Український термінатор!?

В український кінопрокат паралельно вийшли дві стрічки, які наробили багато галасу. Одна наша, інша американська. «Червоний» і «Термінатор-2» у форматі 3D. Спершу я хотіла піти передивитися «Термінатора», та потім вирішила на користь «Червоного». Все-таки наш блокбастер, ще й історичний, та й реклама обіцяла, що враження отримаю незабутні. Повірила, пішла.

«Червоний» – фільм режисера Зази Буадзе за мотивами однойменного роману Андрія Кокотюхи, який виступив також автором сценарію. Слоган стрічки: «Війна, яка триває досі». Нам розповідають історію бійця УПА Данила Червоного, який потрапляє до сталінського табору і, зумівши вистояти у м’ясорубці тогочасного режиму, організовує бунт. Історичне кіно – це наш безумовний козир на сьогодні. Це те, що тримає в тонусі весь вітчизняний кінематограф: ми охоче знімаємо про Чорнобиль, СРСР, козаків і кобзарів. Є ще незначні відхилення від тенденції у вигляді фільмів про заробітчан і про любов, але вся суть однаково зводиться до одного: українці – то нація, покликана страждати і боротися. Йдучи на «Червоного», потай сподівалась на диво. Все-таки екранізації художньої літератури у нас – експеримент нечастий, та й те, що фільм спирається на реальні події, надихало, тим паче, що розповісти нам є про що. Але не судилось. І не треба бути експертом в царині кіно, аби чесно оцінити роботу тандему Кокотюха-Буадзе – варто просто подивитися кілька якісних історичних фільмів.

Червоного у «Червоному» дуже мало. Він ніби є, і водночас незрозуміло, чому фільм названо на його честь. Половину фільму нам показують «розбори польотів» між зеками. Той, хто ще не вивчив усі блатні «понятія» з російських серіалів про ментів, міг поповнити свої пробіли у знаннях. Ще половину фільму спостерігаємо з’ясування стосунків між майором Абрамовим і колишнім льотчиком Гуровим. На тлі миготить клапоть зіжмаканої лав-сторі, і врешті під завісу нам показують, що все це служило ширмою для геройської втечі з табору головного супергероя. Ну і, щоб глядачу остаточно було зрозуміло, що кіно – патріотичне, під час титрів лунає офіційний саундрек від «Гайдамаків» та Антоніни Матвієнко, хеві-метал версія пісні «Ой, у лузі червона калина». Струшуймо з колін поп-корн, виходьмо на повітря.

«Червоний» мазаний виключно двома кольорами – чорним і білим. Упівець – герой, радянський майор – бездушна радянська гнида. Українці – хороші, всі решта – погані. Для більшої наочності фільм знятий двома мовами – російською говорять комуністи, українською – наші браві хлопці. Перед нами за це навіть немовби вибачаються заздалегідь: на віконці каси кінотеатру висить оголошення: «Увага! Фільм “Червоний” йде російською мовою з українськими субтитрами». Українські субтитри, до речі, могли б бути не такими дерев’яними, та й радянські офіцери могли б говорити російською більш переконливо, але нехай уже.

Я завжди вважала, що центральний персонаж повинен бути харизматичним. Він може бути Ганнібалом Лектером і Джокером в одній особі, може бути несусвітним лиходієм, але він повинен, мусить бути харизматичним, чіпляти, запам’ятовуватися, привертати увагу. Під час зйомок «Термінатора» Арнольд Шварценегер сказав усього близько 700 слів – і став кумиром планети. Виконавець головної ролі Микола Береза впродовж фільму вимовляє приблизно стільки ж, але при цьому запам’ятовується хіба що тим, що весь фільм єдиний з усіх ув’язнених ходить в мороз без шапки. Та й вираз обличчя у нього такий, що коли б під фінал картини вороги поцілили б йому в око і виявилося, що під сподом в Червоного – титановий кістяк, це навряд би когось здивувало. Береза, прагнучи створити образ «сірого кардинала», який мало говорить і багато робить, дещо перестарався. Ну, хоч пів-усмішки за неповні дві години – і Данило Червоний заграв би іншими барвами. А так маємо манекен, котрому, здається, все одно – різати блатних, стріляти чекістів чи святкувати Паску.

Майор Абрамов – то тотальний, натомість, антипод Червоного. От хто дав собі волю – він впродовж фільму і кричав, і стріляв, і плів інтриги, і лаявся, і кохався, і безбожно пив, і з лопатою бігав. І попри всі потуги ти все одно йому не вірив. Бо навіть коли він протирає шматкою трофейний «мерс» і освідчується в коханні, нам дають зрозуміти – цей персонаж не може мати в собі нічого людського, бо то чекіст, сталінський посіпака, радянська наволоч, і не може в нього бути ані душі, ні серця. Хоча створений авторами образ начальника табору мав усі шанси стати прикрасою фільму, бо це один з найповніших образів цієї історії – людина, наділена владою, а однаково нещасна. І, будучи тут фактичним царем і володарем, він однаково мріє лише про те, як би утекти. Але всі ці нюанси зможе розгледіти лише той, хто розгледіти їх захоче – Абрамов апріорі має на чолі тавро негідника, і навіть якщо його можна було уникнути, то Олександр Мавріц не зробив. Там, де Береза не дограв, Мавріц очевидно переграв.

Натомість успіхом можна назвати роботу Олега Шульги (Віктор Гуров, «Льотчик»). Ось чий персонаж виписаний якщо не бездоганно, то дуже вдало. Він чесно пройшов шлях від затятого комуніста до українського патріота: і боявся натурально, і вагався переконливо, і взагалі єдиний мав щось від живої людини, а не термінатора. Йому хотілось вірити і співпереживати. Гуров і недоріка Ваня Перев’язка – ось тандем, який вивіз на своїх плечах весь фільм. Ну і зеківський «пахан» Тайга з хрестоматійними золотими фіксами і мастями вдався. Решта ліплено під трафарет, до чого ж, не сильно вдалий.

Взагалі ляпів у «Червоному» – на кожному кроці. Гурову до волі залишається два нещасних роки, але, щойно побачивши Червоного, він відчуває до земляка таку патологічну ненависть, що, ризикуючи загриміти ще років на десять, негайно лізе до нього в бійку. Зона по крокви набита блатними і тими, що «в законі», а перед ними щодня розгулює лікар Таміла, так ніби це не табір суворого режиму, а санаторій. Нам весь фільм кричать про те, що ніякої України не існує, «трусять» і гноблять «бандер», як тільки можна, але ледь не в кожного другого є білосніжна вишивана сорочка для урочистих подій. Врешті, зек на прізвисько Артист очевидячки має особливий привілей гуляти зоною, щоб в сонце і в дощ звеселяти начальника грою на акордеоні.

Операторська робота. Гулаг у Олександра Земляного вдався не надто похмурим, і водночас загальна гнітюча атмосфера сталінського табору була досить переконливою. Бракувало загальних планів, часом не покидало враження, що «Червоного» знімали у павільйоні, але в цілому фільм тішив око. Окреме спасибі за реалістичні сцени перестрілок без розтягнутих у безкінечність сцен загибелі персонажів в стилі індійського кіно. Ну, і за брунатні барви – розмокле глиняне місиво криворізького кар’єру, де проходили зйомки, непрозоро натякає і на назву фільму і на те, якими кривавими були часи.

Історичне кіно знімати непросто – як кіно в принципі. І хоча сюжет «Червоного» простий і навіть банальний, у авторів був грандіозний простір і купа автентичного матеріалу, аби взяти гарний старт і відзняти дійсно якісне, революційне кіно. Що маємо натомість? Пафосну і наївну заїжджену перемогу добра над злом, яку подають нам під класичним соусом вкотре ідеалізованого образу українця – незламного, правильного, ідейного, віруючого і у вишиванці. Чого вартий епізод, коли загін Червоного на очах у всієї зони влаштовує забастовку, а нелюди-чекісти, яким авторитетного злодія в законі застрелити – як висякатися, не просто дивляться на це крізь пальці, а ще й дають «хохлам» вихідний і додаткову пайку хліба. Так, ми тільки вчимося, але навіть на цій стадії хотілося б уже трохи іншого рівня, ніж ще один повнометражний кліп на тему «бий москалів, Україна – вперед». Хотілося тонкого, розумного, недвозначного кіно, розриву шаблону. На виході ж ми знову отримали ура-патріотичну картину з типовим для цього жанру набором кліше.

То що тепер? Не знімати кіно? Знімати, знімати багато, знімати натхненно. Тільки не таке і не так. Пора відходити від позиції «аби українське». Українське давно довело своє право на те, аби стояти в одному рядку з мистецтвом світового рівня. З іншого боку, ми старанно продовжуємо доводити, що намертво застрягли у власному минулому. Натхненні історії про те, як безстрашні бандерівці б’ють совітів, мають право на життя, але навряд чи можуть претендувати на звання сучасного професійного кіно. Фільм Зази Буадзе підтверджує це правило.

Парадокс: «Червоний» фігурував серед попереднього списку українських претендентів на «Оскара» в категорії «Кращий фільм іноземною мовою». Подаватися на «Оскара» з українським фільмом, знятим поганою російською? У далекому 1995-му році фільм Нікіти Міхалкова «Втомлені сонцем» (теж, до речі, про сталінські репресії) удостоївся цієї нагороди. Я не вважаю Міхалкова виданим культурним діячем, але навіть йому вдалося те, що не вдалося тандему Буадзе-Кокотюха. І варто подивитись польську «Іду» або угорського «Сина Саула», аби зрозуміти, яка прірва все ще лежить між нашим розумінням атрибутів кіно європейського рівня і суворими реаліями.

PS. Відтак, на «Термінатора» в кіно я таки піду й перегляну із задоволенням хоч би й всоте. Чи ж захочеться мені колись повторно дивитися «Червоного»?..