Забуті...

Дивно воно якось у нас діється. Відходять від нас люди культури, що свого часу кидалися на всі боки, горячилися, воювали, робили, що могли, вчилися і з того, чого навчилися, найкраще нам віддавали — та нарешті прийшов на них їх час, вони нас покидають, у часописі появиться, чи не появиться про них згадка, і грядущі покоління навіть і не знають про них, не відають... Ще воно добре, коли найдеться якийсь добрий приятель, гине кудись згадку про свого друга, опише похорон, подякує всім, що "не пощадили трудів" віддати небіжчикові останню прислугу, і читачі, переглядаючи часопис, прочитають два-три рядки зі згадки приятеля. А як у кого була ще сімя, то в часописі можна вичитати... подяку. Мовляв, подобалося Всевишньому... невблагана смерть... щира подяка за зворушливі слова... нехай усім Бог заплатить і таке інше в такому дусі. А як нема приятеля, ні сімї, як нема змоги повідомити людей, чи часопис, бо й голови до цього немає, і нікому цим зайнятися, то тоді людина сходить з лиця землі, і память про неї гине. Гине — з великою шкодою для людей, що цінять народних робітників, з великою шкодою для нового поколіня, що з такої згадки, написаної зі щирого серця, могло б дечого навчитися...

Ще воно не так дуже погано з нашими діячами, що мали щастя жити в якомусь міському, культурному осередку. Та кого доля закинула кудись у глухий кут, куди й не доїдеш, звідкіля важко дібратись, до якогось Сколя чи іншої Пробіжної, не то що до Снятина, чи до, хоч би, Підгірців — то й найближчі сусіди нераз нічого не довідаються, що людина зійшла зо світу, а не то, щоб звістка в часопис попала... А ще як час непригожий...

Отже попрощав нас десь 1940 чи 1941 року один із таких великих носіїв культури, письменник Бордуляк, письменник не аби-який — і хіба знає все українське громадянство, серед яких обставин дійшло до цього національного нещастя? Хіба поцікавився хто, як там із сімєю померлого письменника? Що залишилося з його духової спадщини?... Скажете — і це правда, — це такі часи були, коли мало що можна було знати. Пропадали ж сотні людей культури, пропадали без сліду і хто не знав, де вони, чи живуть. Але як часи ті минули, і не завадило б тепер про них згадати, зазнайомити з їx життям та працею молоде покоління... Ні, якось у нас із цією справою щось "не в порядку", як у нас звичайно говорять...

Та щоб якось покінчити з "лірикою", приходимо до самої теми. А власне — хочеться направити те, що вважаємо за не дуже гарним. Хочемо кинути кілька слів про деяких таких "забутих". Міркуємо, що читач, прочитавши ці рядки, трохи задумається над їx змістом і погодиться з їх автором, мовляв, таки щось у нас у цій справі "не в порядку", а ті, що могли б цьому "непорядкові" зарадити, може таки на майбутнє зарадять.

Починаємо покищо з одним...

*

Якось два місяці тому проскочила крізь нашу і так дуже небагату тепер пресу — тимто ще й більше, робиться за нас соромно, — коротенька звістка, що десь-там, у глухих горах, куди й доступу немає, зійшов у могилу о. Дмитро Йосифович. Згодом цій смерті присвятив наш єдиний літературний журнал рівно... два рядки... Випадково зійшла на це між тими, що люблять письменство, розмова. І наслідок її був такий, що обом співрозмовникам зробилося і соромно і болюче.

Як це так?

Адже ж той Йосифович жив колись у дуже живій традиції між молоддю станиславівської гімназії. Ще яких сорок років тому розповідали про нього ті з колишніх вихованців станиславівської бурси ім. о. Николая, — що вже вийшли з гімназії, але вдержували звязок із тодішніми бурсаками. Тодї ж, із таких оповідань, переповідали зачуте вже інші гімназисти, їдучи, напр. залізницею на вакації та вихвалюючись перед товаришами з інших міст, що ось, мовляв, станиславівська гімназія славиться не тільки своїм страшним, над міру суворим директором Керекяртом (його звали "Бриськом"), а що вона взагалі не щонебудь, бо ж у ній учився і Михайло Петрушевич, і Йосифович (його чомусь звали "Юзефович"), — обидва "славні", обидва письменники, обидва — "визначні поети". Хто власне вони були, що писали, — того традиція не переказувала.

Але ж память про них була жива. До того про Михайла Петрушевича можна було прочитати 1895 і 1896 р. в "Зорі". Після смерти цієї талановитої людини появився був у цьому журналі 1896 р. гарний некролог з-під пера вчителя станиславівської гімназії Прокопа Мостовича. Так само гарну згадку про нього помістив був 1895 р. зараз після смерти, таки в тій самій "Зорі", і "якийсь" Василь Ріленко. А "Зорю" в нас гімназисти і бурсаки передплачували, її посилали нам чи на "poste restante" під псевдонімом, чи на адресу котрогось із старших громадян (нпр. нотаря д-ра Гузара). Петрушевичеві гарненькі новельки з сільського життя друкувалися в "Зорі" — то й про нього знали більше. Але ж про Йосифовича так таки мало хто міг що сказати, a до старшого громадянства якось нікому не впало на думку питатись. Хтось раз звідкілясь приніс був звістку, чи таки не від самого Мостовича, що Йосифович ховається під якимось псевдонімом, але під яким — того таки й не довідалися... Ніхто тоді не знав, що Петрушевичів товариш з бурси і з гімназії, той що 1895 р. написав у "Зорі" такий гарний спогад про нього, той, що про нього згадує у своєму некролозі П. Мостович, той Ріленко, якого, як зазначує Мостович у тому некролозі, — М. Петрушевич, жартуючи, називав "руським Вальтер Скоттом зі Скоморох", — і є Дмитро Йосифович...

[Краківські вісті, 30.08.1942]

На самому кінці своєї критичної, дуже прихвальної,замітки О. Макарушка висловив надію, що Йосифович про перекладну нашу літературу "й на дальше не забуде".

Та не так воно склалося... Почалося тверде житя спершу — якогось адміністратора, чи сотрудника, а то й пароха на якійсь голодівці. Ще теж був це який Яричів Новий недалеко Львова (1895—1897), чи хоч Вербилівці коло Рогатина, чи якісь Середпільці, то не було, може, нічого. Можна-ж листуватися, можна книжки діставати. Хоч, правда, громадська та політична робота, боротьба з якимнебудь можновладним Яном Скальським за "душохапство",чи з відомими галицькими виборчими зловживаннями для пан-отця-громадянина важніші за вірші, за літературу... А проте культурний світ дошками не забитий. Та як доля кине тебе до якої-небудь Хітари в бойківських горах, куди дістатися важко, де ніодної культурної людини немає, куди пошта доходить раз на тиждень, де з тугою треба чекати приходу "Діла", чи "Зорі", чи пізніш "Вістника", де вічна нудьга вбиває душу, коли поволі стаєш жити інтересами темних, зaбoбoнниx парохіян — то яка там поезія, яка там література... Ось вам настрій талановитої людини, змальований у пізнішому віці, після довгого-довгого пробування в такій Хітарі:

Беpy книжки — все ті самі,

читаю тисяч раз одно,

що вивчив наізуст давно.

Все та ж бездушна мертвота,

І та ж нудьга тупа, пуста.

Життя пливе без мрій, без дум,

снує в умі порожній сум

те павутиння самоти,

в якім живцем згибаєш ти;

як муха. Твій павук повзе,

довбе вже мозок, кровцю ccе...

Чи ви, Читачу, відчуваєте глибінь трагізму в культурної людини, що живцем гине в самотині, що пропадає від нудьги, без поради, без людей? Правда — є пошта! І це єдина розрада. Бо ж вона приносить — нову книжку! Хай та книжка буде збірник слабесеньких віршів, хай

дурненький був, що їх писав,

дурніший ще — з друкарню пер,

а найдурніший — шле тепер

той нещасний, дешевенький збірничок віршів, але ж у Хітарі це — гості, але аби-які гості, гості, що відразу зміняють увесь тяжкий, гнітючий настрій у самітної людини. Прийшла книжка — цей єдиний справжній гість у гірський закутині, і —

...пропав твій сум хмарний,

із хати вийшла самота

і на сусіда десь пішла;

а в хаті гості — повно їх,

лунає гомін, жарти, сміх,

число гостей росте раз-в-раз,

що вірш — то гість новий у час!

("Гості", ЛНА, XLVIII cт. 117).

Не знати, хто безпосередньо спонукав Йосифовича наново вхопити за перо після 1895 р:, бо ж ні "Зоря" після того року, ні "Літературно-Науковий Вістник" до 1906 року приносять ні ориґінальних, ні перекладних праць загнаного в недоступну глушню автора. Може Франко мав тут який вплив? А може сам зріст нашого письменства, що його так яскраво виявляв той справді перший у нас европейський журнал, яким був "Літературно-Науковий Вістник" хтось, як займеться нашим автором докладніше, що справу вияснить. А, може, Йосифович і писав, та тільки, з якихось причин, не друкував? Апатія? Безпомічність супроти "стихій", що загнали його у глухі гори? Накази згори власть імущих? Нічого пeвного сказати тут тепер не можна. Досить того, що нараз 1906 р. ЛНВ. починає примножити Йосифовичеві переклади з Ґете — уже під його власним імям. Перекладів небагато — усього шість, і перекладені вірші — невеличкі. Але ж, як і в давніших творах, і мова в них чиста, і форма гарна. Цікаво. Зберігся в архіві рукопис перекладу "Притчі про підкову" Ґете з дрібними Франковими поправками. Поправок дуже мало; деякі змінені наголоси (Го́сподь — Госпо́дь, ли́ли — лили́), деякі інші слова (гнеть — тут, святиня — храм), одна, інша, паралельна форма (вчитись — вчиться — найближче слово; приходить), одна фраза (о більшій журбі — про більшу журбу) замінена другою, літературною... Ось і все! А Франко ж суворо ставився і до перекладів і до ориґінальних творів письменників щодо мови...

В тому, самому 1906 році "Літературно-Науковий Вістник" надрукував іще два ориґінальні, ліричні, якимось песимізмом пронизані, субєктивні віршики ("Щастя", "На синяві небес"), які чомусь же раз передрукував новий редактор цього журналу 1908 р., коли "Вістник" перенісся вже до Києва. Певне редактори з 1906 р. добули викинути надруковані вже вірші з редакційної торби, новий редактор їх найшов, вони йому сподобались, і він їх надрукував іще раз. Цікаво, що передруковані ще раз вірші майже не мають мовних переробок. Це для Йосифович дуже прикмерне. А в 1909 р. появився в тому самому місячнику згаданий нами вже гарний вірш "Гості"…

Здавалося б, що на цьому літературна діяльність письменника припинилася. Бодай так воно якось виходить: в літературних журналах не находимо вже ніяких друкованих писань Йосифовича. Та ми не міркуємо, щоб перестав він у своїй Хітарі "розводити душу". Це ж могла бути його єдина культурна розвага — літературна праця. І на це є деякий доказ. В архіві Н.Т.Ш. залишилася довга, на яких 1300 рядків поема "У верховинській дебрі, різдвяна повість", написана досить гладким віршем (чотиритактовий ямб). Як сам автор пише в допровідному листі до тодішнього редактора відновленого післявоєнного "Літературно-Наукового Вістника", д-ра Дмитра Донцова, висилаючи йому з кінцем листопада 1926 р. цей твір, поема основана на правдивій подій: десь у глухих бойківських горах під саме Різдво померла бідна селянка, а за нею її дитина в колисці; залишилася маленька дівчинка, що вісім днів жила, в гарячці, серед різних примар, у холоді, з трупами; нарешті її провідує двоюрідний брат ("тітчаник"), що прикликує "дровляників" і дівчинка, напiв жива зі страху та зимна, дістається між добрих людей. Пережидання дівчинки в той важкий час: тут умирає мати й ceстричка, там до хати добирається вовк, у стайні реве голодна корова і нарешті з голоду минається, дівчинка — в гарячці, їй увижається і мати, і батько, що служить у війську, і сестричка, що померла недавно, і янголи, що їй колядують — всі ці переживання і є змістом поеми. Дуже цікава психологічна проблема. Під рукою, може якого великого майстра, а може й молодшого Йосифовича, вийшов би був дуже гарний поетичний твір. Але ж майже сімдесятьлітньому осамітненому дідові, що, видко, жив тільки літературними спогадами, поема не вдалася. Багато тут наївного, немало балакучости, письменник, змальовуючи події, забігає часто наперед і дим убиває у читача зацікавлення...

І мова, хоч яка цікава, багата на народні бойківські форми та вислови, ця мова вже не та, що колись. Письменник відбився від письменства, не стежив уже, видко, за розвитком літературної мови. І хоч як приємно вражають свіжі, гарні "бойкізми" (незабарно, упчина, пішка, недвига, дровляник — людина, що їде по дрова, двійно — подвійно, дозвільно, приздібний і т. д.), то з другого боку читач якось аж дивується, як до такого знавця письменницької мови могли попасти галицькі кацапізми, такі, як: "паде без чувств", "впечатлінє", "желати", "вні хати" і т. д. Не диво, що редакція не прийняла до друку цього довгого віршованого оповідання. В листі до редактора хітарський парох просив, щоб, "якби не надавалося до друку, його оповідання", то щоб він йому "передав письменно хиби поеми, та ще звертав увагу на свої бойківські форми, яких ужив у творі для рими (бінна бідна, яблучко ланне — ладне). Чи "передавав" д-р Донцов авторові хиби оповідання листом — не відомо, але ж хиб цих було доволі і в композиції, і в переведенні її, і твір залишився в рукописі.

Та подекуди, головно в описах, у змальовуванні почувань — пробивається давній Йосифович — лірик. Послухайте напр. такий опис:

Зима скрипіла, грудень вив,

святе Різдво уже прибігло,

і сніг повиш колін валив,

і люте зимно йшло і стигло,

і вихор скиглив і гуляв,

і дикий звір стежками гнав,

і баг смирити лютий голод,

і лускав, наче з пушки, холод.

Таких місць є більше. Та ціла тема вимагає ще багато-багато праці над собою...

Забутий, молодшому поколінню навіть із імени невідомий, застиг десь на початку цього року у своїй пустці, у своїй Хітарі поверх сімдесятилітнім дідом, цікавий культурний діяч-письменник, для якого культура слова високо важила. Міркуємо, що по його смерти залишилося немало цінних матеріялів, головно перекладів із чужих письменників, бо ж переклади з европейських поетів він уважав — цілком справедливо — за великий вклад у рідну, письменницьку скарбницю. Та про все це ми нічого не знаємо... Ті наші люди, що випадково завітали були коли до забутої Богом і людьми Хітари, підносили, що Йосифович береже свої літературні маєтки, хоч і дуже-дуже вже "змужичів"...

Хто тому винен, що в нас "мужичіють" люди з великою культурою серця, з неабиякими культурними інтересами, з глибоким "мовним нюхом" — хай уже скаже хтось інший... Тільки ж від самої цієї думки робиться дуже боляче. Так само робиться боляче, а то, може, й гірше, що вони так скоро переходять у нас до категорії "забутих". Цей біль відчував колись і Йосифович-Ріленко, коли писав ("Зоря", 1895) некролог дорогого свого товариша Михайла Петрушевича... Ось і за ним, згадуючи про нього, досить пізно по його смерти, ми скажемо, кінчаючи свою першу згадку про "забутих" його словами нашій громаді таке:

"Рідні таланти ми повинні окружати пієтизмом хоч по смерти".

[Краківські вісті, 02.09.1942]