Іноді справедливості, часто очевидної, доводиться чекати дуже довго. Так трапилося зі шевченкознавчим доробком літературознавця, члена НТШ, критика, журналіста й стрілецького поета Луки Луціва, що відомий також як «Лу.Лу», Лев Граничка (Л. Граничка) та Грушка-Граничковський. Цього року уся його шевченкознавча спадщина, розсіяна по різних еміграційних виданнях, разом із монографією «Тарас Шевченко ‒ співець української слави і волі» (1964) побачила світ у видавництві Львівського університету імені Івана Франка. Упорядницею, авторкою коментарів і передмови до книжки стала викладачка названого університету, дослідниця стрілецької літератури Ірина Роздольська.
Не можна сказати, що ім’я Луки Луціва ‒ «біла пляма» в шевченкознавстві. Наприклад, стаття про нього авторства Михайла Шалати є у «Шевченківській енциклопедії». У цьому плані дослідникові, що був одним із найжорсткіших і найпослідовніших критиків радянського шевченкознавства, пощастило значно більше, ніж Омелянові Цісику, ще одному галицькому шевченкознавцю, авторові книжки про політичні поеми Шевченка, про якого статті в енциклопедії нема. Однак цілісне уявлення про шевченкознавчу спадщину дослідника можна скласти тільки тепер, після виходу рецензованої книжки. Оцінку цій спадщині можна дати також на підставі зазначеного видання.
Лука Луців належав до наукової школи Степана Смаль-Стоцького, котра сповідувала філологічний метод дослідження літератури. Крім Луціва, до неї також належали згаданий Омелян Цісик і Дмитро Николишин, автор книжки про історичні твори Шевченка. Саме книжки двох останніх, видані у 1920-х роках, передували славетному дослідженню їхнього вчителя «Т. Шевченко. Інтерпретації», з якого й беруть початок усі наші нинішні інтерпретації й реінтерпретації, часто й невисокої проби. Остання моя думка має одну мету: я вкотре хочу звернути увагу на те, що власних попередників необхідно знати ‒ тоді наші реінтерпретації будуть значно кращими.
Тривале мовчання про Луку Луціва зумовлене передусім його критичною оцінкою шевченкознавчих праць таких радянських шевченкознавців, як Євген Кирилюк, Юрій Івакін, Леонід Хінкулов, Максим Комишанченко, Микола Гнатюк, Леонід Коваленко, Іван Пільгук, Іван Романченко, й окремих шевченківських видань радянського часу: «Шевченківського словника» (1976‒1978) й «Кобзаря» (1960) зі вступною статтею академіка Максима Рильського.
Критика Луки Луців є виразно ідеологічною, у центрі його уваги опиняється Шевченкова оцінка гетьмана Богдана Хмельницького і Переяславської ради, постаті Мазепи й російських самодержців Петра І і Катерини ІІ й того, як зазначені історичні постаті, Гетьманщину, окремі історичні події чи феномени, що відобразилися у творчості Шевченка, трактувало радянське шевченкознавство. Ідеться, звичайно ж, про фальшування Шевченкової оцінки перш за все у формі ідеологізованих коментарів, які спотворювали зміст твору. Лука Луців натомість наголошував на національному аспекті Шевченкової творчості, його історіософії, на релігійності поета, спираючись при цьому на думки Степана Смаль-Стоцького, Леоніда Білецького, Павла Зайцева і Василя Сімовича.
Про фальсифікацію Шевченкової творчості ще в 1930-х роках написав дослідження П. Богацький, у 1950-х цій темі кілька праць присвятив Ю. Бойко-Блохин і М. Оглоблин. У 1960-х про Шевченка в соцреалістичній дійсності і про долю шевченкознавця в УССР писав Б. Кравців. Шевченкознавчі праці Луки Луціва дають чи не найповніше уявлення про ту ідеологічну дискусію в персоналіях, яка провадилася між діаспорним й радянським шевченкознавством в часи Холодної війни. Хоча нині ця проблема втратила свою гостроту й має винятково історико-літературне значення, для тих, хто цікавиться конструкцією української ідентичності, ця сторінка лишається цікавою. У цьому контексті варто також згадати книжку Василя Барки «Правда Кобзаря» (1961), що в популярній формі викривала фальшування Шевченкової творчості, повертаючи їй християнський сенс.
Лука Луців чудово розумів, що могли, а чого не могли написати радянські шевченкознавці, тому рефреном у його критиці є фраза, що той чи інший радянський вчений не може написати про наскрізне антиросійське (антимосковське) звучання творчості Шевченка, зокрема періоду трьох літ, про симпатії поета до Мазепи, Дорошенка й відповідно про антипатію поета до Хмельницького. Декому ще й досі складно прийняти той знущальний тон, в якому Шевченко написав про Богдана в сатиричній епітафії «Якби-то ти, Богдане п’яний». Лука Луців, як вже було сказано, розумів, що радянські шевченкознавці змушені були дивитися і на Шевченка, і на українську історію крізь призму марксистсько-ленінського світогляду, застосовуючи тезу про дружбу між російським і українським народами завжди і скрізь, замовчуюючи русифікаторську політику як російських імператорів, так й СССР.
Однак Луку Луціва чи не найбільше вражало, здається не це, а той тон, в якому радянські шевченкознавці відповідали на закиди діаспорних «буржуазних націоналістів», примітивізм радянських історичних коментарів, що часто граничив із комізмом. Наприклад, Євген Кирилюк пояснював появу вірша «Якби-то ти, Богдане п’яний» арештом Шевченка 1859 р., а щодо Шевченкових симпатій до Дорошенка припускав, що поет переглянув своє неканонічне, з марксистсько-ленінської точки зору, ставлення до цього гетьмана, бо в Більшу книжку історичну поему «Заступила чорна хмара», в якій Дорошенко й фігурував, так і не переписав.
Подібні пояснення викликали у людини, мінімально обізнаної з українською історією, гірку усмішку. Одначе хто в УССР з українською історією був обізнаний достатньо? Звичайно, підвищена увага до формальних ознак вірша, жанрової форми на тлі марксистсько-ленінського прочитання Шевченка, створювала враження гротескне, тому Луців й підсумував: «Бідні ж ті вчені і нещасна та наука, яка мусить так викривлювати правду про твір поета».
Зауважу, що тон критики Луки Луціва ніколи не виходив за культурні межі. Дослідник міг написати, що писання когось із радянських шевченкознавців «єхидне», міг назвати Євгена Кирилюка «урядовим совєтським шевченкознавцем» ‒ не більше. Натомість українська радянська критика у випадку своїх заокеанських візаві-«найлютіших ворогів нашого народу» брала за зразок той тип критики, до якого вперше вдався чи не Павло Тичина, пославши «всіх панів до ‘дної ями», тобто критики, що була визута з елементарної культури. Такого типу критики не знайдемо ні в російському, ні в польському контексті.
Якщо хочемо зрозуміти власну еволюцію, маємо пам’ятати про тон і тональність української радянської літературної критики й літератури загалом, що була антикультурною, агресивною і водночас арогантською (пихатою).
Критика Луки Луціва теж була ідеологічною, односторонньою й надміру категоричною. Дослідник не враховував ані текстологічних успіхів радянських шевченкознавців, його не цікавила робота над жанровою природою Шевченкової творчості чи аналіз формальних засобів Шевченкової поезії, видання мемуарів про Шевченка, дослідження оточення Шевченка і т.д. ‒ усе це втрачало значення на тлі фальшування сенсу Шевченкових віршів. Однак ця одностороння критика справила великий вплив на шевченкознавство вже в незалежній Україні, була мотором відмови шевченкознавців від соціологізму й марксизму-ленінізму.
Більшість закидів діаспорного шевченкознавства до материкового відробили такі чільні українські науковці, як Юрій Барабаш й Іван Дзюба, але це не означає, наче шевченкознавство перетворилося на чергову догму ‒ цього разу вже націоналістичну, як побоювався Григорій Грабович. Це не так, бо нинішнє шевченкознавство попри окремі ексцеси таки позначене плюралізмом, зокрема й в історичних питаннях. Дослідники Шевченкової творчості в різний спосіб підходять до проблеми «гайдамацького комплексу», що його категорично відкидав Лука Луців, по-різному трактують Шевченкову оцінку Гетьманщини. Зрештою Шевченків історизм взагалі став темою маргінальною, дослідників нині набагато більше цікавлять проблеми міфологізму поета. Рецензована книжка врівноважує цей черговий перекос.
У довоєнний період Лука Луків досліджував функціонування поезії Шевченка у слов’янському світі, передусім у чехів, словаків, білорусів і хорватів. Нині це дуже перспективний, з мого погляду, напрямок розвитку шевченкознавства, бо настав час інакше потрактувати саму славістику і слов’янофільство. Адже ми відмовляємося від останнього, росіяни отримують повну монополію на інтелектуальну течію слов’янофільства, хоча вперше українське суспільно-історичне мислення проявилося саме у його формі в межах Кирило-Мефодіївського братства. І Шевченко таки був слов’янофілом. Інакше бути й не могло, бо вперше саме в межах слов’янофільства Павло-Йозеф Шафарик дав опис слов’янських народів, зокрема й українського, визначивши українську мову як самостійну. Саме П.-Й. Шафарика поляки звинувачували після 1848 р. в тому, що він вигадав українців. Чехи ж лише посміхалися, бо й німці цілком у польському дусі звинувачували Франтишка Палацького в тому, що той вигадав чехів. І вся наступна антропологія української інтелігенції була пов’язана зі слов’янофільством.
Пошлюся на такий факт: у 1860-х роках у зв’язку із Польським повстанням на сторінках чеської газети «Národní Listy» відбувалася дискусія про окремішність українців (русинів за тодішнім слововжитком) і їхнє національне майбутнє. Саме чехи справили великий вплив на польських інтелектуалів, коли визнали неприйнятним факт відновлення Польщі в її колишніх межах, тобто включно з українськими територіями, що й було головною метою повстання 1863‒1864 рр. Чехи висловилися за те, аби українці самі вирішували власну долю. Дехто навіть радив полякам таки визнати українців, інакше останні постійно псуватимуть польську справу. У цей час заявив про себе австрославізм, чергова модифікація слов’янофільства, але без росіян, що також потребує осмислення. Адже дехто з українських інтелектуалів підтримував його. Недаремно П. Житецький ще й у 1880-х запитував О. Барвінського: «Скажіть вашому кайзеру, коли вже він до нас прийде?!» І той месіанізм, який багатьох відлякує в українському віріанті слов’янофільства, сьогодні не є чимось надзвичайним.
Той камінь, що його занедбали були будівничі, який стане наріжним у майбутній будові світу, камінь, з яким кириломефодіївці ототожнили Україну, теперішньою сухою бюрократичною мовою називається регіональним лідерством. Україна приречена таким лідером бути в силу багатьох об’єктивних причин, почавши від території й географії, закінчуючи демократичною природою її соціуму. Саме недержавність слов’янських народів призвела до того, що вони заявили про себе, на відміну від державних, у колективній формі слов’янофільства.
Той факт, що росіяни використали слов’янофільство у власних імперських цілях ‒ окреме питання. Лука Луців був одним із тих, хто це розумів і працював у ділянці славістики, зосередившись на темі «Шевченко у слов’янському світі». Мені здається, що ця тема ще зовсім не вичерпала себе й має, крім історико-літературного, й практичне значення для майбутнього не тільки славістичної науки, а й геополітики.
Щодо самої якості видання шевченкознавчих праць Луки Луціва, то, окрім його повноти, що заслуговує високої оцінки, й коментарів, які можна було б дещо розширити, хочеться звернути увагу й на культуру рецензованого видання, зауваживши паралельно й незначні коректорські огріхи включно й з таким прикрим недоглядом, як Осип Волинський, коли ідеться про Осипа Бодянського. Прикро вражає й тираж книжки ‒ 50 примірників. Лакмусовий папірець для колосальної кількості українських університетів й армії викладачів і студентства. Одначе у випадку, якщо книжка Луки Луціва буде оцифрована й опиниться в бібліотеці «Діаспоріани», ситуація не виглядатиме катастрофічно ‒ її зможе прочитати кожний охочий.
Факт виходу шевченкознавчих праць Луки Луціва спонукає написати й про традиційне відмежування галицького контексту від загальноукраїнського. Складається враження, що в нас вже виробився стійкий регіональний поділ в літературі й літературознавстві, коли Леся Українка належить Волині, Шевченко ‒ Черкащині, а Іван Франко ‒ Галичині. Звичайно, такий регіоналізм є небезпідставним, але мені здається, що українські літературознавці мають його долати. Інакше ми так і не позбудемося клаптикового мислення й не зруйнуємо Картагени української провінційності. Адже дуже дивно виглядає ситуація, коли ми посилаємося на європейських й американських дослідників, але в межах власного регіоналізму. І волинянам, і закарпатцям, і харків’янам, і полтавцям, і многим-многим іншим українським філологам варто читати Луку Луціва. Рецензоване видання дає надію, що його спадщина (не тільки шевченкознавча) ще знайде свого дослідника й стане імпульсом до наступного осмислення українськими інтелектуалами власної антропології.
Мені можуть закинути романтизм, нехай так. Однак, як свідчить практика, рукописи переважно таки не горять, а все написане сумлінними дослідниками, дослідниками, для яких предмет їхнього дослідження невіддільний від їхнього власного «я», долає просторові й часові межі.
07.06.2021