Образок з житя.
Маленькій Федь лежав хорий в постели і тяжко стогнав, мов стара людина. Мама обтулювала єго латунцями, хухала єму на ручки й ніжки, бо в хатї було зимно, в печи не палено... Федїв тато, Марко Бурий, пригноблений сидїв край стола, опер голову на руки і думав сумну думу...
Вже нераз він переживав неоден смуток, неоден жаль, но здаєсь, ще нїколи не було єму так жалко, як нинї... Длячого? Ото він заощадив з зароблених грошей на стілько, щоби найняти конї до лїса та купити фіру дров, бо на дворі люта зима, паливо вийшло, а до того ще й дитина, єго любий Федь занедужав на якусь слабість, Бог знає, на яку: лежить в постели, не хоче нїчого нї їсти, нї пити, лиш стогне, а серце в батька-матери роздирає ся з болю.
Він вранцї вже думав, до кого-б то з сусїдів удати ся за кіньми, коли в тім двері рипнули ж до хати вступив присяжний.
— Ану, Марку! — закликав той непрошений гість, — иди-но до канцелярії та заплати, небоже, податок. Здекуцник чекає ще від вчера, а коли нинї не заплатиш, то возьмуть кожух, позабирають верети....
Марко Бурий вдарив ся об поли руками.
— Ось тобі дрова! — закликав він переляканий. — Та як же я можу тепер платити податок — звернув ся він до присяжного, — коли, бачите, в мене вийшли дрова, на обійстю нї трісочки, в хатї не палено, а тут дитина захоріла. Конче нам треба дров...
— Га, що-ж я вам можу порадити? — відказав присяжний. — Мене до вас прислали, то я прийшов і сказав вам, а ви робіть собі, що хочете.
По тих словах присяжний вийшов, а Марко задягнув ся в латунець, завинув гроші в вузолець і пійшов до канцелярії. Він ще мав яку-таку надїю... Він думав, що може ще випросить ся, може єму ще почекають до другого разу та не будуть грабити.
В канцелярії застав Марко великій стиск народу. За столом сидїв здекуцник і відбирав гроші. Декотрі бідні господарі і халупники просили ся, щоби им ще почекали з податками, щоби не грабили. Но здекуцник був неумолимий.
Оден бідний халупник просив ся і плакав, що не має чим заплатити податок, що мусить купити дїтям хлїба. На то здекуцник вдарив в стіл кулаком і закричав:
— Податок першій, як твоя губа, мудю єден! давай гроші!
Марка мов облив хто зимною водою... Коли він почув ті слова, тогдї єму цїлком відпала охота просити ся. Він собі подумав: коли податок першій від губи, то певно, що податок першій також від дров, від голих плечей, від босих ніг, від слабої дитини, від єго Федя...
Так він роздумав в своїй голові і коли прийшла на нього черга, він вивязав без гомону гроші з вузлика, положив на стіл і заплатив податок за свою хатину, за шіпчину, за маленькій огородець, за клаптик поля і, звісивши голову, пійшов смутно до дому...
Ще нїколи не було єму так жалко, як нинї. Цїлий день він пересидїв у хатї, слухав, як заводила жінка над хорою дитиною, як дитина стогнала, а єму самому серце краялось, від журби та гризоти в голові кипіло, переверталось...
І чому они там в канцелярії взяли від него гроші, коли ті гроші були в него останні і він потребував их на паливо, коли вже не для себе, то бодай для слабої дитини? І чи они забогатїють тими єго кількома риньскими? Чи справедливо, чи по людски они поступають? Чому не хотять почекати до лїпшого часу?... Такі і тим подібні питаня ставив собі бідний Марко, а всї відповіди, які насувались єму на ті питаня, дратували єго, бурили, доводили до гріха...
Щоби отрястись від таких думок, він звернув ся до жінки і запитав:
— А що там Федь? Чи буде єму лекше? як ти думаєш?
— Де там лекше! — відказала жінка крізь сльози. — Бог знає, чи дочекає до рана... Руки й ноги зимні, як лїд. Коби ще хоч в хатї тепло було, а то лють, здаєсь ще зимнїйше, як на дворі...
Він встав і підійшов до постелї, помацав дитину за руки, за ноги, — зимні.
— А Господи Боже! — простогнав він і вибіг на двір.
Він знав, що на дворі не знайде нї патичка, нї трісочки, но мимо того, наче-б сподїючись якого чуда, він зігнув ся у двоє і став пильно шукати по своїм невеличкім подвірю, став рукою розгортати снїг і вдивляти ся в землю, мов глядячи за якоюсь згубленою цїнною річію. Та годї, нема нїчого... Він пійшов ще під шіпчину і став нишпорити по всїх закутках, но й тут не було нїчого. З тяжким серцем він вийшов на двір і піднїс заплакані очи й руки до неба... На західній сторонї, де сонце недавно зайшло, червонїло небо і рідкі хмарки, мов мідяна бляха, на всходї зійшов повний місяць і підіймав ся все висше в гору оповитий в густий туман мраки — знак великого морозу. На небі горіли зірки, тихо, мов позапалювані свічечки, і блимали до него своїм сяєвом, якось жалісно, якось приязно, неначе милосердились над єго бідою. "Може там десь і Федева зірочка — думав собі Марко — блимає блимає і може бути, що ось-ось покотить ся она по синім небі й погасає, а Федя не стане в живих" — і ще тяжшій смуток огортав єго серце.. Груша на огородцї, биля єго хати, також стояла тихо, непорушно, немов затаїла в собі дух і очікувала чогось великого, незвичайного. На самім вершку груші сидїло цїле стадо ворон, всї ворони звернені клювами в оден бік, знак, що крім морозу треба сподїватись ще вітру, що мороз буде втискатись до хати стїнами, а вітер завівати-ме комином на припічок...
У вікнах хати блиснуло світло, жінка засвітила каганець і Марко занепокоєний звернув свої кроки до хати.
"Чи не зрубати-б для хорого Федя груші?" — перейшла єму думка через голову... "Ах, Господи Боже мій!" — застогнав він тяжко, переступаючи поріг хати.
В хатї однаково: жінка заводила, дитина тяжко стогнала. Марко сїв на своє попередне місце край стола і опер голову на руку.
Якій той вечір смутний для него, а які то були веселі вечери, коли Федь був здоровий! Приходить він бувало з роботи, а маленькій Федь скучив ся без тата цїлий день, витає єго веселим реготом, наставляє до него рученята. І він бере на руки свого синка, сїдає з ним під печою і бавить ся з ним та розмовляє, любуєсь єго веселим лепетом, тїшить ся, як Федь своїми маленькими ручками тягне єго за вуси, за чуприну... Вкінци весела жінка подає вечерю, а по вечері они оба з Федем кладуть ся спати, Федь своїм маленьким тїлцем тулить ся до тата, запихає свої маленькі ніжки татови за пазуху і так они сплять собі в теплій хатї веселі, щасливі... Весело тогдї було і любо, мов у раю, в их бідній хатинї, а тепер смyтнo, мов у гробі, бо не тілько, що Федь лежить хорий, але зайшло так, що нема чим запалити в хатї і бідний Федь мусить мерзнути.
— "Ех, зрубаю грушу! — подумав Марко Бурий, — принаймі не буду мати на сумлїню, що-м заморозив дитину. Не маю за що спровадити лїкаря, то хоч розпалю в хатї, най єму буде тепло. Рівно груша вже стара, мусить бути порохнава, і без того не довгій для неї вік..." Єму здавалось, що груша як-раз мусить бути порохнава. Но з другої сторони і груші жаль єму було також... Та груша була найгрубша і найвисша зі всїх груш в селї і була незвичайно родюча. Родила вправдї не конче великі, но за те дуже солодкі і смачні грушки, і то не як будь, але по десять або й по кільканайцять кірцїв на рік. Микола Бурий гордив ся нею і величав єї нераз своїм маєтком, своєю коровою... І цїлком справедливо, бо не тілько, що кождого року можна було продати по кілька кірцїв грушок і зиском не одну дїру заткати, но Маркова жінка ще собі сушила багато грушок на зиму і ті сушені грушки були підпорою хлїба, заступали омасту...
— "Зрубаю грушу! — повторив Марко. — Що-ж маю робити? Коби знатя, що Федь буде жити, тогдї нехай би і груша була, а коли Федь умре, тогдї й груші не треба... що менї тогдї по груши?..." Він встав і підійшов на пальцях до постелї, витягнув руку і осторожно помацав Федеві руки й ноги. Зимні! А Федь отворив очка і поглянув на Марка так жалісно, так благаючо, що здавалось, наче б він хотїв промовити: "Ратуй мене, тату!..."
На той вид закрутились Маркови сльози в очах.
— "Треба ратувати дитину, треба конче запалити в печи! Ах, чому я скорше, ще зa дня не впав на ту думку!" — сказав Марко в роспуцї.
Він вхопив з-під лавки сокиру, побіг без шапки на двір і пустив ся просто до груші. На дворі мороз тиснув, легенькій вітрець повівав, небо було ясне, засїяне безчисленними зірками, а місяць своїм срібним промінєм сипав прямо на грушу. Груша, погружена в глубокім снї, стояла тихо, ледво-не ледво похитуючи дрібненькими галузками. Цїла облїплена инеєм мінилась до місяця різними барвами. Ворони на вершку груші спали так само, як перше, тихим сном... Марко поплював собі долонї і цюкнув сокирою в грубий пень дерева. Перша тріска відскочила на бік і Маркови видало ся, що груша нїби здрігнулась — з болю і в него якось дивно защеміло коло серця. Но він подумав собі, що там в хатї єго Федь лежить хорий, що єму дуже зимно, і він перехрестив ся і став дальше рубати. "Га, стара ти вже, небого — говорив він, відсапуючи, — порохнява ти, і так тобі вже не довгій вік... Послужи-ж менї в сїм тяженькім горю... може Федь подужає, коли єму буде тепло..." І він рубав все дальше, тріски відскакували, а піт вкривав єго чоло. Він врубував ся все глубше в дерево, а порохна анї слїду не було. Ось вже незадовго дорубаєсь до самого стрижіня, а груша все здорова, як дзвін. — Бог знає, як довго могла би ще стояти і грушки родити... Марко чує, як єму сльози тиснуть ся до очей, но він затиснув зуби і рубає все дальше й дальше, мов би хотїв ударами сокири заглушити свій жаль...
Марко втомив ся і став відпочивати.
— "Мій предок, той, що посадив ту грушу — думав собі Марко, обтираючи піт з чола, — чи погадав він, що єго потомок зійде на такі злиднї, що стане рубати та нищити сю батьківску памятку? Нї! здаєсь, не міг про се тогдї погадати... Но чого менї такі думки лїзуть до голови?..." Десь далеко в селї залунала весела пісня. Мабуть якійсь парубок ишов кудись... хто знає, куди він ишов? Може йшов до любки, а може вертав від неї і упоєний радостію, видно, мусїв добути на верх те радістне почуванє, що розпирало єго грудь, і затягнув веселу пісню, а звуки тої піснї розходили ся в чистім і тихім воздусї по цїлім селї і долетїли до ушей Марка Бурого... Єго мов-би хто ножем потягнув коло серця, так противною єму стала та весела пісня... І як люде можуть веселити ся, коли єму так тяженько коло серця? коли єму так смутно?...
Він зайшов з другого боку груші і став дальше рубати дерево. Сокира блискала до місяця, тріски відскакували, а весела пісня не переставала лунати... Вкінци груша затріщала і з шумом та лоскотом повалились на землю... Перелякані ворони з диким криком стали лїтати по над збуреною чуприною Марка Бурого, а Марко Бурий випустив з рук сокиру на снїг і похилив голову на груди...
[Дѣло, 15.02.1896]
15.02.1896