Богдан Мисюга

«Kraina» Лесі Марущак у львівській галереї Гері Боумена

 

«…Розвиток та використання творчого знання є в межах людської сили волі та є найвищим досягненням як розуму, так і інтуїції»

О. Архипенко

 

Так часом є у мистецькій практиці: живеш впритул до мистецтва, сприймаєш світ його мовою, а практикувати починаєш вже зовсім пізно… у третій чи останній чверті свого життя. До цього спонукають якісь події у житті чи суспільстві. Найчастіше віднайдення себе у мистецтві стає власним «катарсисом», де художник вихлюпує наболіле, або навпаки – ділиться зі світом своїм шляхом позитивного зцілення.

 

 

Приблизно так сталося з канадською мисткинею Лесею Марущак, котра кілька років тому з середовища урядового істеблішменту перейшла в царину актуальних мистецьких  практик. На початках креативний розум та організаторський хист давали змогу успішно вести кураторство мистецьких проектів:  в тому був досвід діалогу з актуальними формами. Згодом, у мандрах світами, пізнала багато культур та ще більше знакових особистостей, котрі наче «вчили дивитись на світ». Захоплювали, як правило, ті медіа, що провокували інтелектуальну рефлексію: японська концептуальна фотографія та східна культура творення книги «як ритуалу передачі пам’яті». Серед особистостей найбільше почерпнула у німецького фото-митця Петера Гліндберга. Саме цей всесвітньо відомий фешн-фотограф першим звернув увагу на  її мистецькі спроби «заговорити з глядачем». Свого часу сам Петер Ліндберг «перевернув з ніг на голову» світову фешн-індустрію, відривши душу Кейт Моз, Сінді Кроуфорд, Лінди Євангелісти, Анджеліни Джолі та багатьох інших знаменитостей у серії жанрових психологічних портретів. Аналогічне бажання творити документ часу через тонку мембрану екзистенції згодом з’явиться і в Лесі Марущак. 

 

 

Меланхолійний монолог мисткині з фотоапаратом в руках триває вже два роки: «…Так буває, коли задумуєшся про смерть, її неминучість, неминучість усього, що приготувала тобі доля. Тоді наступає меланхолія… Я її не боюся. Мій досвід є такий: я її переживаю і йду далі». Ці моменти меланхолії для Лесі Марущак як уявний калейдоскоп пам’яті, де у картинках спогадів – родинні радісні та сумні події, їх зв'язок із Землею: матірною, та тією, що стала Своєю.    

 

 

 

Меланхолія, переведена у площину концептуального фото, спочатку маркує шлях пам’яті: відбирає важливі моменти, що будували екзистенцію, далі – формує образ життєвих цінностей, наче опірні стовпи… На сам кінець, художниця шукає «образи Долі», як орієнтира майбутнього. Меланхолія Лесі Марущак є на подив позитивна, бо крокує до «звільнення від страхів». Особливо цю якість було відчутно на її майстер-класі в Галереї Гері Боумена, коли казала присутнім «усвідомити все, що тепер хвилює, аж потім – шукати форму враження».

 

 

Примарні образи дитинства, переведені у форму полотняних фото-транспарантів, коливаються в експозиції наче вітрила Харона. Форма образної ідентичності дуже чітка: видно плями та подряпини старих фото, зсідання срібної емульсії…. Але при тому не відчувається туга за Світом, радше – ностальгія за втраченим Раєм.

 

 

Серед цінностей, на яких акцентує об’єктив  фотоапарату, є глиняна миска з гречкою та поле стерні. Мова фактури дуже промовиста: у гречці – тактильне тепло родинного затишку, у засніженій стерні – незборима сила людської праці. Більшість Лесиних пейзажів мають занижену лінію горизонту, як на іконах. Отже, заангажовані до відтворення повітряного простору та трансцедентних вимірів. Аж тут з’являється образ самої авторки, але з прикритим лицем, чи захованим у пасмі волосся (образ долі): одинока босонога жіноча постать крокує засніженим полем….  Дуже нагадує японську естетику: в мінімалізмі простих ритмів легко медитувати.

 

 

Коли в другій половині ХХ ст. у західному мистецтві набирав популярності постмодерний типаж цинічного спостерігача, в Канаді, навпаки, народжувалися ідеї новітнього неогуманізму. Тоді, на початку епохи всесвітньої глобалізації зникло чимало малих держав та молодих культур. Постмодерна контекстуальність, яку блискавично нанизував комп’ютер, дуже швидко формувала універсальний естетичний запит. Проте ця віртуальна сукупність контекстів ніколи не рівнялась із креативним розумом. Це він, «креативний розум», здатний дати відповідь на питання: у чому закономірність справжньої краси. «Природа креативного розуму не береться нізвідки», – казав геніальний Архипенко. Ця природа виростає з перманентного усвідомлення своєї ролі у всесвіті, але найбільше – її будує активна рефлексія на дійсність.

 

 

Кажуть, що для того, щоб високо стрибнути, треба знайти добру точку опори. Тому Леся Марущак сьогодні приїхала на землю батьків: в Україну, на Івано-Франківщину. Її діалог з українцями  – не про тутешню біду, і не про свій успіх. Він про незбагненну силу творчої волі, котра перетворює звичайних гречкосіїв у геніальних винахідників, митців та героїв. В камерній галереї Боумена кожен хотів бодай доторкнутись до цієї світлої особи. Львівські фотомитці мали ще й нагоду повчитися  лаштувати камеру на «Лесин позитив». Днями цю виставку відкриють у Києві, а за якийсь час  – в Одесі.

 

Леся Марущак з Богданом Мисюгою в галереї Гері Боумена

 

06.09.2017