«Нічийна земля» Еви Кісс

Візит до Львова знаної німецької художниці Еви Кісс у травні цього року можна було б приурочити до сторіччя виникнення терміну постмодерну. Тоді у далекому 1917-му  німецький філософ Рудольф Панвіц відкрив світові своєрідне пророцтво розвитку  європейської культури, імовірно сподіваючись на нову хвилю духовності у мистецтві та літературі після неминучої хвилі постіндустріального бунту. Натомість саме явище постмодерну прийшло аж у 1960-х,  а ідея Панвіца зазнала тотальної модифікації, затративши його пост-ніцшеанівський дух. Ця ситуація постмодерну завжди була дуже особливою у німецькому мистецтві, де художник звик носити шати «відповідальної місійності»; і навіть у 1980-х залишатись незаангажованим митцем там було складно. Тоді протиріччя в адекватній рефлексії на виклики часу художників по обидва боки Берлінської стіни набули особливої виразності.

 

 

Саме в ці роки заявив про себе талант Еви Кісс,  котра прийшла в мистецтво через студії професора Баухаусу Гайо Грольманна (1979-1983) та відомого живописця Люітпольда Ріхтера (1983-1986). Її усвідомлення ролі мистецтва розпочалось зі спроб самобутнього вираження екзистенції… У найрізноманітніших техніках та методах вона досить швидко обігнала своїх вчителів. До навчання Єва, уродженка Мемінгему, мешкала в Альпах. Очевидною була складність само-ідентифікації художниці, батько якої був вихідцем з Угорщини та уособлював собою вартості довоєнної Центральної Європи, у мистецькому просторі Західної Німеччини.

 

 

Художниця росла у світі екзистенційної прози міжвоєнного часу, актуальної музики та поезії Далекого Сходу. Натомість реалії прогресивного середовища Мюнхену, де розвивався талант Еви Кіс на початку 1980-х, – запускали в культурний обіг нові цінності світової глобалізації. На той час, в еру стрімкого науково-технічного прогресу та холодної війни, актуальними були проблематика збереження Світу та ілюзії народження «нового гуманізму», такого близького до гадамерівського розуміння суспільної «іншості». Це й стало мотивом її творчості в той час та причиною стрімкого змагання за актуальну форму тепер. Еві було насамперед важливо зрозуміти себе: потенціал чуттєвого сприйняття та уміння кодувати ці якості у форми візуального вираження.

 

 

Студії арт-терапії в майстерні видатного митця відкрили Еві безмежний світ несвідомого: такого доступного у своїх чуттєвих формах та водночас складного – для повного прочитання первинної ідеї. Тривале балансування між світом власних ілюзій та підсвідомою рефлексією на «інколи нестерпну реальність» (за Е. Кісс) – якраз збудило бажання періодично розповідати про свій онтологізм візуальною мовою. Метафори «лісових істот», домислених образів із візій дитинства виражені в фактурі автентичної текстури дерева. Ця візуальна мова має також елементи словесного наративу – лиш в якості знаків.

 

 

Евине трепетне входження у світ іншої екзистенції залишає множину образних аналогій, її глибоке проникнення у світ іншої культури збуджує множину інших структур пам’яті. Тому і епіграфом для виставки у Львові стали слова американського письменника Вільяма Фолкнера «Минуле не вмерло, воно навіть не минуло». «Сакраментальне минуле», його суспільна вартість була завжди важлива для Еви Кісс, як і для В.Фолкнера. Тільки у Фолкнера вперше з’являється феномен «подвійного бачення»,  в той час як для Еви Кісс – це бачення навіть потрійне, чи множинне… Ева Кіс близько двох із половиною років прожила в Пекіні, і тут – накладання нової структури візуального мислення якраз і є проявом властивої для всього німецького постмодернізму акту герменевтики – проникнення у світоглядні форми іншої культури…

 

   

 

Показ композицій Еви Кісс у Галереї Боумена є майже ретроспекцією, бо художниця представила по одній композиції із кожного з циклів. І хоча поняттєва конструкція «слово-знак-дискурс» є зрозумілою для літературного контексту; саме тут є доречною у розумінні колажу із буквами, цифрами та тими формами, які дають ілюзію блукання у нетрях простору. Папір як структура пам’яті, ієрогліф – як знак та слово одночасно – заміняють етимологію сюжету. Тому колаж із самого паперу вже може бути контекстом. Для Еви Кісс цей контекст  – ненаписані листи: листи до друзів і незнайомих, листи про себе та на болючі теми. Листи, писані текстом, – завжди дуже персоніфіковані. Листи, писані знаками, – радше мають сенс дискурсу: через багатозначну можливість їх прочитання.

 

   

 

В інсталяціях – призабута історія «Дахау», з її моторошними образами жіночих кіс та номерками поховань, образи близьких втрат, як площина потаємного. І тут, і там – пережиття втрати як свідомий рівень духовного катарсису. Ще легко відчитати елементи старих друкованих та епістолярних текстів як документа часу: вони наповнені онтологізмом та почуттями. Головний лейтмотив – автобіографічний, де юна дівчина блукає в здогадах про історію своєї родини. Багато з того, що зустрічає на своєму шляху – не є правдою, тому відзначає вагомі етапи життя – як карти долі. Окрім універсальних цитувань різномовних текстів, фрагментів прикладного мистецтва (друкована ілюстрація, грошові знаки, тощо), Ева Кісс уводить до інсталяцій авторські форми: типаж із зав’язаними очима, лісову істоту-тотем, 3-D модель жіночої голови і ще багато такого, що інспірує до зворотної рефлексії. Примарний образ батька, якого знала лиш з листів, був для художниці «невідомою Африкою», котру пасувало ще відкрити. Тому в одному із листів є імітована мапа південного континенту, а фрагменти батькового почерку – наче незвідані дороги цієї країни.

 

    

 

Поряд із цим образом – фрагмент зображення з Півнем. Для когось це означає лиш «зображення птаха на пагорбі», для когось – символ землі давніх франків, у семіотичній системі давнього Китаю – це образ «птаха Чунміна», борця із нечистою силою. Мені сама форма пагорбу нагадує карту північної німецької провінції Шлезвіґ-Гольштейн. І якщо вважати виставку художника в іншій країні своєрідним меседжем, то метафора образу «нічийної землі» (назва виставки) захована саме в цьому зображенні «півня на пагорбі». Провінція Шлезвіґ-Гольштейн упродовж двох сторіч була спірною територією між Данією та Німеччиною. Багата та самобутня земля, з традицією спадкоємної королівської влади, за певних історичних обставин стала розмінною картою двох сильних держав. Шлезвіґ та Гольштейн періодично опинялись під протекторатом то однієї держави, то іншої, наче пручалися спільній історії. Суперечка за національні кордони Німеччини та Данії, а разом і тим і проблема єдності в середині провінції припинилася лише тоді, коли дві країни у серпні 1946 року опинилися по один бік цивілізаційного переділу між Західною Європою та «соціалістичним табором».

 

 

Багато хто у західному світі і досі бачить українську історію як трагедію культурного невизначення, але ця омана зникає тоді, коли знайомляться з Україною вживу, без фейкових  нашарувань. Чотири дні Ева Кісс перебувала в тісному контакті з українським мистецтвом, відкриваючи для себе одну з найбагатших культур Європи. Ева дуже не любить кордонів, тому вважає, що «…завжди приходить час, коли цивілізаційний вибір має більше значення, аніж правила». Два дні по тому, як українцям відкриють «безвіз» в Європу, виставка Еви Кісс вже перетне кордон у напрямку Мюнхену, а її гадамерівське послання про європейські цінності залишиться для тих, хто навчився читати мудрі листи, написані архетипами давніх культур.

 

14.06.2017