На найвеличавійшій львівській вежі висить дзвін, що має не богато рівних собі. Серед українського львівського населеня овіяний дзвін сей переказами і лєґендами. Душею він був українського львівського населеня і то тим дїйснїйшою, чим більше завидували його співгорожани инших віроісповідань. Усї затії на свободу його могучих срібних звуків відпирала львівська Україна під проводом неутомимого ставропіґійського Братства. Цїлі боротьби зводила з невдоволеними та зависними сусїдами Домінїканцями, оперла ся сенатови і львівському "людови", перед суд пізнала за образу величности спижевого велита!
Кирило мусїв полишити ся неподїльною власністю в першім рядї східної церкви, далї церковного Братства, а тільки виїмкою, за гріш не аби який, міг пращати вмерлих на вічний супочинок.
Вродив ся з грецької фундації, у волоській мешкає церкві, а від віків називаєть ся "великим руським дзвоном", або давнїйше "православним".
Ще й нинї кружляє про нього чимало лєґенд серед львівського люду, і не богато знайдеть ся таких, що чуло його на власні уши, бо — як говорить львівський народець — раз тільку в рік гомонить він, а саме в часї воскресної утренї. Ще і тодї мусять дошками забивати голосницї та вікна на вежі, щоби могучі звуки не заглушували міста, а потрясена у підвалинах вежа не завалила ся. Майже несвідомо переховали ся правдиві перекази про початок і долю монументальної вежі та і її спижевого велита. І варто пригадати їх та не забувати!
Теперішню церков Успенія Пресвятої Дїви випередили дві будівлї, одна деревляна, друга мурована, якої мури нарушив страшний пожар міста в 1527 р. до того степеня, що грозили розваленєм. На її розвалищах розпочало ставропіґійське Братство будувати в 1591 р. нинїшну святиню. Сю будівлю підпомагали визначними фондами волоські господарі, звідки церков і одержала назву волоської. Будівлю довершено в 1627 р., посвящено в 1631. Ще перед початком будівлї оглядало ся ставропіґійське Братство за могучими покровителями і на початок знайшло щедрого ктитора в особі молдавського господара Олександра, котрий письмом з 26 серпня 1558 р. повідомив його, що писав до польського короля, щоби поручив міським урядам не відмовляти цегли та що король позволив йому осібним письмом без мита закупити в Польщі 100 канторів спижу на дзвони до церкви.
З огляду на те жадав від членів Братства, щоби розпитували між купцями про матеріял, виторгували та його повідомили а він пришле потрібні гроші. Братчики знайшли спиж і виторгували по 4 з. п. сотнар, але воєвода уважав сю цїну за високу. Одначе вкінци якось погодили ся, бо ще того самого року поручив Олександер замовити на свій рахунок два дзвони, один для львівської церкви, другий для сучавської. Здаєть ся, що дзвін до сучавської церкви відлили вперед і то у Львові, бо в письмі з дня 23 лютого 1559 р. поручив воєвода вилити і дзвін до нової церкви, але під услівєм що буде вилитий на подобу першого та що на нїм помістить ся його імя "Александер" і то "словами нашими христіянськими і латинськими". Нема сумнїву, що братство пристало дуже радо на се услівє і сим способом прийшло в посїданє цїнного дару.
Колиж братство прийшло вже в посїданє дзвона, мусїло подумати і про дзвіницю. На разї могли дзвони висїти на двіницї, якою були "4 нужденні стовпи", як се було по "Urzędowej wizyi cerkwi i monasteru św. Jerzego we Lwowie r. 1765" в церкві св. Юра. Та се відай не відповідало задушевним бажаням вірних, бо пішли знов просити у воєводи Олександра підмоги на задуману муровану дзвіницю. Та сим разом одержали відповідь, що великодушний добродїй не може дати бажаної підмоги, бо має на пpимітю инше дїло. Але від деякої помочі не відказував ся. Та в сїм виручив його львівський горожанин, Давид Русин, що належав до найбогатїйших львівських купцїв, а серед українського населеня займав вельми визначне становище. Торгував рибами, а що цїле житє водив ся по судах, задумав при кінцї житя зробити щось і для Божої слави. Тимто почав будувати при тодїшній міській церкві вежу. В 1568 р. згодив будівничого Петра Красовського до будови вежі, яку вже будівничий Фелїкс довів до третього руштованя. Фундаменти вежі були широкі на 6 лїктів. Красовський був тільки технїчним управителем, а матеріял і робітників давав сам Давид Русин. В часї будови показали ся в мурах щілини, бо Фелїкс положив лихі фундаменти, про що не міг знати Красовський. Кромі сього мав Давид доставляти дуже лихий матеріял та ще й скупо, а одного з мулярів навіть відправив з роботи за те, що занадто "хляпав" вапном. Тому і не дивота, що вежа з 1570 р. завалила ся і розсипала ся в куснї, ще заки довели її до верха.
Прибитий сею невдачею скупий фундатор, почував себе наче Каїн, котрого жертівний дим не хотїв якось здіймати ся до неба. Та все таки своїм звичаєм виточив процес Красовському, котрий з поміж фахових будівничих боронив ся, що не його вина в тім нещастю. Красовський справу програв, хоч давав на свою оборону зовсїм стійні докази, і по довгих торгах погодили ся так, що Красовський зобовязав ся заплатити Давидови відшкодованє у висотї 310 зл. п. Що вина не була по сторонї Красовського, доказує найлїпше ся обставина, що Ставропіґія поручила йому і дальші роботи коло святинї, чим регабілїтувала його славу.
Та нещастє, що звичайно ходить в парі, не пощадило попри вежу і самої свіжо побудованої церкви, яка в 1571 р. згоріла до фундаментів від огня, що займив ся у жидівськім переулку. Прибитий Давид Русин знайшов товаришів недолї і якось лекше було йому перенести свою невдачу, але ставропіґійське братство стануло тепер з розпукою перед новими згарищами. Першим, що прийшов з помічю ставропіґійському братству був ревний покровитель східної церкви князь Корецький, як се можна вносити із дати, бо його то прізвище носить дзвін, що ще до нинї висить на вежі волоської церкви. В рр. 1854—9, в часї перебудови церкви, перебили сей памятковий дзвін, що вже не надавав ся до ужитку ізза розбитя, додаючи більше шляхотного металю. Перелили його коштом тодїшного сенїора Івана Яминського, зберігаючи одначе давну присвяту: Туть звvнь далъ уляти князь Корецкій пану Богу къ чтѣ и хвалѣ року Божого 1571". До сеї старинної присвяти додано ще й напись, що свідчить про жертву сказаного сенїора. Перелитє дзвона у робітнї Мозера коштувало 828 злр. 10½ кр. Дзвін важить 12 сотнарів і носить імя Івана.
Ся жертва князя Корецького як і перед тим дзвін воєводи з огляду знищене вежі, мусїли ждати на достойне для себе приміщенє. Та не довго прийшло ся їм ждати.
[Дїло, 25.08.1917]
Константин Корнякт допровадив до кінця "руську вежу", подібну до піраміди на йонський вид, чималим коштом, а ще до того і прославив спіжевим дзвоном.
В 1872 р. розпочав названий Корнїякт, Ґрек з Кандії, член ставропігійського братства, богатий купець, державець "руських мит", а вкінци нобілїтований маґнат, будову величавої вежі. Роботу коло неї поручив Петрови dі Barbоna і Павлови Dominici, Римлянам, значить ся людям, з яких іменами вяжуть ся найкрасші львівські будівлї. Будова тривала вісїм лїт і вийшла гідною щедрого ктитора. В. Лозинський каже, що вежа при волоській церкві є одним з найвеличавійших памятників старинної архитектури у Львові, і хто зна, чи не найкрасшою ренесансовою вежою "на землях давної Польщі". І дїйсно. З чимсь таким величавим можна стрінути ся хиба у вітчинї італїйських її творцїв. Спершу бракувало їй ще найвисшого поверха, добудованого що йно з кінцем XVIІІ в., а і сама вона була закінчена иншим дахом т. з. наметовим. Але вже і тоді зображувала вона типову італїйську кампанїлю.
Щедрий фундатор не поперестав на самім тільки побудованю вежі. Він записав рівночасно і чималу суму на евентуальну її віднову та велїв великим коштом виляти дзвін, що був би гідний такої дзвіницї. Коли вежа вже була побудована і дзвін готовий, почали міські власти ставити братству якісь перепони. Незражений сим Корнїякт звернув ся у сїй справі до короля Стефана Баторія, який письмом з дня 28. мая 1850 р. [1580] позволив: "campanas in campanili iam aedificato collocare et sine quovis impedmento vel contridjciione frui". З огляду на те витягнули волами велитенський дзвін на верх вежі і з того часу починаєть ся його панованє над львівськими дзвонами. Справдї гідним показав ся він свого пречудного приміщеня, але за те і разом з ним мусїв дїлити його судьбу-долю.
Та не відразу став він королем львівських дзвонів. Що йно з лїтами добував він собі широку славу, а припадок хотїв, що прийшло ся йому змагати ся з дзвонами у сусїдних Домініканцїв. Славні то були дзвони, бо вийшли з доброї львівської робітнї, але де їм було рівнати ся з новим соперником. Кілька лїт по тім, як дзвін завис на Корнїяктівській вежі, десь з 1587 р. починають ся завзяті спори Братства з Домінїканцями, які звертаючи ся до маґістрату о інтервенцію, жадали, щоби маґістрат заборонив дзвонити у волоській церкві тодї, коли у них відправляєть ся богослуженє. Міські власти piшили, що не вільно дзвонити в цepквi, коли в костелї голосить ся проповідь, а Братству не лишало ся нїщо инше, як з конечности піддати ся приказови. І Братство піддало ся, але не без внутрішного почутя враженої амбіції.
Кілько дотинків, невмісних жартів та шикань мусїли витерпіти братчики, а з ними і цїле українське населенє міста Львова від тих, що впадали в лють, кілько разів почули могучі срібні звуки "руського" велита? Лїтописи та устні перекази згадують не про одну таку подію, а всї вони доказують, що є людцї, а може навіть і цїлі верстви суспільности та народи що кожду чужу річ, хочби і найвеличавійшу старають ся плитким, а часом навіть не конче пристійним дотепом висміяти і оплюгавити тому тільки, що вона не їхня. Але Кирило не богато робив собі з їх злоби. Мешкаючи в найкрасшій палатї, славно звісний своїм могучим голосом, панував неподїльно над усїми меншими своїми львівськими братами.
Лучало ся, що Ставропіґія дочікувала ся також деякої відплати за нарушенє маєстату її дзвона. Але на таку нагоду мусїла ждати десятки лїт, а саме майже сто лїт по справі з Домінїканцями. В тім часї, із нагоди смерти міського радника Томицького, зажадав маґістрат, би в Успенській церкві в разї смерти кождого львівського радника з уряду били у всї дзвони. У відповідь на се жаданє рішило Братство "jeżeliby ІМР. Magіstratu, Bractwo Nasze do tego zwenienia dekretem swym przyniewolić za раnszczyznę jakowoś miel, aby ci P.P. Bracia, którzy są od Magistratu na Ratusz Civitatis apelowali od takowego dekretu do KJM. Pana Miłościwego, jako niesłusznie ciemiężliwej sprawie. Działo się na gruncie Cerkiewnym w Sesię zwykłą A. 1684. die 27. Februarі". Не звісно, як рішив король сей спір. Коли король pішив справу по справедливости, то Братство могло справдї мати бодай деяку відплату за рішенє спору з сусїдними Домінїканцями.
Тимчасом о ласку Кирила треба було заходити ся і на дальше безуспішно.
[Дїло, 26.08.1917]
Дїло, 25.08.1917
ексклюзив
В. К.
Дзвін Кирило.
На найвеличавійшій львівській вежі висить дзвін, що має не богато рівних собі. Серед українського львівського населеня овіяний дзвін сей переказами і лєґендами. Душею він був українського львівського населеня і то тим дїйснїйшою, чим більше завидували його співгорожани инших віроісповідань. Усї затії на свободу його могучих срібних звуків відпирала львівська Україна під проводом неутомимого ставропіґійського Братства. Цїлі боротьби зводила з невдоволеними та зависними сусїдами Домінїканцями, оперла ся сенатови і львівському "людови", перед суд пізнала за образу величности спижевого велита!
Кирило мусїв полишити ся неподїльною власністю в першім рядї східної церкви, далї церковного Братства, а тільки виїмкою, за гріш не аби який, міг пращати вмерлих на вічний супочинок.
Вродив ся з грецької фундації, у волоській мешкає церкві, а від віків називаєть ся "великим руським дзвоном", або давнїйше "православним".
Ще й нинї кружляє про нього чимало лєґенд серед львівського люду, і не богато знайдеть ся таких, що чуло його на власні уши, бо — як говорить львівський народець — раз тільку в рік гомонить він, а саме в часї воскресної утренї. Ще і тодї мусять дошками забивати голосницї та вікна на вежі, щоби могучі звуки не заглушували міста, а потрясена у підвалинах вежа не завалила ся. Майже несвідомо переховали ся правдиві перекази про початок і долю монументальної вежі та і її спижевого велита. І варто пригадати їх та не забувати!
Теперішню церков Успенія Пресвятої Дїви випередили дві будівлї, одна деревляна, друга мурована, якої мури нарушив страшний пожар міста в 1527 р. до того степеня, що грозили розваленєм. На її розвалищах розпочало ставропіґійське Братство будувати в 1591 р. нинїшну святиню. Сю будівлю підпомагали визначними фондами волоські господарі, звідки церков і одержала назву волоської. Будівлю довершено в 1627 р., посвящено в 1631. Ще перед початком будівлї оглядало ся ставропіґійське Братство за могучими покровителями і на початок знайшло щедрого ктитора в особі молдавського господара Олександра, котрий письмом з 26 серпня 1558 р. повідомив його, що писав до польського короля, щоби поручив міським урядам не відмовляти цегли та що король позволив йому осібним письмом без мита закупити в Польщі 100 канторів спижу на дзвони до церкви.
З огляду на те жадав від членів Братства, щоби розпитували між купцями про матеріял, виторгували та його повідомили а він пришле потрібні гроші. Братчики знайшли спиж і виторгували по 4 з. п. сотнар, але воєвода уважав сю цїну за високу. Одначе вкінци якось погодили ся, бо ще того самого року поручив Олександер замовити на свій рахунок два дзвони, один для львівської церкви, другий для сучавської. Здаєть ся, що дзвін до сучавської церкви відлили вперед і то у Львові, бо в письмі з дня 23 лютого 1559 р. поручив воєвода вилити і дзвін до нової церкви, але під услівєм що буде вилитий на подобу першого та що на нїм помістить ся його імя "Александер" і то "словами нашими христіянськими і латинськими". Нема сумнїву, що братство пристало дуже радо на се услівє і сим способом прийшло в посїданє цїнного дару.
Колиж братство прийшло вже в посїданє дзвона, мусїло подумати і про дзвіницю. На разї могли дзвони висїти на двіницї, якою були "4 нужденні стовпи", як се було по "Urzędowej wizyi cerkwi i monasteru św. Jerzego we Lwowie r. 1765" в церкві св. Юра. Та се відай не відповідало задушевним бажаням вірних, бо пішли знов просити у воєводи Олександра підмоги на задуману муровану дзвіницю. Та сим разом одержали відповідь, що великодушний добродїй не може дати бажаної підмоги, бо має на пpимітю инше дїло. Але від деякої помочі не відказував ся. Та в сїм виручив його львівський горожанин, Давид Русин, що належав до найбогатїйших львівських купцїв, а серед українського населеня займав вельми визначне становище. Торгував рибами, а що цїле житє водив ся по судах, задумав при кінцї житя зробити щось і для Божої слави. Тимто почав будувати при тодїшній міській церкві вежу. В 1568 р. згодив будівничого Петра Красовського до будови вежі, яку вже будівничий Фелїкс довів до третього руштованя. Фундаменти вежі були широкі на 6 лїктів. Красовський був тільки технїчним управителем, а матеріял і робітників давав сам Давид Русин. В часї будови показали ся в мурах щілини, бо Фелїкс положив лихі фундаменти, про що не міг знати Красовський. Кромі сього мав Давид доставляти дуже лихий матеріял та ще й скупо, а одного з мулярів навіть відправив з роботи за те, що занадто "хляпав" вапном. Тому і не дивота, що вежа з 1570 р. завалила ся і розсипала ся в куснї, ще заки довели її до верха.
Прибитий сею невдачею скупий фундатор, почував себе наче Каїн, котрого жертівний дим не хотїв якось здіймати ся до неба. Та все таки своїм звичаєм виточив процес Красовському, котрий з поміж фахових будівничих боронив ся, що не його вина в тім нещастю. Красовський справу програв, хоч давав на свою оборону зовсїм стійні докази, і по довгих торгах погодили ся так, що Красовський зобовязав ся заплатити Давидови відшкодованє у висотї 310 зл. п. Що вина не була по сторонї Красовського, доказує найлїпше ся обставина, що Ставропіґія поручила йому і дальші роботи коло святинї, чим регабілїтувала його славу.
Та нещастє, що звичайно ходить в парі, не пощадило попри вежу і самої свіжо побудованої церкви, яка в 1571 р. згоріла до фундаментів від огня, що займив ся у жидівськім переулку. Прибитий Давид Русин знайшов товаришів недолї і якось лекше було йому перенести свою невдачу, але ставропіґійське братство стануло тепер з розпукою перед новими згарищами. Першим, що прийшов з помічю ставропіґійському братству був ревний покровитель східної церкви князь Корецький, як се можна вносити із дати, бо його то прізвище носить дзвін, що ще до нинї висить на вежі волоської церкви. В рр. 1854—9, в часї перебудови церкви, перебили сей памятковий дзвін, що вже не надавав ся до ужитку ізза розбитя, додаючи більше шляхотного металю. Перелили його коштом тодїшного сенїора Івана Яминського, зберігаючи одначе давну присвяту: Туть звvнь далъ уляти князь Корецкій пану Богу къ чтѣ и хвалѣ року Божого 1571". До сеї старинної присвяти додано ще й напись, що свідчить про жертву сказаного сенїора. Перелитє дзвона у робітнї Мозера коштувало 828 злр. 10½ кр. Дзвін важить 12 сотнарів і носить імя Івана.
Ся жертва князя Корецького як і перед тим дзвін воєводи з огляду знищене вежі, мусїли ждати на достойне для себе приміщенє. Та не довго прийшло ся їм ждати.
[Дїло, 25.08.1917]
Константин Корнякт допровадив до кінця "руську вежу", подібну до піраміди на йонський вид, чималим коштом, а ще до того і прославив спіжевим дзвоном.
В 1872 р. розпочав названий Корнїякт, Ґрек з Кандії, член ставропігійського братства, богатий купець, державець "руських мит", а вкінци нобілїтований маґнат, будову величавої вежі. Роботу коло неї поручив Петрови dі Barbоna і Павлови Dominici, Римлянам, значить ся людям, з яких іменами вяжуть ся найкрасші львівські будівлї. Будова тривала вісїм лїт і вийшла гідною щедрого ктитора. В. Лозинський каже, що вежа при волоській церкві є одним з найвеличавійших памятників старинної архитектури у Львові, і хто зна, чи не найкрасшою ренесансовою вежою "на землях давної Польщі". І дїйсно. З чимсь таким величавим можна стрінути ся хиба у вітчинї італїйських її творцїв. Спершу бракувало їй ще найвисшого поверха, добудованого що йно з кінцем XVIІІ в., а і сама вона була закінчена иншим дахом т. з. наметовим. Але вже і тоді зображувала вона типову італїйську кампанїлю.
Щедрий фундатор не поперестав на самім тільки побудованю вежі. Він записав рівночасно і чималу суму на евентуальну її віднову та велїв великим коштом виляти дзвін, що був би гідний такої дзвіницї. Коли вежа вже була побудована і дзвін готовий, почали міські власти ставити братству якісь перепони. Незражений сим Корнїякт звернув ся у сїй справі до короля Стефана Баторія, який письмом з дня 28. мая 1850 р. [1580] позволив: "campanas in campanili iam aedificato collocare et sine quovis impedmento vel contridjciione frui". З огляду на те витягнули волами велитенський дзвін на верх вежі і з того часу починаєть ся його панованє над львівськими дзвонами. Справдї гідним показав ся він свого пречудного приміщеня, але за те і разом з ним мусїв дїлити його судьбу-долю.
Та не відразу став він королем львівських дзвонів. Що йно з лїтами добував він собі широку славу, а припадок хотїв, що прийшло ся йому змагати ся з дзвонами у сусїдних Домініканцїв. Славні то були дзвони, бо вийшли з доброї львівської робітнї, але де їм було рівнати ся з новим соперником. Кілька лїт по тім, як дзвін завис на Корнїяктівській вежі, десь з 1587 р. починають ся завзяті спори Братства з Домінїканцями, які звертаючи ся до маґістрату о інтервенцію, жадали, щоби маґістрат заборонив дзвонити у волоській церкві тодї, коли у них відправляєть ся богослуженє. Міські власти piшили, що не вільно дзвонити в цepквi, коли в костелї голосить ся проповідь, а Братству не лишало ся нїщо инше, як з конечности піддати ся приказови. І Братство піддало ся, але не без внутрішного почутя враженої амбіції.
Кілько дотинків, невмісних жартів та шикань мусїли витерпіти братчики, а з ними і цїле українське населенє міста Львова від тих, що впадали в лють, кілько разів почули могучі срібні звуки "руського" велита? Лїтописи та устні перекази згадують не про одну таку подію, а всї вони доказують, що є людцї, а може навіть і цїлі верстви суспільности та народи що кожду чужу річ, хочби і найвеличавійшу старають ся плитким, а часом навіть не конче пристійним дотепом висміяти і оплюгавити тому тільки, що вона не їхня. Але Кирило не богато робив собі з їх злоби. Мешкаючи в найкрасшій палатї, славно звісний своїм могучим голосом, панував неподїльно над усїми меншими своїми львівськими братами.
Лучало ся, що Ставропіґія дочікувала ся також деякої відплати за нарушенє маєстату її дзвона. Але на таку нагоду мусїла ждати десятки лїт, а саме майже сто лїт по справі з Домінїканцями. В тім часї, із нагоди смерти міського радника Томицького, зажадав маґістрат, би в Успенській церкві в разї смерти кождого львівського радника з уряду били у всї дзвони. У відповідь на се жаданє рішило Братство "jeżeliby ІМР. Magіstratu, Bractwo Nasze do tego zwenienia dekretem swym przyniewolić za раnszczyznę jakowoś miel, aby ci P.P. Bracia, którzy są od Magistratu na Ratusz Civitatis apelowali od takowego dekretu do KJM. Pana Miłościwego, jako niesłusznie ciemiężliwej sprawie. Działo się na gruncie Cerkiewnym w Sesię zwykłą A. 1684. die 27. Februarі". Не звісно, як рішив король сей спір. Коли король pішив справу по справедливости, то Братство могло справдї мати бодай деяку відплату за рішенє спору з сусїдними Домінїканцями.
Тимчасом о ласку Кирила треба було заходити ся і на дальше безуспішно.
[Дїло, 26.08.1917]
Рівночасно з постановою відбудови вежі (1695 р.), рішило Братство "pamiętając na Świętobliwą і pobożną Erekcję Wieży у założonych fundamentów Cerkwi św. Miejscantego, tudzież i na ogłaszający wystawiony niemałym kosztem i sumptem S. p. JMC. Konstantego Korniakta dzwon niczym innym wypłacać nam należy, tylko immortali w serdcach i affektach nas braterskich konserwując, któremu światłość wiekuista niech nie ustawa świecić. Do tego zgodnie w niczem nieodmiennie in solatium eiusdem animae... extraordynaryjny parastas razy cztery w Roku każdym... ma się odprawić przez zakonników Miejsca tutejszego jako św. Onufrego..." В тих лїтах королївський будівничий Петро Бебер поставив найвисший поверх вежі, закінчуючи його бароковим шеломом в характеристичними крученими пірамідками. Ся добудова ублагороднила цїлий вигляд вежі, надаючи йому більше стрункости, якої вона не мала перед тим і виглядала більше тяжкою.
По добудові вежі і направі дзвонів подумало Братство також і про відповідну для них опіку. Воно вибрало з поміж членів старшого, Григорія Русяновича, котрий мав: "dzwonice і dzwony mieć w dozorczem opatrzeniu, podzwonne w dyspozycyi swojej mieć i pieniędzy odbierać i calculacye z nich JM. PP. Braci czynić".
Обовязки двоняря, як се слїдно із рахунків Братства, сповняв довгий час нїкий Роман, котрому платили за се по 10 з. п. чвертьрічно, а до того ще й чоботи та одїнє. Сей дзвоняр Роман мусїв бути на свій час не аби як освіченим чоловіком, коли попри дзвонярство умів собі ще і заробляти писанєм. В записках Братства читаємо під 1696. р., що виплачено "od pisania dwóch Pomienikow Romanowi dzwonikowi F. 10." Тож і не дивота, що братчики шанували його, а навіть образу, заподїяну Вірменином Кржиштофом Августиновичем, доходили судово, нарівнї з образою священика і діякона.
Він мешкав, здасть ся, на вежі, бо звідти в 1704 р. перший запримітив дїру в дасї, яку вибили злодїї, що вломили ся до братського склепу і закрали зложені там застави і готівку.
Дзвоняр і завідатель дзвонів були важними особами в Братстві, бо через їх руки впливали до каси значні доходи за подзвінне. В тім зглядї був "великий дзвін" обильним жерелом доходу для Братства. За кожде подзвінне платило ся 2 з. п. від старшої особи, а мало що менше від дитини. Така оплата за "Кирила" відносила ся до звичайних смертельників, бо для членів Братства віддавав він сю прислугу зовсїм безплатно, зглядно за дуже малою доплатою. А кому-то із співгорожан не дзвонив Кирило? "Die 13 Octobris 1692 księdzu Zielińskiemu, kanonikowi Lwowskiemu 3 razy dzwoniono. Odebrało się podzwonne F. 7". "Die 26. Octobris Panu Mazarakiemu staremu 10 razy dzwoniono, odebrało sіę odrazu po FI. 2, co czyni wszystko F. 20". "Die 14. Decęmbris 1693 Duce, Hospodarowi JMSci dzwoniło się, gdy stąd wyprowadzone ciało jego cum process one 9 raz dzwoniono a F. 2". "Die 13, Augusti 1694 xiędzu Klunskiemu Generałowi Oyców Dominikanów 6 razy dzwoniono a F. 2". "Die 20. Novembris 1694. Panu Boimowi Boktorowi 15 razy dzwoniono".
Дзвонив Кирило кілько разів який достойний смертельник із Львова переносив ся на вічний спочинок, без ріжницї віроісповіданя, але не без оплати, як сего безуспішно жадала від Братства міська Рада в часъ похоронів радника Томицького в 1684 р. В справі оплати подзвінного родинами братчиків рішило Братство в 1699 р.: "żyjąc in vila w sojuzi i lubwi stale, trwale wspólnie z sobą równą pracą spólnym staraniem y zgodnym pieczołowieniem in auctione et splendore chwały Bożej taż wdzięczność powinna manere po śmierci i do rozłą zeniu się z nami... na tośmy spólnie się zgodzili et in perpetuum postanowili, ażebu po każdym zmarłym Bracie Naszym... Paradtas dniem przedtym у służba Boża soborna... nf zajutrz odpracowała się у na tensczas w dzwony wszystkie razy dwa zazwonili..."
[Дїло, 29.08.1917]
Слїдуюча постанова рішила, що члени Ставропіґії мають складати замість подовічного 1 з. п. на братську школу, на яку йшла завсїди половина доходів за Кирила. Сей дохід виносив від 11 вересня 1692 р. до 13. сїчня 1693 з. п. 38, від 13 сїчня до 28. грудня 1694 р. з. п. 43, а від 28. грудня до 29. сїчня 1695 р. з. п. 38. Пересїчно виносив річно 60—70 з. п., з чого половина йшла на учеників, що помагали при дзвоненю, а друга до братської каси.
Майже 85 лїт розливав Кирило свої могутні стрійні звyки і то від часу, як його переляли, майже без усяких препон і пригод, аж хотїло нещастє, що дня 22. цвітня 1779 р. о 9 годинї в ночи в часї бурї ударив грім в сам вершок вежі. В одній хвилї обхопило полумя цїлий дах, а від страшного огню стопив ся і нещасний Кирило.
Треба було подумати про відбудову вежі. На разї покрили її на час, а тільки пізнїйше одержала вона покритє подібне до покритя, фундованого в 1695 р., яке і пишаєть ся до нинїшного дня. Напись на горішнім фризї вежі виказує рік 1795, себто дату відбудови.
Стоплений дзвін перелили ще перед тим та завісили наново ще в р. 1786. З того часу висить він на вежі по нинїшний день.
У теперішнім видї мірить Кипило два метри а проміри і тількиж у висоту. Його красить три написи і три горірізьби, а саме образ Розпятя, Архангела Михайла і якогось святого з пальмою мученика в руцї.
Головна напись в латинській мові подає, що в 1783 р. за понтифікату папи Пія VI., а за панованя цїсаря Йосифа II. відновлено вежу із дзвонами, будинки і церкви, які впали були жертвою случайного вогню, дальше, що дзвін під покровом св. Михайла вилято заходами і коштом ставропіґійського Братства та що він важить 300 камінїв. Опісля є вичислених 19 назвищ ктиторів і добродїїв.
Цїла ся вельми довга напись є цїкавим причинком до історії міста Львова, а в лїтературі доси незвісна, тому подаємо її в цїлости, а то тим паче, що її відчитанє на дзвонї є вельми трудним.
"Anno Demini 1683 sub beatiss. Fio VI. pontifісе regnante felicissimo augustissimo lоsepho II Romаnorum imperatоre etc. etc. olim igne cаsuаli turris cum саmраnіs extitissent et ecclesia haec Ni Nі olim radacta extitissent. Comparata est haec саmраnа sub patrocinio s. Michaelis archangeli сurа et impensa confraternitatis stauropigianae leopoliensis ritus graeco catholici: ponderis lapidum 300 Deo in trinitate uni et glorioso. In caelum assumptae Dei parae. Voventibus Mich. Slonski Dapif. Smol. praeside Gr. Uranowicz asses. fis. caes. reg. vicepraesidetilac Arfinski Appel. Advocaro secretario Ant. Deyma Const Papara Dapif, Соnstantino Pohorecki. Asses. iisc. caes. reg. Alexan. Starzewski Cons. Leop. Anast, Manovarda. Petro Horodyski advoc. Trib. Mich Garbaczewski syndic, urbis lacobo Bereznicki adv aribun. Theod. Filimonowiez cass. cir. Leo Paulo Urmanowski calculat. caesp. Luca Białostocki, Eust. Bielawski. I. Pohoracki ensif. owr. Ioan. Łucki vicesec PremIslio, Manowarda cass Leopol. Ioanne Popiel collatoribus et patronis".
Друга напись по противній сторонї дзвона говорить про його посвяченє:
"Benedixit illusirissimus reverendissi. Petrunde Bielanski Eppus Leopolie. Halicie et Camenensis А. C. 1876 Die 17 Men Augusti".
Горішня напись довкола дзвона свідчить, що дзвін виляли у львівській робітні Теодора Полянського:
"Leopoli arte Theodori Polański go vin deritue dem."
Цїкава річ, що патроном дзвона є названий св. Михайло, хоч в дїйсности дзвін називаєть ся Кирилом і є звісний тільки під тим іменем. Ся обставина велить призадумати ся ще і з сього згляду, що в грамотах дзвін сей ніколи не приходить під іменем Кирила, а все під назвою "великий дзвін", що наводило би на здогад, що імя Кирило не є хресним іменем, а тільки народним.
Воно бувало нераз, що хресне імя дзвона виписувало не виписулося ся на нїм, а переховувало ся в памяти тільки дорогою переданя. Не виключене, що подібно маєть ся річ і в нашім случаю.
На корняктівській вежі висить разом пять дзвонів. Першим по величині є Кирило, другим згаданий висше дзвін князя Корецького з 1571 року, перелитий в 1855 р. Сей називаєть ся Іваном. Прочі три, не більші як пів мeтpa в проміри, не мають нїяких написий і не є зовсім старі. Найбільший з них походить, здаєть ся, з робітні Т. Полянського.
[Дїло, 30.08.1917]
30.08.1917