, належить до тих поодиноких митців, котрих практично неможливо заштовхати в котрусь із визначених та добре відомих шухлядок. Бо ніяк у них не влазять, попри усі зусилля, що їх можуть докладати до цього сторонні. Але чи потрібно це?

 

 

Можливо, таким ось «невловимим» (як свого часу окреслив Коха поет Віктор Неборак) і маємо завдячувати тією особливою аурою, що дає підстави і місцевим і приїжджим говорити про непересічний фактор Львова, відчитуваний усе ж кожним по-своєму. «Антрополог емоційної пам’яті Львова та львів’ян», «мистецький рентгенолог багатошарового культурного львівського простору», «шаман, який живе в уявному Львові та зв’язує міфи минулого та сьогодення» Юрко Кох з його творами у дусі «метафізичного маньєризму» робить те, чого практично не роблять інші – з реальних історичних львівських деталей вибудовує власне місто та його атмосферу. Такі, що залишають поза лаштунками СПРАВЖНЮ реальність,  а на авансцену виводять СПРАВЖНЮ душу Львова – багатолику та бездонну в її мінливостях та непроминальному чарі. Сьогодні з автором 18-ти персоналок,  учасником понад 200 збірних виставок у 30 країнах світу, художником-ілюстратором 120 цікавих книг Юрком Кохом і ця ромова.

 

 

Юрку, за тобою закріпилося амплуа такого собі «антикварного художника», якого не хвилюють жодні моди, віяння, тези, теорії та концепції і який, можливо, народився трохи запізно, так років десь на 100-200.  А як ти сам себе відчуваєш? 

 

–  Навіть, якщо це і правда, то я не особливо цим переймаюся. Справа в тому, що вже давно сприймаю час не лінійно (що є загальноприйнято), а як кулю. Відтак в залежності  від того, чого душа потребує, інформацію з цієї кулі можна діставати з різних її  частинок, що я і роблю. Цікаво, що в контексті того всього моя душа чомусь потребує не західної, а саме східної мудрості. Я багато читав і спіймав себе на тому, що західна мудрість мені чомусь не йде, видається пласкою, обмеженою, неглибокою для того, щоби чути себе з крилами.

 

 

Окрім східної мудрості що ще тобі потрібно, щоб чути себе з крилами?

 

– Щоб мені не заважали. Передовсім, щоб суспільство не заважало. Звичайно, це неможливо, якщо живеш у соціумі. Але можливо усі зв’язки послабити та отримувати задоволення від життя. Адже наснагу можна брати в кожній секунді буття, тільки на це треба налаштуватися. Інакше кажучи, це треба вміти.

 

 

Це  вміння вроджене чи набуте?

 

– Я переконаний, що без обробки себе собою навряд чи можна щось досягти. У сенсі задоволення від життя також. Треба над цим працювати Але працювати – не означає, що піт має летіти в різні боки та очі вилазити. Це має бути  стан зосередження, думання. Звісно, в міру, а не надмір. Бо чимало зразків сучасного мистецтва настільки надумані, що глядач перетворюється у комп’ютер для розшифровування, що ж хотів сказати художник.  І навіть якщо у підсумку усе ж розшифрує, то тієї насолоди, яку мав би від мистецтва отримати, не отримає. 

 

 

Тобто,  мистецтво має насамперед дарувати задоволення?

 

– Воно насамперед не має бути людині на шкоду. Її душі, свідомості, енергетиці. Тобто, воно не має коробити людину. Якщо воно енергетично коробить (але не від того, що там намальоване щось некрасиве, а через те, що несе хворобу, біль, тріщину), то для чого таке мистецтво?  До речі, деякі автори свідомо працюють на знищення тонких полів людини.

 

Можливо, від невміння?

 

– Ні. Вони просто не можуть інакше. Мають руйнівну структуру, то й твори такі виходять. Люди ходять, дивляться, щось мудрують, можуть навіть цілі статті про це написати, але в підсумку не розуміють, чому їм стає погано. А насправді все просто: руйнівна творчість – це як негативні промені, їх не зауважуємо, але вони свою чорну справу роблять. І якщо раніше я говорив про це в метафоричній юнацькій формі, то тепер можу довести.

 

  

 

Востаннє так масштабно ти презентував свою творчість у рідному місті ще в 1994 році у Львівській національній галереї мистецтв. Це була ваша спільна разом із Ольгою Погрібною-Кох виставка, яку київський журнал «Terra Іncognita» за редакції Гліба Вишеславського назвав однією із кращих того року виставок в Україні.

 

– …і через вал людей галерея продовжила її ще на місяць.

 

Що відчуваєш сьогодні?

 

– Насолоду від того, що, нарешті, велика частина роботи зроблена. Адже чимало творів (попри кінцевий рік створення), зокрема  з нового циклу «Стінопис», початі були ще шість-сім років тому. І зараз я маю можливість широко показати те, на що мене навела практика сновидінь, якою цікавлюся ще від мого сімнадцятиліття. Я вже неодноразово говорив, що на 90 відсотків бачу у цих сновидіннях свої роботи закінченими. Якщо когось заінтригувало, то є такий цікавий перехідний стан – від сну до прокидання або від засинання до сну, про що написано окремі книжки. В таких станах ти наче крізь стіни можеш побачити усе, що малюєш – задній і передній плани  картини, щось перехідне і філософські глибини.  

 

 

Головне – не забути, що бачив.

 

– А це, до речі, найбільша мудрість оцих тонких технік – не забути і зафіксувати, що бачив. Наприклад, вранці перед відкриттям виставки мені наснилося, що відкриваюся не в Національному музеї, а десь в клубі на Левандівці в темному зальчику з рядами старих дерев’яних крісел, заповнених людьми. І от на передостанньому ряду сидить наш нинішній мер, а позаду депутати Верховної Ради, серед яких і Парасюк, що розмахує ногами і хуліганить. Мер починає на нього кричати, створюється гармидер і виставку ніяк не можуть відкрити. Аж приходить танцювальний ансамбль дівчаток, що тут же перевбираються в македонські строї, і, нарешті, відкриття стається.  

 

 Можна чекати в перспективі такої картини  навіть за настроєм трохи хуліганської? Колись ти зізнався мені, що завжди був трошки хуліганом в мистецтві. Та й тепер, як свідчить нинішня експозиція, собі в цьому не відмовляєш – зводиш в єдиному портреті Степана Бандеру та Антоніо Бандераса, вводиш колишнього прем’єра Миколу Азарова до складу гурту «The Rolling Stones», переміщаєш у львівське середовище Анджеліну Джолі. А в реальному житті певне артистичне хуліганство, яке практикував колись, продовжуєш?

 

– Тут виникає серйозна проблема з лінійною плинністю років. Лінійна плинність років показує число. Коли ти граєш вар’ята в доброму артистичному сенсі в юності – це сходить з рук, всі тішаться, все нормально. Але коли в більш старшому віці, то висновок, що в тебе щось негаразд з головою, очевидний. Тому намагаюся жартувати тільки з тими людьми, які мене знають краще, а не тими, з ким бачуся раз чи два на рік. А щодо перетворення саме цього сну в картину, то маю великі сумніви, бо бачу перед собою десятки інших, набагато цікавіших сюжетів. Правда, не завжди знаю, що вибрати. Бо нюху на потрібність того чи іншого не мав ніколи. Хоч може, той нюх художникові просто зайвий?

 

 

Може, й так.  Але подекуди саме цей нюх дозволяє митцеві чи його арт-дилеру зробити існування творчої особистості у нашому матеріалізованому світі дещо легшим. Як ти сам відчуваєш, твої твори купують для душі чи для інвестицій у власний майбутній добробут? 

 

– Видаєтся, що для душі. А з арт-дилерами мені не щастить. Всі вони були тимчасовими. Та й не розжився Львів на таких. Тому свої справи я веду сам. Можливо, такий дилер був би потрібним, але нема часу про це думати. Та й нецікаво. Мені розходиться якнайякісніше втілити свої задуми. А те, чи впливатимуть вони на суспільство чи ні – уже не мій клопіт. Я взагалі далекий від ілюзій, що мистецтво, література, філософія, чи навіть новітні інтернетні форми апелювання до людей можуть дуже вплинути на якість людини як одиниці Всесвіту. Вони можуть трішки щось поправити – покращити чи погіршити – але зробити глобальний здвиг безсилі.

 

 

 А що в силі? Середовище?

 

– Усвідомлена праця над собою. Людина недосконала, але шансу вдосконалення не відбирає ніхто. Буквально зі завтрашнього ранку можна змінити реальність на кращу (дріб’язок моєї творчої практики): не забувати леліяти в собі дитину; уникати спілкування з негативно налаштованими людьми; будувати кожен новий день як величне дійство для максимальної самореалізації. Але все це – при неодмінній умові, що ми знаємо, хто ми, звідки і куди йдемо. І стане нас багато... Я переконаний, Бог не плаче, він сміється. А щодо середовища, то так – воно впливає, якщо, звичайно, людина має у цьому середовищі нагальну потребу. 

 

Ти маєш?

 

– Ні, я вже давно цей стан пережив. Сьогодні мені набагато цікавіше працювати над своїми картинами та читати змістовні книжки, аніж тинятися по кавах. Я перебуваю у тих своїх вивертах, що вибудовує для мене моя психіка на даний момент і які сублімуються у творчість.    Здорова вона чи хвора, добра чи погана – справа спеціалістів, які будуть мене «розкладати», визначаючи, який я соціально, психічно, емоційно… Бо ти ж розумієш, що для дослідника кожен творець є пораненою істотою, а творчість – хворобою, яка, проте, не має нічого спільного з реальністю із досліджень соціологів. З іншого боку, я не потребую товариства ще й тому, що воно сублімувалося в людину, з якою ми всі складні питання, які мене хвилюють, можемо обговорити – чудову художницю, мою дружину Олю Погрібну-Кох. Маємо спільні зацікавлення, читаємо схожу літературу, живемо в одних часових чи позачасових координатах. Звичайно, наша сім’я переживала різні часи. Але людина все-таки з віком стає трохи мудрішою, толерантнішою, терпимішою. І на ті речі, на які раніше реагувала як каратист, починає реагувати як йог. І це стосується не лише сім’ї, а життя в цілому.

 

 

 

 – Це означає, що місто як жива субстанція теж стає толерантнішим до своїх мешканців?

 

– В історії  Львова за час його існування  творилося стільки ненормальних для сучасного сприйняття речей, що злим, нетерпимим, антилюдяним можна було стати без особливих зусиль з власного боку. Я, наприклад, не можу зрозуміти, яким чином вірменська аристократія та простий люд в ХІХ столітті відмовилися від своєї мови. Розумію, що хотіли вижити, але чому перестали  видавати свої культурні часописи і розмовляти вірменською між собою – ніяк. Я бачу це як велику трагедію народу і в перспективі хочу вірменські написи використати в моїх наступних роботах так, наче вони би у Львові були. Це не дасть нікому великої користі, але у своїй творчості мушу це зробити. Зацікавила мене також проблема стосунків євреїв з українцями та поляками. Коли занурився у вивчення єврейського Львова, то зрозумів, яка величезна і глибинна цивілізація була серед нас, про що ми не знали. І якщо уявляти це все в одному, то тоді Львів виглядає неймовірно цікаво. Настільки, шо художник просто не може встояти, щоб не витягти з його історії якісь фрагменти і не переробити по-своєму. А щодо толерантності, то толерантнішими львів’яни, попри всі розмови про мультикультурність міста, почали бути не так давно. Але головне, що почали. Напевно, містові як живій сутності, для цього потрібно більше часу, ніж звичайній людині.

 

 

Видатному норвежцю Мункові було лише 25, коли він записав у своєму щоденнику, що перед його картинами люди будуть знімати шапки, як у церкві. А як ти колись уявляв своє творче майбутнє? Співпало це бачення з реальністю, яку маєш?

 

– Я завжди хотів, щоби були люди, які розуміють те, шо намагаюся у своїх картинах донести. Бо аж ніяк не передаю красу вулиць у перспективі, а закладаю щось значно глибше, націлене на те, щоб розтормосити глядача, який буде на цю картину дивитися. Слава богу, люди із цим розумінням є, отже, і моє бажання здійснилося. Художник-«зірка» в моєму розумінні – щось трохи не те, не на це його певні вищі сили покликали. Та й війни довкола того, хто більш, а хто менш зірковий, мені чужі. Тому чуюся цілковито у своїй тарілці.

 

 

Але митці завжди трохи товчуться між собою. Он Мікеланджело говорив до Рафаеля, що все, що Рафаель уміє – це те, шо він від Мікеланджело вкрав. До тебе мають претензії?

 

– Не вникаю у це. Але сам про художників не говорю вже років тридцять. Зарікся говорити. Бо що би не сказав, хтось завжди буде незадоволеним і вишукуватиме підводних каменів та течій там, де їх немає і близько. Просто треба пам’ятати, що мистецтво завжди існує на грані. Тобто, можна ходити по лезу бритви між кітчем і добрим смаком, можна переходити межу вульгарності і залишатися в межах стоїчної моральності. Бо мистецтво, допускаючи усілякі хитання, ходіння та експерименти – це цілком інший вимір, ніж зразкове чи незразкове побутове життя за вікном. І розглядати його з точки зору моральності – щонайменше глупо.

 

Фото Ярини Коваль та Юрка Коха

11.09.2017