Василь Пачовський

Найбільший ворог Московщини, в новішій українській літературі

Українське письменство майже завсіди виступало проти Московщини, як найбільшого ворога України. Навіть Квітка виступив у свому "Салдатському патреті"' проти московських критиків, які з глумом дивилися на відроджену українську літературу в народній мові. Найбільший український поет, Тарас Шевченко, вогненним словом своїх поем боровся з московський загарбницьким імперіялізмом супроти нашого народу. Шевченкова творчість — це заклик до боротьби з Mocквою, щоб перекреслити нещасливий Переяслав Богдана Хмельницького, щоб пімстити трагічну поставу Мазепи та покарати ненависну Москву за Катерину ІІ, та всіх інших деспотів, аж до Миколи І включно, які політично та соціяльно понехаювали український нарід. З пізніших письменників тільки нестійкий у своїх поглядах П. Куліш деколи у своїх творах прихильно дивився на Московщину. Та й він у "Чорній Раді" вірно оцінив москвинів у відношенні до українського народу.

В ХХ столітті найбільшим ворогом Москва в українській літературі безперечно був покійний Василь Пачовський, якому довелося при кінці свого життя на власні очі побачити, що хижа Москва зробила українцям. Покійний Пачовський залишився вірний своїм протимосковським поглядам і не дався зловити на приманливий леп московсько-большевицької пропаґанди. Поет не міг захоплюватися московськими поганими тракторами на Україні, не міг співати похвальних пісень на честь катів українського народу, бо бачив, що наш нарід, знищуваний фізично, зачинав тратити своє духове обличчя під жорстоким пануванням "батька Сталіна".

Цікаво хоч коротко простежити оцю протимосковську поставу В. Пачовського в його важливіших творах. Володимир Бірчак називав поета Пачовського "лицарем-мрійником"*). І воно дійсно так! Якщо залишимо на боці лірику Пачовського, то всі його драматичні твори та недокінчений "містичний епос". "Золоті Ворота", а навіть "віршована казка" "Золота Гвіздка" — це твори лицаря, що бореться пером за свій нарід. А між ворогами України — за найбільшого ворога вважає Пачовський Москву з її диким хижацьким інстинктом руйнувати волю українського народу. З його драматичних творів тільки драма про "Романа Великого" з 1918 року (коли можна було хвилево думати, що Московщина після Берестейського миру вже не грізна Україні!) звертається проти другого віковічного ворога України — проти Польщі. Всі інші твори Пачовського — це боротьба з Москвою, від "Сну української ночі" з 1903 р. аж до "Золотих воріт" з 1937 року.

Свій найбільший твір, трагедію "Сон української ночі" (Львів, 1903, ст. 289) присвячує з іронією поет московському цареві Миколі II, "імператорові всеї Росії". Москва "осліпила" український нарід, знищила йому національну свідомість і при помочі терору панує над українськими землями. Українська молодь у трагедії Пачовського кує в підземеллях "золотий вінець", себто "ідеал народу":

Бо кілько серць в народі бє,

в тім вінку тілько іскор є —

всіх скарб, є той вінок;

а хто вінок той понесе,

за ним народ весь піде все;

не злякнеться різок!

Москва організує всі свої сили, щоб перешкодити визволенню України. Московський світ у "Сні української ночі", репрезентований особами царя, Цареслава (символ Pociї!) та їхніми меншими посіпаками. Цареслав знає, що горе буде всім москвинам, як українські маси прозріють, як знайдуть свій національний ідеал. Тоді український нарід "на прах рознесе" свого московського ворога. Тому Цареслав уживає всіх засобів, щоб "убити, або затовчи на дно тюрми" Україну та в такий спосіб "зробити лад". І Москві вдається ще цим разом притушити Україну, бо темні, неосвідомлені національно маси, йдуть за Марком Проклятим, не вірячи українським провідникам. Та все таки ця трагедія Пачовського не кінчається песимістично; український нарід знайшов свій ідеал, має вже свій "золотий вінець", а за ним прийде згодом і "ясне сонце" — сонце волі.

І в другій своїй трагедії "Сонце Руїни" (Жовква, 1911, ст. 214), малює Пачовський Москву як найгрізнішого ворога нашого народу. Тут Москву заступають московські посли з Терпіґоревим у проводі та ті всі "зрадники й вовки" з наших земляків, що, по словам гетьмана Петра Дорошенка, "за царські соболі рідну Матір продають". Головний герой твору, гетьман П. Дорошенко, знає добре, що "Москва до ляхів залицяється", що вчинки москвинів "плачем поганьблених жінок і матерей в Україні небо до помсти взивають". Так само думає і Дорошенків ідеолог — митрополит Тукальський, бо знає, що "москалі вбивають українців вістрям меча і зрадою, без жалю, без пощади, без милосердя". Цей духовник-патріот дораджує гетьманові радніше 500 діток туркам віддати, ніж Москві всю Україну на яничарів відступити. І Дорошенко в Пачовського волів висадити свій Чигирин в повітря, ніж піддатися Москві, бо "краще головою покласти, як в Сибірі гнити". І в цьому творі Пачовського — головний герой трагедії переможений, бо знайшлися зрадники між українськими старшинами, яких підтримував демагогічний провідник неосвіченої маси — Марко Проклятий.

Та в третьому драматичному творі Пачовського, а драмі "Сфінкс Европи" (Львів, 1914) — Москва розлітається, Україна внаслідок війни держав Европи з Росією дістає волю і в Києві проголошують українське королівство. Сталося це тільки тому, бо український нарід усвідомив собі, що треба помстити Полтаву, що треба зірвати раз на завжди з Москвою, як це хотів зробити Мазепа ще в 1709 році. Князь Святополк Кочубей, нащадок Кочубея з 1709 року, проголошує таке гасло:

Хто хоче для України добра,

Той мусить з її ворогами йти проти Москви!

На заввагу, що українці, як словяни, повинні йти за словянами, відповідає український князь Кочубей такою реплікою:

Хто давив нас пятьсот літ?

Хто спалював живцем нас на кострі?

Хто слав нас тисячами на Сибір?

Словяни, чи германи?! Польща і Москва!

Драма Пачовського, писана безпосередно перед світовою війною, в 1914 р., з огляду на вислід першої світової війни стала тільки сміливою утопією мрійливого поета — та проте письменник не покинув своєї думки про те, що лиш на руїнах найбільшого і найпізнішого ворога України, що тільки після розбиття Московщини — можлива краща доля українському народові. В 1933 р. видає Пачовський твір про гетьмана, що стався символом боротьби України з Московщиною. Маю на думці драму-мистерію під заг. "Мазепа". Що й тут яскраво виступає протимосковська тенденція письменника, про це не треба багато розписуватися.

В виданому в 1937 р. у Львові містичному епосі "Зoлоті Ворота" (ст. 148) міг Пачовський оцінити і відношеня Москви з-під прапору Леніна-Сталіна супроти українського народу. І поет добре пізнав, що "червона" Москва не гірша за царську, білу. Ці, кровю поетового серця писані терцини — це епопея мук і страждань українського народу в "paю Тамерляна", в царстві "жидів зістоочима", в пеклі московського "червоного вія", під кулями Муравйових, в підземеллях катів Дзержинських, на Coловецькій каторзі та в сніговіях Сибіру.

Червоний Вій вогнем нам видер зброю,

Скривавив Україну до рубця, —

Розбив нас клином "незаможних" в бою. Послідовність Пачовського в ворожій поставі проти Москви бачимо в тому, що навіть в віршованій казці "Золота Гвіздка" (Львів, 1937) автор каже українським полкам в першу чергу бити ворогів з півночі, цебто Москву.

Вже В. Бірчак згадав, що Василь Пачовський був у поезії історіософом. Старався він, як поет, оцінювати наше минуле під кутом державницької постави, а не соціяльних чи матеріяльних здобутків окремих верств. Славив князя Романа Галицького, який перший зрозумів загрозу Польщі для українського народу. Прославляв гетьмана Дорошенка, що не побоявся йти проти популярної течії ("цар восточний, православний"), величав мудрість гетьмана Мазепи, бо той зірвався до бою з північним варварським царем Петром І.

Сьогодні легко ствердити, що не всі візії поета-історіософа Пачовського здійснило життя, що бере під увагу, не тільки українські, а й загально европейські, а то й світові інтереси. Та ніхто тепер саме не сміє заперечувати, що безкомпромісову, рішуче протимосковську поставу Пачовського виправ дав найстрогіший і найреальніший критик — цебто саме життя! Жаль тільки, що поетові, який умер під гук гармат, не довелося побачити до кінця розторощену Московщину...

*) "Наші Дні", Львів, 1942, ч. 7, ст. 2.

[Краківські вісті]