Жебрачка.

Оповіданє

В ґалєрії образів між найсвіжійшими дїлами штуки звертав на себе найбільше і майже виключну увагу публики образ одного молодого артиста, що вималював на полотнї звичайну міску старуху-жебрачку в природній величинї і з такою реальною правдою, що видцї чудувались і не могли начудуватись, хвалили і не могли досить нахвалитись молодого артиста...

Одного лїтного дня стояло перед згаданим образом троє людей: досить ще молодий мужчина, молода, дуже хороша і після найновійшої моди вбрана панї, мабуть єго жінка, і молоденька, також вельми гарна і зі смаком убрана панночка, мабуть сестра старшої дами. Всї троє стояли рядом перед образом, а з их очей так і пробивав ся нїмий зачуд і те остовпінє, в яке чоловіка деколи вправляє правдиве дїло штуки.

В сали було сим разом виїмково дуже мало людей, бо день був надто горячій, а крім того вже зближав ся полудень, длятого товариство, вийшовши з першого вражіня і нї на кого не оглядаючись, почало з собою в пів голосу розмовляти.

— Ах Боже! — закликала хороша панї — до того справдї треба вже великої здібности, щоби намалювати такій образ і впровадити чоловіка в таку илюзію!

— Здаєсь, она так і дивить ся на нас своїми старечими очима і леда хвиля промовить жалісним голосом: "Дайте шажок Христа ради!" — додала молода панночка і тяжко зітхнула.

— В тім власне лежить суть штуки, — сказав мужчина з повагою. — Представити річ так, як она в дїйстности єсть, влити в неї житя, а крім того осїнити єї певною мірою идеальности — належить до справдїшних артистів; тож і автор тої картини, як зачувати, молодий ще чоловiк справдї має перед собою велику будучність.

Товариство подало ся кілька кроків в-зад і знов потонуло в огляданю картини.

— Візьміть, прошу вас, під увагу теє лице! — став говорити мужчина до своїх товаришок. — Артист навмисно вилив на голову своєї старухи цїлий сніп сонічного проміня, щоби всї черти єї лиця були тим видатнїйшими, і справдї осягнув тим свою цїль, бо перед нашим оком не може укритись нї найменша подробиця потрібна до схарактеризованя того лиця. Дивіть! з якою вірностію віддані всї єго черти, ті старечі, давного блеску позбавлені очи, та сїть безчисленних морщин... або ті уста, на-пів отворені, беззубі, здаєсь нїби порушають ся...

— Справдї чудесне! — закликали обі пані.

— Се ще нїчого, — говорив мужчина дальше, — се річи вправи і техніки. Найголовнїйша річ в тім, що артист yмiв вітхнути в свій малюнок справдїшне житє.

Погляньте на него з більшою увагою: чи не говорить з того лиця біда, нужда, голод, а може ще й слабість, одним словом: житє? Здаєсь, та старуха своїми очима, своїми морщинами, своїми посинїлими устами просить нас, благає о поміч, здаєсь — від нашого милосердя зависить єї спасенє, єї истнованє... Що-ж? чи не так?

— Ах, правда! — закликали обі панї, а старша дама додала: — В сїй хвилї здаєсь менї, що я почуваю милосердє. Се дїйстно штука: за помочію образу викликати в людинї подібне почуванє...

— А до того яка пропорція, яка симетрія лежить в цїлости картини! — говорив дальше мужчина. — Всї барви відповідно розложені, нїчо не замазане, всьо як найстараннїйше викінчене, одним словом: правдиве дїло штуки! Но погляньте тепер уважно на середину полотна і скажіть менї: що вам найбільше впадає в очи?

Панї стали уважно дивитись на картину, но не говорили нїчого. Мужчина добув з кишенї картку паперу, звинув єї в трубку і подав своїй жінцї.

— Подивись через ту трубку!

Жінка замкнула одно око, а до другого приложила звиток паперу і уважно приглядалась картинї.

Рівночасно панночка звинула в трубку обі долонї і собі стала в той спосіб дивитись на образ.

— Ну і що-ж ви видите?

— Я виджу руку, — відповіла жінка, — котра мов-то відстає від полотна.

— А з другої руки видно лиш голий локоть, — додала панночка червонїючись.

— На то власне я хотїв звернути вашу увагу, — сказав мужчина з вдоволенєм.— Одною рукою, з котрої видно лиш голий локоть, притримує жебрачка свої лахи [но та рука не відграє тут важної ролї], а другу витягнула по милостиню. І власне що-до тої витягненої руки показав молодий артист величезний талант, майже ґеній артистичний. Бо не тілько що та рука віддана як не мож лучше зі всїми зморщинами і жилами та що тут в найвисшім степени є захована перспектива, через що видає ся, мов-би та рука відставала від полотна, мов-би сонічне світло на нїй рухало ся, переливалось, — але найважнїйше, що она з виразом лиця творить гармонію, сказати-б одну цїлість... Обійміть лише одним поглядом і лице і витягнену руку жебрачки... Чи не замічаєте тепер, що той бідолашний вираз убожества і нужди і голоду, на котрий я висше звертав вашу увагу, виступає тепер живійше і живійше порушає людске серце?

— Ах так! — промовила старша панї, — я навіть почуваю в тій хвили якесь неописане зворушенє в грудях, а до очей тиснуть ся менї сльози... на правду!

Она повела хусточкою по лици.

— Ах що за злуда! закликала панночка. — Чоловік хвилями забуває, що то полотно і ось-ось готов сягнути до калитки, щоби втиснути в ту руку милостиню... А цїкава річ, — додала она, — кілько сей образ може коштувати?

— На сїм я так дуже не розумію ся, відповів мужчина, — но завсїгди здаєсь менї, що він мусить коштувати що-найменше десять тисяч корон.

— Не знати, чи єго хто купить?

— Чому нї! Така картина може окрашати найсвітлїйші сальони.

Всї троє, надивившись доволї на цїнну картину, вийшли з салї, перейшли через обширний коридор і явились на площи, що розстелялась перед ґалєрією образів.

— А тепер, голубчику, — промовила милим голосочком молода панї до свого чоловіка, — пійдемо до дому на обід... я казала кухарцї зготувати для тебе твої найбільше улюблені страви... но по дорозї вступимо до базару... Я хочу сторгувати ту шовкову матерію на сукню, що-м про неї тобі оногди говорила, а ти обіцяв заплатити.

— То вcтyпiм до базару! — відповів недбало мужчина.

Всї троє перейшли через площу і мали вже завернути в бічну вулицю, на котрій знаходив ся славний базар, коли втім якась жебрачка, що стояла на розї улицї оперта о мур, витягнула до них суху руку та стала лебедїти слабим голосом:

— Ах ласкаві паньство! я ще нинї нїчого не їла... я така голодна, така хора... змилуйтесь над нещасливою, подайте милостиню Христа ради!...

Но паньство не звертали на неї нї найменшої уваги і йшли все на перед поважною ходою. І на що им звертати на неї увагу? кілько то таких самих жебрачок не стрічають они що дня на улицях міста?...

Тогдї жебрачка, не знати вже длячого, чи єї так сподобалась молода панї, чи їй так докучав голод, що она за всяку цїну хотїла дістати милостиню, чи она мала яку иншу задушевну гадку [она дивилась перед тим на браму ведучу до ґалєрії образів], віддїлилась від муру, заступила дорогу молодій, хорошій пани і діткнула ся своїми зимними пальцями єї ручки, щоби тую красну рученьку поцїлувати.

— Ах! Боже мій! — крикнула молода панї, — як же мене налякала якась огидна баба! недобре менї робить ся, серце бєть ся! — і міцно вчепила ся рамени свого чоловіка.

Всї троє приспішили ходу.

— Ах! і як уже зухвалими стають ся ті нероби! Вже справдї небезаечно показатись на улици! — закликала з обуренєм молода панночка.

— Я вже кілька разів у ґазетах звертав увагу маґістрату на сей нагнїток суспільности, що непокоїть спокійних людей, — сказав мужчина, — но маґістратови анї поліції навіть не снить ся взятись за які-будь міри в тім зглядї...

Всї троє пійшли підбігцем до базару.

Шкода, що ті люде лучше не приглянулись тій напастливій жебрачцї... Була то власне та сама, що послужила за модель молодому, многонадїйному артистови до єго славного образу, та сама, що єї портрет на виставі всї троє паньство так подивляли, так ним запалювались, та сама у власній особі, тілько що на образї она була "осїнена певною мірою идеальности"...

[Дѣло, 26.05.1896]