Львів, 7. травня 1938.
Після розвязання Українського Спортового Союзу, Т-ва „Сила” — розвязали вчора Союз Українок. Кожний з отих актів окремо був би вже важким ударом для українського національного життя, опертого на леґально зорґанізовані установи й товариства, — разом творять вони вже не репресії проти поодиноких орґанізацій, лише певну систему, певну виразну лінію польської національної політики. Бо й УСС, „Сила“ та Союз Українок — це теж не відірвані факти: одночасно маємо і новий кольонізаційний закон з цілою земельною практикою, і віроісповідний відтинок з перевіркою метрик постерунковими у Східній Галичині (дивись у цьому самому числі: вістка з долинського деканату), і т. зв. шляхотський відтинок з втягуванням українських селян-шляхтичів до польських шляхотських „кулек“, і Гриньки на Волині, і справу площі Сокола Батька у Львові і Золочів. І все воно разом булоб ще сяк-так зрозуміле, колиб діялося у часі якогось масового нелеґального руху проти держави і режіму, воно булоб ще зрозуміле при веденні українцями якоїсь тактики пасивної резистенціі та явної і скритої пропаґанди ненависти. Коли-ж усі ці речі діються в часі, коли саме українство стануло було на шлях шукати спільних рацій, спільних цілей та можливостей співпраці з польською державою і урядом, що її в даному часі репрезентує, — коли той загострений режім розпочався після найкращих для Польщі і поляків деклярацій відповідальної української політичної верхівки, які колинебудь в історії обох народів залунали, тоді це явище цілком незрозуміле. То значить: нема таких річей у цьому світі, яких уже людський ум не розгадав би, і цю польську національну політику з останніх трьох літ розшифрувати — очевидно — можна. Тільки вона має такий свій політичний зміст, таку голосну мову, що ми — українці — все ще раз-у-раз вертаємось до запиту: який здоровий сенс такої політики і польського погляду?!
Ясна річ, що не ми, українці, покликані на те, щоб визначувати лінії польської державної рації і щоб насилу переконувати поляків у тому, що їх не переконує та що вони а пріорі признають, як річ для себе шкідливу. Але таким робом ми українці, найшлись на роздоріжжі. Українська політична думка, яка весною 1935. року дійшла була до практичного вияву тої своєї — до того часу тільки публіцистичної — тези, що всеукраїнська національна рація каже шукати порозуміння з польською стороною і бачити у польській стороні свого партнера – раптом стає перед фактом, що польська сторона заявляє: Ми вас, як партнера, не потребуємо і для вас ми не є ніяким партнером, бо ми потребуємо вас, українців, не для співпраці на базі взаємної пошани, тільки як терен збільшування свого етнічного і матеріяльного стану посідання, стану посідання не польської держави, лише польської нації. Ми станули в обличчі факту, що польська сторона не вбачає в українцях, як національної збірноти елєменту, з яким можна співпрацювати, як з колєктивом, себто, не тільки не признає українства як окремої особовости, але не бачить в українстві потенціяльних позитивних вартостей. Польська політична думка, репрезентована офіціяльною національною політикою, не дійшла ще до того, щоб орґанізований розвиток українства, української національної культури й економіки, признати чинником для держави позитивним і конструктивним. Слова премієра Складковського, що він воліє мати українського селянина вдоволеного, ніж невдоволеного, залишились реторичною фразою, яка з практикою життя находиться у щораз більшій і різкішій дизгармонії: бо-ж український селянин — це не фізична одиниця, лише нарід, це кількаміліоновий у Польщі етнічний масив, який далеко вийшов уже зі стадії аморфної і несвідомої свого національного обличчя маси. Це та маса, яку саме й орґанізують оті Українські Спортові Союзи, і ті „Сили“ і ті „Союзи Українок", ті всі чинники, які мають на увазі творити українську орґанізованість та українську конструктивну силу: не проти польської держави, лиш для добра українства.
Річчю політики є створити підложжя для того, щоб українська зорґанізована сила не була в найменшій мірі для польської держави шкідлива ані небезпечна: тої політики, яка має саме й зробити українця, громадянина держави, вдоволеним, переконати його, що він у державі находить широкі можливости свого національного культурно-господарського розвитку та можливости задовольнити свої мінімальні політичні амбіції через допущення до співвідповідальности за правління краєм. Очевидно, коли політика такої ціли собі у своїй практиці не ставить, коли вважає українську вимогу територіяльної автономії, побудованої на системі національних курій, за безличність, за замах на цілість держави, коли польська сторона взагалі не може рішитись навіть на те, щоб признати засаду „ніодна польська дитина не може вчитись не у польській школі, але й ніодна українська дитина не може бути винародовлювана у неукраїнській школі“, тo в такій ситуації кожна українська орґанізація немов автоматично наражена на закид, що вона для держави шкідлива й небезпечна і може стягнути на себе репресію тої найвищої міри, якою є — розвязання орґанізації!
При такому підході, з такої ширшої перспективи польсько-українських відносин, мотиви розвязання кожної окремої української зорґанізованої клітини — це вже річ другорядна. І ми не будемо вдаватися в аналізи мотивів розв’язання Союзу Українок, тимбільше, що та орґанізація напевне зголосить широкомотивований спротив до вищої інстанції. Зате деякі мотиви вражають кожного вже на перший погляд: між тими мотивами є такі, які завертають до давніх літ, ще зперед десятиліття; далі: проти Союзу Українок застосовано репресію за те, що його пресові орґани з 11-ти іншими українськими пресовими орґанами рішили припинити взаємну різку й несуттєву полеміку та час до часу порозуміватись у важних загально-громадських справах (це злочин!), карають теж Союз Українок, одну з найбільших краєвих громадських орґанізацій, за звязки з іншими краєвими установами та орґанізаціями — очевидно, у справах, що зачеплюють ті самі чи подібні статутові обовязки всіх отих орґанізацій! Але річ найважніша, така, яка вже творить 100%-ве політікум: проти Союзу Українок застосували репресії за неґативне відношення його преси до т. зв. нормалізаційної політичної тактики, ба навіть не так до самої тактики, як до її авторів і прихильників. Не знаємо, як собі це польська сторона уявляє, але з моментом, коли вона, польська сторона, стає арбітром внутрішніх українських спорів, — припинюється всяка можливість вести самостійну українську політику! Коли польська сторона вважає, що вона може карати або нагороджувати за таке чи інше відношення когонебудь з українців — приватних осіб чи цілих орґанізацій — супроти свого українського проводу і її якоїнебудь, проурядової чи опозиційної, примирної чи ворожої, політичної тактики, — тоді неможливо взагалі вести якунебудь політику! Це теж створювання такого стану, якого ще не бувало у нас та супроти якого треба буде призадуматись, як із нього вийти.
Таким робом темні хмари нависли над всією українською дійсністю. Можливо, що прийдеться нам ще багато дечого втратити, ще багато ріжних інших ударів зазнати. Але коли хтось думає, що ці і ще далеко більші втрати та удари зліквідують українство, як силу, то це груба помилка! Не маємо ніякого сумніву, що прийде час, коли ту помилку ясно й виразно зясують собі всі ті, які її не бачать і вірять, що українство взагалі не є ніякою силою, або можна її зліквідувати. Тільки чи треба доходити до того досвіду аж після таких жахливих помилок і чи справді Европа та її Схід представляють образ такої ідилії, що можна вести акцію на ліквідацію зорґанізованого українства, як політичного чинника, акцію, обраховану хіба на сотні літ?! Бо чейже все те, що на польсько-українському відтинку діється, саме до такої ціли змагає: до такої ціли швидко котиться польсько-український віз. А проте віримо, що до тої ціли він не дійде: бо чим більше декому здається, що та ціль наближується, — вона щораз дальша! Розвязання Союзу Українок є болючим ударом для українського життя, але ані польської сили воно не скріпить, ані потенціяльної української сили в найменшій мірі не надщербить. Бо динамікою національних рухів не кермуюсь розпорядки та оперті на розпорядках механічні репресії.
08.05.1863