Юлія Овсяник

 

Чоловік Розалії Паукевич називав її «соловейком на калині». Справді, ця жінка була співуча, як соловей. Окрім таланту музичного, бойківчанка мала здібності до в’язання, вишивання,  малювання, а найбільшим її вмінням було навчити того всього інших.

 

Не маючи ніякої спеціальної освіти, Розалія Паукевич створила чимало композицій на вірші стрийських поетів, була учасницею найпопулярнішого в Стрию на світанку незалежності тріо «Берегиня», а ще, не знаючи нот, з пам’яті зібрала і записала 800 бойківських пісень. Нині стрийській фольклористці, популяризаторці народних традицій, членкині «Союзу Українок», яка розпочинала культурно-духовне відродження в Стрию, виповнилося би 90. В меморіальному музеї Ольги Бачинської вперше провели вечір спогадів про чарівну бойківчанку.

 

«Наша мама була, насамперед, красунею», – вказує на портрет пані Оксана, старша донька Розалії Паукевич.

 

Подружжя Паукевичів з дітьми (світлина з родинного архіву)

 

 

Її мама народилася в сім’ї Івана та Параскевії 13-ю й останньою дитиною. Щоправда, після війни вижило лише шестеро. Тато був за походженням поляк, до 1939 року займав посаду сільського війта. Мама, українка з роду Заревичів, писала вірші і мала чудовий голос. Подружжя жило напрочуд дружно, від початку домовилося між собою: народжується син – хрестять у костелі, донька – в церкві. Усі сини служили в польському війську і залишися жити в Польщі. Доньки спричинилися до національного визволення України: сестра Розалії Йоси́фа навіть відбувала разом із чоловіком заслання у Воркуті за участь у партизанському русі.

 

Рідне село Розалії Паукевич, розкинуте на березі Стрия, Корчин Сколівського району, було таким мальовничим, що вона та сестра Йоси́фа змалку почали співати.

 

«Їхня хата була казкова, – розповідає Оксана Паукевич, – мальви, великі кущі троянд, піони, настурції. Бабця так любила квіти! На ґанку були величезні павичі намальовані».

 

Багатодітна мама була і першою вчителькою своїм дітям: «Наша мама [Розалія Паукевич – Ю.О.] ходила до школи за Польщі. Пішла в 6 років, хоч не хотіли її ще брати, але вона вже вміла читати, писати, танцювати, співати, брала участь у сільському театрі. У школі була відмінницею. Збереглося шкільне свідоцтво, в якому зі всіх предметів стоїть «бардзо добже», – розповідає пані Оксана. 

 

На жаль, середньою школою в селищі Верхнє Синьовидне й закінчилася вся освіта Розалії. Після школи вона повернулася до батьківського дому. Один із братів Розалії був одружений зі сестрою Омеляна Паукевича. «Так познайомилися наші батьки. Одружилися взимку 1948 року. Мама була вбрана у прекрасний вишитий стрій», – додає Роман Паукевич.

 

Омелян Паукевич (світлина Тетяни Балли, газета "Львівський залізничник")

 

 

Молода пара переїхала до Стрия. Омелян працював залізничником. Розалія влаштувалася на роботу в Стрийський побуткомбінат. Невдовзі вона стала найкращою в’язальницею в місті. Закінчила спеціальні курси у Львові, після чого заснувала в’язальний цех у Стрию, мала учениць, отримала звання «Майстра «Золоті руки»». Продукцію цеху Розалія моделювала сама. Виставки її в’язаних речей експонувалися у Стрию і навіть у Львові. «Коли я була студенткою, то одягала переважно ті речі, які мама мені в’язала. Ті сукенки були всім дівчатам на заздрість», – хвалиться пані Оксана.

 

Стрийський побуткомбінат мав гарний хор, в якому Розалія співала аж до виходу на пенсію. Звідси й бере початок її сольна діяльність.  

 

Світлина з книжки Зені Ханас "Нариси з історії жіночого руху Стрийщини"

 

 

Наприкінці 1980-х років у Стрию відроджували патріотично-просвітницький жіночий рух під назвою «Союз Українок». У січні 1989 року Клуб вишивальниць Ірини Ольшанської організував перші в Стрию загальноміські вечорниці – з прядінням за кужелем, колядами та віншуваннями. Текст театрального дійства написали учитель української мови та літератури Михайло Мандрик, а його дружина Дарія Припін взяла на себе роль режисера. Серед активних учасниць тих «Вечорниць» була знавець народних звичаїв Розалія Паукевич. Вперше дійство відбулося в міському Будинку культури. Тих Різдвяних свят на прохання глядачів виставу показували чотири чи п’ять разів.

 

 

На основі трупи заснували театр на чолі з режисером Марією Бурій. Театру потрібні були солісти. Так народилося на світ тріо «Берегиня» у складі трьох «союзянок»: Любові Камінської (нині – почесна голова стрийського осередку «Союзу Українок» – Ю.О.), Софії Середницької та Розалії Паукевич (лише одна учасниця, Софія Середницька, мала музичну освіту, була регентом хору в церкві Успіння).

 

Світлина з книжки Зені Ханас "Нариси з історії жіночого руху Стрийщини"

 

 

Першим репертуаром тріо були колискові. Згодом додалися стрілецькі, повстанські пісні. «Берегиня» стала музичною візитною карткою Стрия: її запрошували на всі заходи в школи, садочки, гімназію, училища, бібліотеки.

 

Їхній успіх залежав від численних репетицій і непоборного бажання співати, – розповідають у родині Паукевич. «Вони завжди репетирували в цій кімнаті за столом, який був накритий чудовим вишитим обрусом, – каже пані Оксана. – Я, було, біжу з роботи та й, дай, думаю, загляну, як там батьки. Тато лиш відкриє мені двері, я вже чую, як вони співають». Відтак тріо почало виконувати пісні, створені Розалією Паукевич на слова стрийських поетів Л.Павлів, В.Романюка, Т.Савчинської, Л.Миськів і свого чоловіка Омеляна.

 

95-літній Омелян Паукевич для гостей одягає сорочку, вишиту дружиною. Вони прожили разом 60 років – душа в душу. Своє життя описали у книжці «Соловейко на калині», яка вийшла самвидавом.

 

Пан Омелян любить згадувати, як одного року вони організовували Свято Куті для військових у Стрию. «Тоді захворів священик, і командир прислав за нами машину. Ми приїхали, помолилися, я благословив кутю і почали колядувати. То був перший такий Святвечір у військовій частині».

 

Подружжя Паукевич об’єднала любов до України. Донька Оксана розповіла такий цікавий епізод із татового дитинства. «Коли йому було 10 років, він загородив собі на батьковому обійсті невеликий парканець, насадив там яблуневі щепки, десь взяв у мами тканину синю і жовту і натягнув на саджанці прапорці. Назвав то «шкілка» – свій перший садок. Аж ні звідти, ні звідси – йдуть поліцаї (то за Польщі)! Почали «шкілку» виривати, а тато їх ще й жене. Вони до бабці: «Матка, цо то єст?» Дід тоді штраф заплатив за малого націоналіста, але добре, що тим відбулися».

 

Розалія Паукевич мала феноменальну пам'ять. Знала всі шкільні вірші, багато читала. У її домашній бібліотеці були такі рідкісні книги, як прижиттєве видання збірки «Зів’яле листя» Івана Франка. Вона малювала на полотні і вишивала за власними схемами великі картини (на їхній дачі у Корчині збереглися «Церква» та «Гуцули»).

 

Свій фольклорний спадок (а це понад 800 пісень) також записала з пам’яті. «Ой под оконьцьом зелена яблонь, повій, повій, вітре, прихили явір зелений», – одна з найдавніших бойківських пісень, яку співала ще мама Розалії Паукевич. Чутки про народну співачку розлетілися швидко, і до Розалії почали приїздити студенти з різних музичних закладів Стрия, Дрогобича, Львова. Вона всіх радо приймала, наспівувала малознані мелодії, а ті записували їх на носії. На жаль, лише невеликий відсоток того фонду має нотну партитуру, яку оформила вчитель Стрийської музичної школи Мирослава Добош.

 

Ще один спогад гріє душу поета-аматора Омеляна Паукевича – про подію, яка відбулася не так давно. Будучи обидва в поважному віці (75 і 80 років), вони з Розалією наважилися поїхати  на могилу Тараса Шевченка. Сіли в поїзд до Києва, звідти – до Канева, на Чернечу гору, в музей Шевченка, на Дніпрові кручі. «Вони ще так вбралися вистіґово, говорили такою чистою галицькою говіркою, і їх прийняли там за канадійців», – сміється Роман Паукевич.           

 

Звідки взялось Чорне море?

Котить хвилі свої вгору, –

З каплі дощику святого

І струмочка золотого.         

Ось як сонечко загріє,

Струмок біжить і радіє,

Біжить собі поміж гори,

Несе воду в Чорне море.

 

Де взялася та пташина –

Лиш настане біла днина,

Пташка в небі вже співає,

Люд у полі звеселяє.

Пташка, що отак співає,

В Бога свою ласку має.

Пожалів Господь людину,

Дав співучу їм пташину.     

 

Це уривок з вірша «Струмочок», який читає напам’ять автор – Омелян Паукевич. Донька Оксана каже, що його не соромно помістити й у дитячому «Букварі» поряд з віршами Наталі Забіли. Адже попри важкий період, в який працювали батьки Оксани, вони не занедбали талантів і лишили чималий творчий спадок  для нащадків.

 

10.09.2017