Львів’янка Галина Сагайдаківська розповіла про таємне масове захоронення закатованих НКВС, свідком якого мимохіть стала восени 1951 року, передає Радіо Свобода.
Тоді 13-річна дівчинка щоранку ходила до школи, скорочуючи шлях через цвинтар.
«Це був початок осені, було тепло. Я тоді була чи то в 7-му, чи у 8-му класі. Мені було 13 років, це був 1951 рік. Брама цвинтаря завжди була зачинена на ланцюг і висіла поржавіла велика колодка, ми, діти, бігали через відкриту фірточку. Дітваки вчились у 49-й школі. У той день я десь метрів 50 пробігла від брами по алеї, бачу: викопана величезна яма, на ширину алеї, глибока. Я побачила, що не зможу перейти, тому обійшла попри могили й почула шум двигуна машини і брязкіт ланцюга на брамі. Злякалась й інстинктивно присіла за могилою. Бачу, що брама відкрилась, в’їхала вантажна машина, вкрита тентом брезентовим, їде до ями, вискочили двоє чи троє людей і відкрили тент. Бачу: загорнуті в великі міхи тіла людей, побачила: стирчать з-під брезенту білі голі ноги і подекуди видно голови. Я зрозуміла, що це загорнуті тіла людей. Я одразу здогадалась, що – вбитих, бо тоді КДБ всі боялись. Я зігнулась і потім побігла, понеслась до основного виходу на вулицю Мечникова. Це десь була восьма година, вересень, похмурий тоді був ранок. Я почула гупання, як тіла кидали: гуп-гуп-гуп», – пригадує Галина Сагайдаківська.
Директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий припускає, що у вересні 1951 року на цвинтар могли привезти тіла вбитих з однієї зі львівських тюрем: тюрми на Лонцького, на Городоцькій, на Замарстинівській або з пересильної в’язниці №25. На вантажівці могло поміститися до 25 тіл, каже він.
«Перевозити останки людей, загиблих, могли тоді тільки працівники НКВС, тоді МДБ, а потім КДБ. Таким чином – це моя версія – спецслужби могли маскувати і таємно захоронювати повстанців, які загинули внаслідок проведення військово-чекістських операцій або внаслідок діяльності оперативних груп. Бо ці останки після ідентифікації в обласному управлінні треба було кудись подіти. Ця версія потребує детального дослідження, тобто слід дослідити місце, вказане жінкою», – каже історик.
Керівник меморіально-пошукового товариства «Доля», що займається дослідженнями таких фактів, Святослав Шеремета каже, що знайти архівні документи, де б були вказані місця масових захоронень, ще жодного разу науковцям товариства не вдалось. Адже архіви КДБ чи МВС неодноразово нищили, особливо на початку 1990-х. До того ж всі місця захоронень вбитих чи закатованих людей маскували.
Свідчення жінки про місце масового захоронення є підставою дослідити цю територію, говорить Святослав Шеремета.
«Безперечно, що маємо зібратись умовною робочою групою, почути всі думки і в межах цієї групи ухвалити рішення щодо свідчення жінки», – пообіцяв заступник міського голови Львова Андрій Москаленко.
16.08.2017