Катря Гриневичева

 

(З останнїх хвиль Франка).

 

Було се в половинї лютого 1916. Я приїхала до Львова з Ґмінду, по дорозї до Чернівцїв, де мала обняти учительську посаду. Я повинна була відпочити часок у Львові, та розгін дороги, Агасверового руху вперід тривав, — я несвідомо продовжала його наглими й неоправданими рішеннями, як людина, що куди не йде, як тїнь волоче свою тугу. Таким робом я найшла ся пополуднї вдень мого приїзду перед домом невиразного вигляду, який рівно добре міг бути монастирем Василіян, домом убогих, українською школою вправ, врештї робітнею братів Вчеляк і Спілка. Се був захист стрільцїв-оздоровенцїв. Менї відчинив жовнїрик, ще дитина, з лиця кров утїкла, над сумними устами вус ледви засївав ся. Чоло таке хмуре, як ті лютові днї і як лютові народні сподївання. В його лицї ударяла мене недостача молодости, він мабуть один з тих, що зразу, без переходу, при зойку шрапнелїв став горожанином. На моє питаннє, де живе др. Франко, він мовчки, як трапіст, указав менї перший поверх, засалютував, зробив автоматичний зворот, щез.

 

Двері, де жив др. Франко, відхилив його братанич Василь, знуджений, рослий, румяний парубок у вишитій сорочцї, з рухами тяжкими й непевними, немов виконуваними в чужій для його орґанїзму стихії. Я увійшла. В кімнатї було багато простору, поза тим були там ще два плетені крісла, стіл і жовнїрське, чорне ліжко, з якого назустріч менї з нежданою живістю піднїс ся поет і звітав ся сим своєрідним, теплим способом, при якім гість міг заховати при собі біль ізза калїцтва сих могутнїх рук, а поет ощаджував собі дисонансу. Був дуже блїдий, але бадьорий, весь час розмови зі мною сидїв просто, пронизуюче сторожкий на кожду думку й вислів, та вмить коментуючий се і друге неясне чи невірне, по свому, катеґоричним імперативом, судами, повними мудрого світла й опертими на блискавичній творчій індукції. Говорив зривано — гостро, дуже звязкими зарисами, як людина, що стоїть серед безмежних пустарів і не має з чим порівнювати, зате — теж саме робить його близьким до абсолютної правди. Кожде слово, проголошуване трохи хриплим голосом, що немов квапив ся кудись, полишало по собі нематеріяльну смугу світла, особливо — міцний флюїд, який я замічувала лише присутністю трівожної утоми. Моїй душі, прикованій до малих і по малому складних річей, робило ся моторошно, як серед громовинного напруження і я, коли приходили дрібні, як мить, lucida intervalla, згадувала мимохіть вражіннє, яке зробив на менї Василь, що немов також, але по свому тяжко і жалісно копошив ся серед чужої своїй психіцї стихії.

 

— То ви з Ґмінд? Спасибі, що навідали ся. Кажіть, як живеть ся, що пишете?

 

— Відповідь буде нецїкава, пане доктор. Все те, що я могла б оповісти, — "самая пашлєйшая мелочь". Замісць говорити зайве — я волїла-б послухати про вас, пане доктор, як здоровлє? які проєкти на думцї з новою весною, що її ось-ось не видко?

 

— Перший мій проєкт — підняв живо др. Франко — се вернути на Понїнського*. — "Щось мене нудить, щось мене з тихої хати в світ жене"... повторив з делїкатним гумором вірш, здаєть ся, д. Лепкого. — Я держав ся місця досї, — бо — жаль менї було моїх стрільцїв.

 

Змовк хвилю і дивив ся на сумерк у вікнї, весь просвітлений прегарною гордістю і милосердєм. А менї якоюсь раптовою асоціяцією виображінь стало перед очима те місце з євангелія св. Луки, де написано:

 

— І глянувши на голодну товпу в низу, учитель сказав:

 

— Милосерджу ся над народом...

 

Тривала хвиля тиші, у яку розбуджена на хвилю заметїль кинула блїду луну дзвінків, летючих в судорогах кудись попри хату.

 

— А моє здоровлє — інформував мене поет, помовчавши трохи, постійно поправляєть ся. Се завдяки докторови Овчарському. Він зовсїм нові, індивідуальні міри прикладає до недуги. Ви читали — змінив нагло тему — моє останнє поетичне оповіданнє в "Дїлї" з часу інвазії?

 

(Воно в буквальнім розумінню було останнє, у нїм видно, як траґічно волочуть ся по землї дужі, насторошені противним вітром крила, з переломленими обома летівками...).

 

— Читала, пане доктор.

 

— Ну, й що? — поспитав поет дуже пильно, немов учинив би молодий дилєтант при перших спробах пера. Він, що написавши щось, як невичерпаний багач, переставав памятати, а хвалу й суд носив сам в собі!

 

Я зжахнула ся : спостерегла віч-у-віч темну жолобину, як душа картин Беклїна, бездонний обрив, що стоїть на межі ґенїяльности — й атрофії всякого думання.

 

— Думаю, що ви, пане доктор, завсїди даєте приклад з себе у невтомній роботї, у сповнюванню добра для добра.

 

— Воно так справдї — притакнув спокійно й запевнено. — Я не уставав у працї нїколи, — навіть ніч не приносила менї відпочинку. Бо нічю я проєктував, на розсвітї освіжілими думками піддавав критицї концепції, основи яких кладені дуже часто при підвищеній температурі, а в день я повно й обдумано — творив. От і сьогоднї — я почав диктувати одну з книг Лївія, — невіджалована шкода, що тільки ще старинних клясиків не переложено на нашу поетичну прозу! Вам мабуть відомо, що я в книгах Лївія найшов натяк, вищий усяких сумнївів, що колискою українства не є Новгород, як хочуть історики, але Панонїя, одна з південнодунайських провінцій римської імперії?

 

Вичитавши в моїм поглядї живе здивуваннє і цїкавість, пост став виводити блискавично скоро сю тезу, власно арґументувати за нею, начеб йому хтось перечив, і через хвилю розвинув її в широко імпровізований реферат, в якім я, ляік, губила ся без рахунку, й коли мене якась думка бесїдника виносила митю на космічні верхи, з котрих розстилав ся вид на часи, племена та простори, де здїйснювало ся їх призначеннє, — коли я розуміла по холодї, що плив вздовж пальцїв, і приспішенім биттю серця, що я є дуже далеко понад людьми й річами, — що знов одна якась секунда хвилї, якесь слово жалке й хоре розсвітлювало переді мною знайому вже жолобину, обрив, пропасний обрив під ногами, повний омряків, у які клонив ся ум поета, останнім зусиллєм зачіпаючи думки об висоти.

 

Я не була в силї схопити багатства сього монольоґу, в якім гіпотеза мала вигляд доґми. Нa додаток не було в мене нїчого під рукою, щоб я могла хоч трохи перенотовувати. З другого-ж боку, колиб і була ся можність, я від почуття профанації не покористувала ся б нею.

 

Франко говорив майже безпереривно найменше пів години. Неспокійна, чи сей видаток енерґії не відібєть ся опісля некорисно на здоровлю хорого, я кілька разів пробувала жертвувати інтересом, який у мене очевидно ріс з кождою новою думкою поета, та просила його не томити себе мовою. Але він заперечував рухом голови, котрий не зносив опору, й мов у трансї говорив далї. Аж тодї, коли сумерк якось нагло схилив ся, як куртина в театрі, а Василь засвітив свічку та прикріпив її не без труду на углї пустого стола, — поет замовк, а радше змінив тему. Струснувши кілька разів стуленими пальцями правої руки, він промовив наче розсїяно:

 

— Бачите? правда, лучше?

 

А потім з виразом злорадісного спокою:

 

— О тій порі все в мене гостї з того світа. Драгоманів, Шашкевич, а то инодї й Мефіст. Колись тут у ночі прийшов Павлик, се було тодї, як ковдра спала менї з ніг і я не міг добудити ся Василя. А сьогодня — нїкого нема й не буде, — ви перебили.

 

Скривив уста тужливо-журно:

 

— Ex, колиб ще раз у джерело під капличкою! Бува вложу руку у воду, а духи так відмотують сї дроти з залїза, ті ланци на раменах! Тільки вітер в ухах шумить, як колиб я стояв на верхівю смереки.

 

Губив ся в перелетних мріях:

 

— Ходимо, а не бачимо, як той, що на ярмарку поминув образ страдаючого Бога, а купив танечницю. Ви не думайте, що пекло Данта видумка, воно є — так само, як є сїм ступнїв небесної щасливости... Все, що є з правди, зводить ся туди, як ярий віск, збіже, мід і полотно у господарний тисовий двір Бога—хлїбороба. Кождому порахуєть ся те, з чим прийде...

 

Заметїль злопотїла тепер гучно, попід крокви даху понїс ся зойк і шум і я мала вражіннє, що бачу плечима на тьмі шиб, як на базальтовім пляфонї безмежний хоровід людськости, в сценах, подібних до тих, що їх закляли в каміню чи полотнї Meunier і Puvis de Chavanne. Хата здавала ся також повна й пуста — жила.

 

— Стук—стук! — Ох, як се гостро загудїло у тиші! Міжтим хтось злегенька торкав у клямку: Василь підстрибнув знагла, як горобець, оголомшений ударом каміня, потягнув за ногою крісло — й відчинив двері. Увійшла в кімнату молода, інтелїґентна дївчина з підносом у руках. Від молока на тарілцї димив ся гарячий пар.

 

Панночка усїла побіч хорого на краю ліжка, поет познайомив мене з нею і з увагою, терпеливо, перестуджуючи зразу кожду ложку, вона годувала хорого.

 

— Бачите, — звернув ся до мене по хвилї — чи можна жити солїдній людинї в такім невідповідальнім товаристві? Обіцяли дати на обід пиріжки, а дали морковцю. На вечерю забезпечили тїсто на молоцї, а ось ви свідок, що їм вівсяну кашу.

 

Усміхнув ся роблено, немов хотячи обернути докір в жарт, і додав з оправданнєм:

 

— Мучу вас всїх та й решта.

 

Я прощала ся.

 

— Заходьте, вертаючи з Чернівцїв! Мабуть не доведеть ся вам довго там побути. Над Прутом гаряче.

 

Силкував ся на виразні акцепти, але видно було в них утому й немічне подратуваннє.

 

— А читайте, читайте багато! Що читаєте тепер?

 

Я відповіла збентежено:

 

— Читаю Роденбаха "Musees de beguines" і біблїю Кулїша. А, є у мене ще, правда, Конрад Фердинанд Маєр**.

 

— Люблю Роденбаха — замітив мрійно. Його "Любовна лїтанїя" се справдї немов срібна лїлея в руках у херувима.

 

— Всього найкращого, пане доктор!

 

— І вам.

 

На площі св. Юра несло снїговим туманом, почерез вежі і чорні ями церковних фрамуг віяло сирітство. Але у низу, на променадах, місто ходило ходором від світел, шарж і ледових квіток, наче за ним був привилей радісної вічности.

 

__________

 

Вертаючи в половинї квітня м. р., значить, у два місяцї опісля, з Чернівцїв, ізза поклику з боку управи бараків до поновного обняття моїх обовязків у Ґміндї, я почула, що Іван Франко вже не в стрілецькім захистї, а у себе на вул. Понїнського й що мабуть йому однаково. Я хотїла особисто передати поетови привіт деяких черновецьких громадян, між иншим Ольги Кобилянської, а наді все поздоровити з весною, скрізь осипаною вчасним цвітом, і з поворотом до власної хати, що здавало ся, ворожив зміну на користь. Але. вибираючи ся туди, на сей раз з молодшим сином, я наче нудьгувала й не могла побороти почуття нїяковости. Була хвиля, що я хотїла кинути намір, але мій син обставав при нїм.

 

Був тихий і безрадісний день, зомрачений пилами, що вкривали мов хмара стрийський гостинець із боку піль, як ми йшли попри шнур віль то масивних, то філїґранових, захованих в делїкатну весняну зелень, і досить непевно розшукували дорогу, згадуючи, як тодї, коли я мала щастє гостити Франка у себе при переписуванню його диктатів, під хатою ждала на нього юрба студентів, товаришів моїх синів, і вела, як Плятона, посеред себе саме тудою, широким стрийським узгірєм.

 

Ми розглядали ся по будівлях, все ще не орієнтуючи ся, коли се майнула перед нами двигнена високо, як гнїздо самітної птахи, сїра й без прикрас вілля поета. Вузькими, пакосно повищерблюваними сходами з каміня йшли ми в гору з тим хмурим почуттєм, яке кладе на нас душа незамешканого житла. В очі кидало ся спустошеннє: тут кинене об землю крило городової фіртки, обруч з бочки, кинений посеред стежки, ще далї обчімханий верх кухонного кошика, у ниші вікна вазоник з усохлою на попіл квіткою, в прозорих корчах жасминів, які тільки що паростили ся, щебет безпечної птахи, а над усїм тим строга задума, та сама, що ератично сидить над могилами, спустивши чорний серпанок на обличчє, як алябастер, непорушне і життю далеке.

 

Ми увійшли в бічні двері, такі вузькі, наче вони вели на церковні хори. Клямка ходила твердо, мабуть з недостачі привички, — ржа їла залізо. Покіст оріхової краски на дверях потріскав, тудою пробила собі щілки живиця і текла тяжкими каплями, мов сльоза, що не годна з ока сплинути і стигне.

 

В темних хоромах глуха тишина. Якесь слово, звернене півголосом до сина, повторяєть ся численним відгомоном, як нічю в старій катедрі.

 

Ми застукали на здогад — і увійшли. У пустісїнькій кімнатї, опертий об стіл, на якім лежала жменя скромних провіянтів задля обіду, стояв якийсь незнайомий менї, поважний добродїй. Я здогадувала ся приятеля поета, п. Бандрівського. Просив пождати хвилю, бо др. Франко умовляєть ся з новою господинею. — Як почуваєть ся? — Лихо.

 

— Се вже верх горя бути Франкови зданим на поталу господинь, — замітила я відрухово.

 

— Сим разом не є так зле, — відповів дорбродїй. Ся панї, що підіймаєть ся опіки, інтелїґентна людина, вдова по залїзничім уряднику, донька покійного Данила Танячкевича з Закомаря.

 

— Хто там? прошу увійти! залунав з другої кімнати слабкий голос хорого. Старша, скромна жінка в чорній мантилї опустила кімнату.

 

Др. Франко сидїв проти кафлевої печі, в звичайнім плетенім кріслї, мав на собі своє вірне, поношене одїннє, по верху пальто. Довкола колїн обгорнений клїтчатий коцик. Сидїв, нахилюючи ся вперід, час до часу втулював голову в рамена та дрімав. Від филюючих за вікнами гильок на долівцї суєтили ся тїни.

 

— Ось я з поворотом, як ви передбачили, пане доктор. Як почуваєте ся?

 

Я нахилила ся, питаючи, трохи уперід і тїнь від мого чорного капелюха упала йому на обличчє і руки. Він з жахом здрігнув ся, обернув на мене очі, засновані прозорою мглою, і замітив якимсь чужим менї голосом:

 

— У вас велике перо на капелюсї.

 

Я не розуміла, по якому бути.

 

— Се таке вірне перо, як отсе ваше пальто, що його також тямлю від давнього часу. З одного капелюха пришпилюю на другий і творю шедеври.

 

Слухав мовчки, — потім пригадав:

 

— Сїдайте.

 

Я зайняла місце з недостачі чого иншого на ліжку, трохи оподалїк, говорила про черновецьку громаду, про настрій хвилї. — Пане доктор! — зачала я було якусь то фразу.

 

— Сядьте близше! — замітив болюче подратовано. — Не чую.

 

Я з поспіхом послухала, а поет занепокоїв ся і став оправдувати себе:

 

— Бо хорі, бачите, мають свої права...

 

На останнїм слові голос Франка став знов подратований і він кінчив катеґорично:

 

— І хорих треба слухати!

 

Сидїв мов неприсутний, не питав про нїкого, не цїкавив ся нїким. Весь скуплений у власних пережиттях.

 

Дивив ся іронїчно у відерце біля своїх ніг.

 

— Вшанувала мене суспільність сороклїтнїм ювилеєм, але я волїв би се відро вилити в пору, як всякі ювилеї на світї.

 

— А ви, молодий чоловіче, — звернув ся нараз до мого сина, — ви схожі на Пушкина, коли скінчив ґімназію. Чи не задумуєте часом "в лїтерати?" Бережіть ся. Ви-ж бачите.

 

— Доктор Овчарський приходить часто? — поспитала я, бажаючи перервати тяжку для хорого тему.

 

— Не приходить, — тепер вже... не... треба.

 

Хитнув сумно головою, обтягнутою сухою і жовтою, як перґамін, кожею, з високо насторошеним, дуже вже рідким волосєм.

 

Саме відлїтаюча хмара відслонила сонце. Пустка в хатї, запилені, мутні вікна стали ще виднїйші. На волоконцї край стелї суєтив ся паук.

 

— Ще трохи, в садї стане тепло, крісло з вами винесуть в зелень, а сонце добрий лїкарь, божеський лїкарь...

 

— Яке там у квітнї сонце? — відповів. Всяка мряка з землї тягне, сирі холоди, ось що! Яке там сонце... Ідеольоґія, пусте говореннє! Для мене з сонцем чи без нього — суєта. Однаково: "мой костюм зїмой не ґрєєт, лєтом жарко в нєм хадїть"...

 

— А руки — сильно болять?

 

Підхопив з слабим інтересом і наче без звязи:

 

— Всїм духам звелено стояти за дверми. Ніхто надї мною не знущаєть ся. Вчора увечері був Христос. Стояв ось там при столї і ломив хлїб.

 

Двері відхилили ся делїкатно:

 

— Чи запряжка до потравки має бути румяна, чи біла? — поспитала, запинюючи ся, панї в "чорнім".

 

— Біла й негуста!... була ледви чутна відповідь.

 

— До побачення, пане доктор! Дай то, Боже, щоб я вас стрінула удруге бодрійшим та дужчим.

 

Всміхнув ся з гірким, могутнїм ще сарказмом, нїби розглядаючи щілини в орнаментї кафлї:

 

— Як се у вас легко говорить ся, — вибухнув здавлено. — Бодрійший, дужчий! Міжтим я кождої хвилї готовлю ся вмирати. Чи знаєте, що тодї, як ви були в останнє, я був нічю близький смерти?

 

— Ходїм — звернула ся я тихенько до сина. Він наче того і ждав, блїдий, розтрясений внутрішнїм дріжаннєм. Менї гіркість і жаль заслонювали змисли, здавало ся, велетенський камінь скотив ся на мою душу. Через котрийсь з совершенно пустих покоїв майнула скромна панї в чорнім і зникла, як похилений журно примар. Я відчинила останні двері, ті, де ржа їла середину, й без слова глянула на сина. Ми порозуміли одно — одного: Франко не належав уже до живих.

 

Стрімкі сходи тягли ся в безмежність. Я думала з жахом і болем про те, що незабаром понесуть сими вузькими ступнями безцїнну домовину, а тихий шлях в алєї каштанів заллє сумна пісня і людське море. У хвилю, як ішла я попри високий мур опустїлого городу, до мене долетїв звідти високий, музичний свист, мабуть коса, і ще раз міцно вдарила у серце строга задума житла, та сама, що сидить над могилами, спустивши чорний серпанок на обличчє, як алябастер, непорушне й життю далеке.

 

Ґмінд — бараки, в першу річницю смерти поета.

 

* Нa вул. Понїнського пок. Франко мав власну хату.

** Один з найбільш цїнених Франком авторів. Брати з нього приклад він поручував кождому.

 

[Вістник Союза визволення України]

12.08.1917