Кшиштоф ЧИЖЕВСЬКИЙ

 

Без малих центрів світу не було би світу – цього закапелка в галактиці, де можлива любов.

 

Великий центр був колись – один – до початку часів. Пам’ять про нього дрімає у вигнанні людини, смерті тварин і мовчанні рослин, у черепках розбитого посуду, в іскрах світла, прихованих у темній матерії, в муках існування. Наш космос перетворився на куряву мікрокосмосів, і лише завдяки цьому, розбившись, не зник остаточно. Світ зберігся у найменших речах. Світ, смертельно спраглий малих центрів світу.

 

Великого центру немає. А коли й постає, то заледве як спокуса історії, скельце ілюзії в очах тих, хто жадає панування. Тоді він висуває претензії, потребує ідеології і влади, хоче бути винятково єдиним. Нищить і пожирає малі центри, аж нарешті сам западає в руїну. Його фінал завжди однаковий: він росте, сіючи смерть, доки сам не стане її жертвою.

 

Коли центр розростається до Великих Чисел, протистояти йому може лише найменше і сповнене любові. Земні спокуси і страх перед могутністю найбільшого призводять до того, що ми, замість панувати над собою, хочемо панувати над багатьма, втікаючи від себе. Так програються битви з узурпаторами величі. Голіафа ніколи не переможе інший Голіаф – тільки Давид.

 

Малий центр світу не хоче бути єдиним, він сприймає себе як частку, що співіснує з іншими. Їхня сила – це його сила; він не живиться слабкістю інших і не потребує для свого розвитку домінування над оточенням. Він прагне не виключності, винятковості чи першості в будь-чому, а лише діалогу, співчуття і співвідповідальності.

 

Мистецтвом, яке особливо плекається в малому центрі світу, є приймання дарів. Воно свідчить про те, що ми – не самодостатні, що життя – це взаємини, засновані на обов’язку віддавання дару. Світ звертається до нас через дари. Ми можемо їх не прийняти, не віддати або використати всупереч меті дарування. Це дасть нам відчуття незалежності і панування. Але малий центр світу не є «пупом землі»: він співзалежний і вільний завдяки відповідальності за співіснування. Малий центр світу існує тією мірою, якою інші можуть підносити в ньому свої дари.

 

Малий центр світу робить нас відкритими до світу. До всього світу. Але це не дається легко і тим більше не відбувається поверх голів тих, хто перебуває найближче. Космополіт чи користувач інтернету – з паспортами громадян світу – несподівано можуть опинитися в нових ґетто, замкнуті ідеологією відкритості і глобально поширюваними комунікаційними технологіями. Вони полегшують понад-кордонне громадянство і контакт із подібними за смаками й компетентністю людьми, що живуть на різних континентах, натомість віддаляють нас від сусідів і співмешканців з інших культурних кіл, особливо від тих, які не хочуть, не вміють або з різних причин – зокрема й матеріальних – не можуть долучитися до нашого громадянського форуму чи комунікаційної мережі. Малий центр світу робить нас відкритими до сусіда – цього найнестерпнішого, бо найреальнішого Іншого, від якого хочеться втікати в світ, далеко. Тим часом тут «увесь світ» стає доступним у ближньому, з яким можна згоїтися. Щойно після цього приходить решта.

 

Малий центр світу гостинний, він обіймає кожного, хто увійде досередини, і все, чого сягає його проміння: кожну крупинку життя і кожну окрушину часу. Він не роздає одним громадянства, а іншим вовчих білетів. Навіть піддані Великих Чисел і заражені пануванням над іншими мешкають тут. Великий центр, створюваний людьми після Вигнання, – навіть він є заледве частиною малого центру світу, де все починає співіснувати, де кожен кордон пролягає всередині і немає жодного, який був би його зовнішнім кордоном. Той, хто руйнує й витоптує мале, також є частиною малого центру світу. Як і той, хто втратив коріння і втікає з дому, відчуваючи вищість і перевагу в силі над тим, що прагне залишити позаду, бо соромиться того, звідки походить і з ким співживе: одне слово, всі ті, кого ми б назвали провінціалами, теж мешкають тут.

 

Малий центр світу – це провінція, здатна визволити від провінціалізму. Він моститься там, де з’являється новий простір для освоєння. Він потребує піонерів, органічного довготривалого будування і свободи, щоб чинити нове. Його творять люди, спраглі мандрівки за горизонт звичності, норовливі щодо жорстких правил і абсолютних рацій. Він шанує індивідуальне й одиничне, але веде індивідуалістів і «вільних птахів» далі, за межі понять «я» і «моє», до вільного процесу творення: цей процес закорінений у житті спільноти і розвивається в постійному діалозі з нею. Шукачі правди і таємниць світу, обожнювані у великих центрах за геніальність, тут відкривають межу пізнання і мудрості, яку неможливо подолати самотньо, а лише у спів-бутті з іншими. Монастирські келії, студії митців, бібліотеки філософів, майстерні найрізноманітніших спеціалізацій, гнізда й родинні вогнища – кожен із цих просторів є лише передпокоєм до кола спільноти, посеред якого палає безіменний вогонь.

 

Малий центр світу любить минуле задля майбутнього.¹ Його фундамент закладений глибоко в шарах пам’ятання, а праця над археологією пам’яті не знає тут кінця. Відкритість цієї провінції до світу – це ані відчуження, ані будування з нуля. На поверхні життя існує стільки поділів, ран, нерозв’язних конфліктів і протилежних рацій, що на цьому плиткому ґрунті легко збудувати відокремлені й замкнуті на собі світи. Можна намагатися відмежуватись від цього, затерти сліди минулого, сховатися за ширмою невідання й байдужості. Але малий центр світу не є пристанню для партачів, які будують тимчасово, абияк, не зважаючи на майбутнє. Тут по відкритість і мистецтво життя доводиться разом сходити в глибини пам’яті, до самих нутрощів місця, до палімпсесту різних доль і культур. Те, що було глибоко розділене на поверхні, в глибинах віднаходить спільне переплетене коріння. Тут закорінення є формою повернення собі минулого.

 

Малий центр світу заснований на спадкоємності традиції. Не можна забувати, що це – жива ріка, а не резервуари стоячої води під охороною. Вірність традиції – це не увічнення її, а продовження. Якщо ми усвідомимо, ким були ті, кому ми хочемо зберегти вірність, то виявиться, що спадкоємність традиції забезпечується невпинним змінюванням світу, доланням кордонів, а також бунтом проти застиглих форм життя. Таємниця малого центру світу полягає в тому, що замість зв’язувати руки піонерам та інноваторам турботою про збереження спадщини чи законом про охорону пам’яток, він дає їм шанс на пошуки й творчість, які охоплюють зокрема й минуле, відкривають його придатний для майбутнього потенціал, знаходять для нього нові форми вираження і водночас звільняють його від закостенілих форм «культивування традиції».

 

Малий центр світу формує світ шляхом його романтизації. Органічна праця і польські позитивістські традиції є автентичною формою романтичного ангажування у світ. Це – те саме, що й традиція Bildung, про яку говорив Новаліс: «Світ повинен зазнати романтизації. Так можна допомогти йому віднайти первісний сенс. Романтизація – це якісне потенціювання… Надаючи буденним речам вищого сенсу, звичним – таємничого вигляду, знаним – гідності незнаних, скінченним – видимості нескінченних, я романтизую їх». Малий центр світу віднаходить вищий сенс через якісне потенціювання найближчої нам ослони життя.

 

Наріжним каменем малого центру світу є невидимий міст. У світі, позначеному розпадом і тавром вигнання, єдине реальне кріплення для розірваних уз може походити з антиматерії. Великі центри потребують мостів, які уможливлювали б їм експансію і панування над іншими. Вони мають у своєму розпорядженні лише матеріальні споруди, за якими стоїть технологія, дедалі більше відірвана від товщі міфу, що приховує правду про будування переходу між різними берегами. Оскільки ж у малому центрі світу всі кордони є внутрішніми й охоплюють дуже різних людей без винятку, тканина його життя базується на безупинних зусиллях переходу на берег Іншого. Це питання не лише духовного життя, а й прагматики щоденності. Матеріальні склепіння й дорожні прогони полегшують фізичну комунікацію, але жодним чином не гарантують переходу на берег Іншого. У цьому сенсі єдині реальні мости постають з антиматерії: невидимі, вони утворюють між усіма окрушинами життя сполучну тканину, яка проникає в усі щілини існування, туди, де живуть пам’ять і емоції, страждання і втрата, відмінність і брак порозуміння.

 

Малий центр світу існує не завдяки тим, котрі мають рацію, чекаючи на своєму березі, доки інші долучаться до них, – а завдяки тим, котрі вихиляються до Іншого.

 

Малий центр світу твориться на лінії Повернення. Вцілілий у всьому найменшому.



Текст промови на врученні Премії ім. Зиґмунта Ґлоґера 14 жовтня 2016 року.

Переклад Олександра Бойченка


__________________

¹ Напис на могилі Зиґмунта Ґлоґера на Старих Повонзках у Варшаві: «Любив минуле задля майбутнього».

 

06.09.2017