У зойках, в наругах тюремних
У моїм коханім краю —
В однім із куточків таємних
Я бачу дружину свою...
Ой бачу, як сіло кохання
З лицем непомірно сумним:
Задавлене в грудях ридання
Тремтить під терпінням німим!
Сидить у куточку з дітками,
Як злякана чайка сама —
Обох обняла раменами
На запит: "чом тата нема?!"
Ой тата нема і Бог знає,
Коли ми побачимся знов —
Йому тінь обличча вкриває,
А з серця викапує кров...
Камянець, 17. VIII. 1919.
[Воля, 06.11.1920]
17.11.1920