Розмовляла Христина Лукащук

Друга персональна виставка «Garden/Сад» (2.08.20117- 23.08-2017) молодого львівського графіка Насті Старко в галереї Гері Боумена – це, згідно анотації: про вигрівання теплого насіння; про втечу із райського саду і про догляд за власним; про цвітіння і перестиглі плоди; про все те, до чого доторкаєшся і воно починає рости.

 

 

Докладніше авторські секрети «творчого садівництва» Насті Старко дісліджувала Христина Лукащук.

Познайомилася з Настею у віртуальному просторі. А де ж іще? Нині це вже звичайна і через це доволі (хочеться написати – небезпечна річ, але обмежусь менш радикальним словом) неоднозначна річ. Тож просто пішла за нею. Останньо в мене це гарно виходить – йти. Вірніше, пішла за її роботами, які доволі недавно цілком випадково (або й не дуже) з’явилися в моїй стрічці ФБ. З’явились і… зачепили. Проте, навіть не так за самими роботами, а, радше, за тим настроєм і обіцянками, які дуже по різному, але дуже переконливо і відчутно транслює кожна-кожнісінька робота художниці.

Ті обіцянки звучать на різні голоси – тихий шепіт вуст, які от-от торкнуться вуха; розлючений рик, який невисловленим застрягає в горлі, бо голова…  віднедавна належить іншому; тонкий, ледве вловимий спів пташки з людськими ногами; плачем задавленим і щирим; сміхом, який застряг в очах квіткою; біллю, схованою межи міцно стуленими повіками; ледве чутним шурхотом від тертя розпашілих тіл випадкових супутників; піснею, яка стала кольором. Рожевим. Травою тендітною, котра зі силою велета проростає крізь тіло, час, звук, простір. І якщо отак сходу, з розпеченого немилосердним сонцем двору, потрапити в простір, де виставлені всі ці роботи Насті, то можна на мить сахнутися чи злякатися какофонії. Але то лише на мить. Бо наступної миті твоє особисте (можливо, і шосте, хто зна?) чуття вловлює мотив, призначений лише для тебе...

А тоді…, а тоді з’являються запахи, смак, тепло… щирість. У всьому: у такому підступному страху бути відторгнутою, згубленою, втраченою, у нестримному бажанні бути прийнятою, акцептованою, зрозумілою, притуленою, заколиханою. І у всьому цьому ні долі загравання, жодного натяку на кокетство чи позірну сором’язливість.

І коли твій слух витончується, можеш звідусіль почути оті обіцянки. Обіцянки про те місце, яке шукає кожен… На свій лад, правда.  Я також. Авжеж. Те місце, заради якого я кожного ранку, не зважаючи ні на що, прокидаюся. Місце, заради якого я дбайливо і вперто вирощую квітку посмішки на своєму обличчі, яке давно розівчилося сміятися. Місце, яке Настя зве Садом. Місце, де «все те, до чого доторкаєшся, і воно починає рости».

 

 

Серед Настиних робіт я потрапляю в те місце, де мені добре зі самою собою. Місце, де передусім важливим є настрій. Настрій чогось безумовно таємного, сокровенного, м’якого, злегка вільготного, теплого, трепетного, пульсуючого, трохи сором’язливого, пахкого, відчайдушно відвертого, привідслоненого і  зовсім-зовсім крихту хтивого, але основне – доступного. Ага. Якраз. Власне це – саме той варіант, коли настрій граничної відвертості  межує з уявною доступністю. І, здається, що все так просто і все можливо – простягнути руку, вхопити і мати. Або вхопити і бігти. Або вхопити і… вмерти від щастя? Надії? Розпачу? Останнє цілком виправдане. Бо та доступність – позірна. Та очевидна доступність – це і є сам мур, яким обнесений Сад. Той власний Сад Насті. Який вона водночас плекає і з якого намагається втекти.

Настя дуже молода, талановита, щира і багата на крила та любов. Мислю, що колаж (з фр. Coller –склеювати) – в неї техніка невипадкова. Дуже професійно, грамотно і композиційно зрівноважено дівчина склеює те, що склеїти, здається, неможливо: мрії, дійсність, фантазії, реальність і повний сюр.

А ще після Саду, як після доброго вина, залишається вишуканий післясмак і бажання… творити свій власний винятковий і ні на що не схожий простір. Дякую за це.

 

Про все, що не відчула/відчитала, запитала.

 

– Коли Ви задумали свою «втечу з райського саду»? Що було поштовхом, останньою краплею, щоб наважитись тікати?))) І чи далеко вдалося втекти?

– Втікати – це, мабуть, те, що вдається мені найкраще, таке збочене захоплення. У ранньому дитинстві я зібрала свої іграшки в пакет і пішла з дому, вийшла за браму і... повернулась. З того часу постійно тікаю, зараз найбільше – від себе, але завжди так, щоб можна було повернутись, а потім знову втекти.

 

– Чи Ви готові до того, що можете втекти так далеко, що Вас вже не зможуть наздогнати?

– Це як у комп’ютерній грі. На наступному рівні втікаєш швидше і далі, але наздоганяють тебе теж активніше. Насправді, сподіваюсь, що колись перестану втікати, але поки що погано виходить.

 

 

– Яким має бути той новий сад, відмінний від райського?

– З відповідальністю за кожну посаджену насінину.

 

– Чому саме колаж? Ким з художників Ви надихаєтеся? Чи є для Вас авторитети у цій техніці?

– Не так давно побачила колажі Ханни Хьох (Hannah Höch) – німецької художниці-дадаїстки. У неї є серія «Зоопарк», яка здається мені неймовірно близькою, так, ніби я сама є авторкою цих  робіт. Ніколи не переживала такого зв’язку з іншими художниками. Звісно, є багато особистостей, не обов’язково художників, після знайомства з творчістю яких усе стає іншим. Отримуєш таку дозу досвіду, після якої вже не можеш думати і творити, як раніше. Наприклад, – Кандінський, Бойс, Набоков, останні тижні – Фаулз... І ще для мене дуже важливим і неймовірним був досвід спілкування з Павлом Маковим під час резиденції в Харкові минулого літа.

 

– Часто у своїх графічних роботах Ви використовуєте текст. Наскільки він є важливим для Вас? Чи пишете власні тексти (поезія, есе, зарисовки, етюди)?

– Тексти часто з`являються у моїй голові під час створення робіт, прогулянок і подорожей, і їх мені чомусь необхідно одразу записувати і публікувати. Не сприймаю це серйозно, але отримую задоволення від поєднувань слів, шліфування, ритму і всякого такого.

 

– Кого з сучасних авторів Вам було б цікаво проілюструвати, і чи цікаво когось ілюструвати взагалі?

– Зараз ілюструю вірші сучасної поетки Ірини Загладько – цікаво.

 

– Що для Вас є ілюстрація? Чи можна Ваші роботи назвати ілюстраціями?

– Мабуть, можна. Ілюстраціями думок, історій, внутрішніх переживань та настроїв.

 

 

 

– Якщо б потрібно було озвучити Ваші роботи, то яка б це була музика? Чи для того, щоб працювати, Вам музика потрібна як така?

– Якийсь авангардний мінімалістичний фрі-джаз, щось одночасно деструктивне, емоційне, злегка психоделічне, але ліричне; з дикими інструментами і рваною мелодією. У мене хронічна залежність від музики, майже фізично страждаю, коли немає можливості її слухати.

 

– Які речі вас надихають?

– Здебільшого люди, рідше – речі. Дуже надихають довгі пішохідні прогулянки, розмови, дерева без листя взимку, власний сум, підслухані фрази, книги і кіно, старі будинки; матеріал, який використовую у роботах: старі книги з ілюстраціями рослин, звірів, фотографії...

 

 

– Чи від «Саду» Ви отримали відповідь на свої питання. Чи здійснилися очікування щодо персональної виставки у Львові, якщо вони, звісно були…

– Насправді кожна робота для мене певною мірою – відповідь. Відчуття остаточного задоволення від своїх робіт і остаточних відповідей немає; постійно з’являються нові запитання, на які цікаво відповідати. Стосовно виставки, дуже задоволена співпрацею з галереєю, і взагалі якось дуже комфортно і безболісно все відбулось.

 

– Якщо б Ви мали на вибір працювати як художник в будь-якій сфері (кіно, театр, мультфільми, книжки….), що б це було?

– Ох! Хочеться спробувати все, але, на жаль, у мене тільки дві руки.

 

– Якщо Ви не художник, то хто?

– Будь-хто.  Зараз хочеться бути художником, завтра може захотітись бути кимось іншим.

 

– Окрім графіка, перформера, можливо, у вашій творчій особистості є ще хтось?

– Той, хто любить багато ходити пішки і сприймати все, що з ним відбувається, як кінофільм.

 

– Чи вважаєте себе щасливою?

– Так, хіба з короткими перервами на меланхолію. Нещасним бути дуже легко, а постійно щасливим – ви спробуйте – то дзенська школа витривалості. Потрібна неабияка сміливість, щоб дозволити собі тривалий час бути щасливою, і ще постійний контроль рівня меланхолії в крові. Хоча, звісно, і відчуття щастя не існувало би без цих приступів суму.

 

– Чим для вас є відвертість?

– Хороше запитання. Останніх кілька років мені значно легше роздягнутись посеред натовпу у центрі міста чи розповісти щось досить особисте, ніж чесно і відверто відповісти на, здавалось би, прості питання: про що я думаю, що хочу, що роблю і чи добре я спала сьогодні? З іншого боку, для публікування кожної роботи у фейсбуці мені необхідна доза ексгібіціонізму. Мені цікаво досліджувати межі власної відкритості перед глядачем, зокрема у перформансі.

 

– Що для Вас є найважливішим в людях?

– Колекціоную дуже різних людей, як в наборі фломастерів – кожен колір має свої переваги і недоліки. Захоплюють –  талант, педантичність, внутрішня свобода, краса і нестерпність. Люблю людей, у яких можна зануритись, людей, якими можна блукати, як лабіринтом, і людей, в яких хочеться жити «всередині».

 

– Якщо б Ви могли щось змінити в своєму житті, чи прожити інше життя, Ви б погодились?

– Змінити, мабуть, ні. Приймаю цю нестерпну легкість відсутності єдиного правильного варіанту. А от прожити безліч інших життів і розіграти інші сценарії – із задоволенням.

 

 

– Якщо б у вас було одне-єдине бажання – що б це було?

– Мабуть, щось таке, як зібрати усіх людей, яких люблю в світі, у одному якомусь уявному місті і жити з ними там завжди.

 

– Чи є задуми для наступної виставки? Творчі плани?

– Зараз готуюсь до декількох виставок, але насправді хочеться втекти від всього і малювати, малювати, малювати... Спробувати втілюватись якось по іншому, не колажами, а рисунком чи, наприклад, фотографіями.

 

– Якщо б була можливість вибрати до співпраці будь-кого – хто б це міг бути і чому?

– Ще одна я.

 

– Чи Ви вважаєте, що «Садом» сказали, все, що хотіли, чи залишились теми, яких доторкнулись, але не до кінця розкрили?

– «Сад» продовжує рости, цвісти і в’янути. І є ще насіння, про яке невідомо, що з нього виросте.

 

21.08.2017