Розмовляла Юстина Добуш

Їхніми творіннями насолоджуються. Іноді – їх звинувачують у блюзнірстві; часом – не помічають взагалі. З ними завжди говорять лиш про останній перекладений твір, або – про те, як хтось інший зіпсував твір знаного класика.

Свідомо чи несвідомо, кожен із них створив свій оригінальний підхід. Після читання, знайомства з їх поглядами на літературні традиції, уважного погляду на добір авторів, помічаєш інший літературний вимір. Він захований у тіні популярних імен та трендів, хоч саме без нього немислимий обмін та творення нових сенсів. Сучасний український переклад – хто творить його канони, школи, філософію?...

Неля Ваховська – майстриня перекладу різножанрової сучасної німецькомовної прози, ініціаторка створення Творчої спілки перекладачів та письменників, організаторка тематичних воркшопів та семінарів для перекладачів. Її бачення перекладу провокує та манить вільнодумством.

Серію розмов «Філософії перекладу» з Нелею Ваховською продовжує Юстина Добуш. 

 

 

– У якому віці ти почала перекладати? Як змінилось сприйняття перекладу від того часу?

Сприйняття перекладу залежить від того, як ти входиш у нього — через мову чи через літературу. Перший серйозний переклад від початку до кінця я зробила десь у 2003-2004 році (ще навіть встигла застати стару редакторську школу «Всесвіту», який той переклад видав). Свої ж перші та досить наївні перекладацькі кроки я робила спонтанно: на курсі фонетики нас просили готувати підрядники, щоб упевнитися, що ми розуміємо тексти. А мене понесло на переспіви — то було майже письмо за заданим сюжетом. Коли вивчаєш мову, репресивна система вищої освіти навчає тебе боятися помилки. Тож на курсах для «мовників» більше йдеться про точність і майже буквальність перекладу, а такі речі, як стиль чи еквівалентність, постають порожніми вимогами, таким собі батогом, яким тебе можуть відшмагати будь-коли. Я ж гралася в літературу, вочевидь, напівсвідомо намацуючи свій голос. Із часом, звісно, ставлення змінилося: від шалено наляканого захвату та завмирання перед текстом до усвідомлення того, що переклад — це також і ремесло.

Як на мене, проблема нашої освіти — в культивуванні страху перед іноземними мовами, страху помилки, натомість художній переклад — це усвідомлення свого страху й постійний ризик наразитися на неточності.

 

–  Що означає цей «страх мови»?

Після університету я, як багато хто, мала величезний мовний барʼєр — боялася помилок і власної дурості. Тепер же, перекладаючи, більш ніж впевнена, що схиблю, що не зможу бути такою, як письменник/ця. Звісно, можу собі довго розказувати, що я авторка перекладу і т.д. і т.п.. Але перебуваючи в царині чужої мови — і то не обов’язково національної, а чужої авторської мови, чужої культури й доби — я приречена на неточність. Це робить мене уразливою для всіх тих із ефемерними батогами (звісно, фігур з мого несвідомого), і від цього лячно. З іншого боку, ця неточність перекладу і є простором моєї творчості, свободи й відповідальності.

Ще романтик Шляєрмахер висував до перекладу вимогу вірності, що містить дилему: переклад має бути вірним оригіналу та своєму контексту водночас, що на практиці може існувати лише в модальності «або—або». Тобто художній переклад апріорі невірний, він працює на території неточності — з чого Беньямін і виводить ідею перекладу як безупинного становлення, продовження життя (Fortleben). Звісно, ми говоримо тут про засадничі принципи перекладу, а не банальні помилки розуміння чи хибодруки.

Для себе цю дихотомію вирішую через категорію щирості: переклад має бути щирий до мене самої, тобто це має бути текст з мінімальної долею відчуженості, принаймні під час його створення. А з цього відкривається вже інший сніп проблем: української мови чи радше мов, пластичності, стилю, метафорики тощо.

 

– Проблема слова жид в твоєму останньому перекладі Поллака «До Галичини»: чому воно там практично відсутнє, хоча присутнє в оригіналі?

– Вже в самому питанні виникає перекладацький казус, адже слову жид із різко негативною конотацією в німецькій відповідає der Jud, die Juden, яке має ширший спектр забарвлення. Тобто, прямих відповідників ми взагалі не маємо, тож мусимо вирішувати відповідно до контексту.

В «Галичині» ми справді мали велику дискусію з редактором щодо «циганів» і «жидів». Загалом, я би її звела до проблеми автентичності мови твору та політичного контексту перекладу. Відомо, що до певного часу в Україні не знали іншого слова, ніж жид. Воно не завжди було негативно чи зневажливо конотоване, згадати б «розумний, як жид» чи «вродлива жидівочка» тощо. Однак після катастрофи Голокосту семантика цього слова радикально посунулася в негативне, натомість ми маємо політично коректне «євреї». Перекладацька колізія виникає тоді, коли історичний контекст авторського висловлювання — це час до Другої Світової, а контекст перекладу — після. Справедливо, що Йозеф Рот не послуговувався словом «євреї», та чи був він антисемітом? Чи 30 років тому, цитуючи Рота, письменник Мартін Поллак був антисемітом? Я не можу робити вигляд, що перекладаю в ідеологічному вакуумі чи вежі зі слонової кістки. Соціальний контекст може приписувати висловлюванням політичну актуальність, якої не хочу надавати своєму автору чи оповідачу. Тому, що я не маю на це права.

 

–  Але наприклад, у «Вивезеній» Вінклера чи в «Зоні переходу» Будена слово жид є.

– Це вже питання мовлення окремих персонажів. У нашій дискусії з редактором йшлося про наскрізне вживання певних лексем у романі, тобто про рівень автентичності його мови, його стиль. Я вирішила компенсувати цю втрату географічними германізмами та полонізмами, щоб зберегти флер архаїчного світу, змальованого Поллаком. Але там, де йдеться про конкретних персонажів із чітким посилом, я вживаю жид. До речі, і в «Галичині» теж. Наприклад, у цитатах з антисемітської пропагади, мовлення нацистів у «Мерці в бункері», в мовленні темних селян, котрі лякають самі себе історією про жида-вурдалака. Питання, як мають називати себе самі євреї в цитатах із початку століття, я вирішила простою аналогією: коли ми в російськомовних текстах натрапляємо на «малоросів» чи «хохлів», вжитих цілком нейтрально, чомусь вони все одно нас зачіпають, правда? То чому я маю позбавляти інші народи права визначати, як їм називатися — якщо контекст твору це дозволяє?

 

– Нелю, а чого ти взагалі вибрала Поллака?

Я теж собі ставила це запитання. Поллак мене приваблює тим, що він пише з порубіжжя, з певної національної межі, з тих умовних просторів, у тому числі й геополітичних, де відбувається накладання різних світів. Його письменницький голос має в собі певну диглосію. Це зачаровує мене як простір для перекладацької практики, адже переклад — це завжди ди-, а то й поліглосія.

До того ж вибір «Мерця у бункері» майданного року був абсолютно невипадковий (окрім того, що просто хотілося зробити Поллака). Я боялася загострень всіх цих правопопулістських гасел, їхнього унормування, незчитування таких речей. Хотілось зробити саме цю книжку і з її викривальним посилом. Навіть якщо книжці 100 чи 30 років, а в певних ситуаціях 30 — це вже 100, я цією книжкою щось кажу, і «Мрець у бункері» був таким жестом.

 

– ​Здається, що Поллак певною мірою може заповнити прогалини і діри, які в нас існують у сприйнятті Галичини, націонал-соціалізму і т.д. Тут ми бачимо іншу функцію перекладу, адже він може додати те, чого не маємо?

– Звісно, це та романтична функція перекладу — розширювати горизонт шляхом принесення іншої точки зору. З Поллаком цікаво те, що він репортажист до мозку кісток і вся його велика проза — це супервеликий і суперкласний репортаж, скерований на так званий західний світ і, конкретно, на Австрію. Під час перекладу доводиться перевертати цей вектор, і він раптом починає цілити не в ті групи й не в ті питання, які працювали в австрійському контексті.

До речі, важливо памʼятати: коли Поллак з громами й блискавками доводить австрійцям, що вони мають шанувати Україну, він у класичній австрійській манері «Nestbeschmutzung» (забруднення, очорнення свого гнізда) тицяє своїх співвітчизників у їхнє власне лайно. Якби Поллак писав про нас у нашому контексті, то я би нам не заздрила.

 

– Тобто він спершу бере певні контексти з минулого, говорить це мовою австріяків та їхнього дискурсу, а потім ти знов перекладаєш назад?

– Так, і це те, що з Вінклером було напряму, а з Поллаком радше -  латентно. Вінклер розказував австрійцям історію українки, для нього під час написання це була якась страшна фантазматична казка зі «Сходу», з території, яку тодішні австрійці вважали якоюсь дивною безмежною «Росією». А в перекладі назад (хоча ніякого «назад» формально не могло бути, твір був написаний німецькою) роман несподівано став історичним — історією колективізації й Голодомору, чимось близьким до літератури свідчень. Звісно, проявилося багато неточностей. І що з цим робити: залишати авторську діру й казати «а там великий австрієць трішки не зрозумів», чи робити примітки, чи його адаптувати так, щоб український читач не шпортався? У таких випадках нема універсального рецепту, ти мусиш щоразу якось це вирішувати, та й рецепт може діяти максимум для однієї книжки.

 

–  І тут виринає проблема відповідальності перекладача, на скільки він може насмілитись зробити по-своєму.

– У наелектризованій атмосфері навколо перекладів в Україні перекладач має відчуття повної незахищеності. Колись покійний Лонгвиненко любив повторювати: «От ти перекладеш авторську неточність — а скажуть, що то перекладач помилився». Бо таки скажуть. Не маю відповіді на це питання: ти не маєш виправляти, але є випадки, коли не можеш не виправити. А скільки всього ми підправляємо несвідомо, коли пишемо?

 

–  А як щодо дослівного перекладу?

– Для перекладу художньої літератури дослівність — це присуд. Стиль криється за словами, між словами, де завгодно, але не безпосередньо в них. Якщо ти все перекладаєш дослівно, то вбиваєш текст, він стає нечитабельний, як від ґуґл-транслейту.

Хоч іноді буквальність може бути прийомом, але тоді вона має бути вмотивованою логікою всього перекладу. Свідомий буквалізм — це заява, якщо вже її робиш, то мусиш танцювати під неї далі, ще й уклонитися. Наприклад, робить авторка каскади підрядних речень і ти вважаєш це важливою рисою її стилю — тоді мусиш робити їх всюди, а не в одному якомусь місці. І готуватися до боротьби з редактором.

Також треба памʼятати, що буквальне перенесення складного чи незвичного авторського прийому в рідній мові його ще загострює, бо ж новизна техніки накладається на культурну чужість — і там вже треба думати, наскільки радикальним хоче бути твій переклад.

І, звісно, різні підходи до перекладу будуть так чи інакше.

Мій інструмент — це те, що німці називають Bauchgefühl, тобто відчуття, інтуїція. Ти відчуваєш на рівні живота — воно чи не воно. Раціоналізація приходить потім.

 

 

 

–  І до побутових проблем: спілка перекладачів, що з нею не так?

– Та все з нею так. Спілка — громадська організація, а громадським організаціям в Україні жити складно, це не секрет: бюрократія, з якою важко боротись, відсутнє фінансування, нудна менеджерська робота, яку має хтось оплачувати, інакше люди просто вигорають. Ініціатива була цікава, її можна поновити. Можливо, треба шукати якість інші форми цехової організації, не такі вразливі до наших умов.

Спільнота перекладачів різнорідна, хоча б через те, що більшість із нас — самоуки, мало хто живе лише з перекладу, люди здебільшого розриваються між кількома видами діяльності, як-от я, ми маємо мало часу, різну мотивацію до перекладу. Тому зводити цих людей докупи — титанічна робота. В нинішньому ідеологічному неврозі цієї країни саме перекладачі часто стають жертвами надмірної політизованості. Коли ґраммар наці починають вважати себе найкрутішими перекладачами на світі й виколюють тобі очі за те, що десь вжила «мука» замість «борошно». Це забирає надто багато зусиль, воно того не варте, й іноді хочеться собі просто тихенько перекладати й у те все не лізти.

 

– У твоєму фейсбуці багато дописів про перекладацькі проблеми, ти віриш, що це може мати якийсь вплив, чи все-таки воно все лишається віртуальним, а до реального вирішення ніколи не прийде?

– Ні, я бачу якісь можливості змін хоча б через те, що затребуваність перекладу на українському книжковому ринку сильно зросла. Останні скандали це показують. Нам говорять: «У вас немає цехової солідарності, немає організації, немає колективного представництва», — це утопічно, зважаючи на специфіку нашої професії. Знаю тільки одну професію, яка на умовах тотального фрілансу спромоглася на профспілку — це айтішники. Не українським перекладачам тягатися з українськими айтішниками, але принаймні цеховий діалог є вкрай необхідним.

 

– Як ти ставишся до критики перекладів як такої, бо це в нас здебільшого або обсирання, або вихваляння?

– Як на мене, її просто немає. Критика перекладу в нас здебільшого тримається на критиці редактури тексту, або найбільший комплімент, який ти чуєш як перекладачка «Тебе в тексті непомітно, я зразу побачив автора». Ок’ей, я не можу сказати, що переклавши книжку, вже побачила автора, але якщо хтось може, то я рада. Ну і, звісно, є «критика» з боку тих, кого бентежить слово бентега.

 

– ​Чи траплялися тобі тексти, коли відчувала, що український читач їх не зможе зрозуміти?

Сумніви бувають. Наприклад, переживала, чи прочитають Арно Шмідта й Вінклера — у них складні, інтелектуальні, свавільні тексти, місцями з власним правописом й навіть правилами читання. Але досі зустрічаю людей, які ці переклади памʼятають. Ще був Райнгард Їрґль — один з провідних нинішніх німецьких письменників. Він схожий на карколомного Шмідта, до того ж перебуває у безупинному художньому й філософському діалозі з Фуко. Для нього я поки не відчуваю аудиторії. Хоча гуртик тих, хто читає складну прозу, постійно зростає. З іншого боку, думаю, що наприклад, Будена сьогодні не змогли би перевидати через тотальний бан на ліві погляди, що вже доходить до маразму.

 

– Як ти ставишся до перекладів і видання текстів на кшталт «Автобіографія Муссоліні» чи щоденників Ґеббельса? На скільки така література має бути доступною?

Минулого Арсеналу ми говорили про німецьку політику пам’яті. Про те багаторічне, багатопоколіннєве німецьке самобичування за свою провину у Другій Світовій. Займаючи позицію того, хто сам себе б’є, начебто стаєш невразливим для всіх інших, бо хто ж тебе може покарати, якщо ти сам себе б’єш? Все, ти святий! І це самовивищення через начебто жертовність відкриває шляхи до правого популізму, що ми зараз в Німеччині й спостерігаємо. Така багаторічна політика вигладжування мізків проти нацизму не працює. Нам потрібно виховувати людину, яка мислить критично і здатна бачити не лише чорне та біле. Я вважаю, що заборона будь-якого тексту робить його привабливим, він продаватиметься й існуватиме, доки буде забороненим. Його треба видавати в академічній формі, із великим апаратом, коментарями та контекстом, щоб уникнути спокуси популізму.

Мені стає зле, коли книгарня Довженко-Книги-Кіно виставляє у вітрину Муссоліні. Чорт забирай, це ж не література для масового читання! Вона має стояти на іншій полиці, має видаватися інакше. Так само не знаю чи треба забороняти «Майн Кампф», але до нього треба робити великий коментар: перелік жертв, їхніх фотографій і того, що сталося завдяки цій книжці.

Я не заробляю художнім перекладом і це швидше випробування себе, бо для мене переклад — це завжди особливий спосіб читання. Ось це пропускання через себе, де ти уявляєш, що відчуваєш авторську руку, в якихось моментах дає абсолютно інакше знання про текст. Іноді для мене важливо зробити бодай шматок, щоб випробовувати себе, погратися. Хоча гра — це надто серйозне слово.

 

– ​Як глибоко ти зануюрюєшся в особистість автора?

– Ніяк. Коли я робила «Naruta morta» Вінклера, ми уже були знайомі, я знала і його біографію, і плітки про нього, бо коли приїжджаєш у Відень, то автоматично дізнаєшся багато. Вінклер вигадав себе-письменника як альтернативну особистість, яка фігурує як автор-оповідач. Реальний Йозеф Вінклер інакший — він не захланний, не гей і зовсім не невдаха, а обожнюваний австрійський класик. Його гра в самотеатралізацію є частиною письма. Коли перекладаю, то маю справу лише з театралізованим Вінклером.

Переклад Шмідта, як і Вінклера, для мене був несподіваним досвідом. Впадала в такі стани, коли забувала про себе, повністю втрачала відчуття себе, і було враження, що це якийсь нещасний розум б’ється в цьому тексті і текст — це весь світ. Коли виринала з перекладу, мені боліли очі, раз не змогла згадати дату свого народження. Воно все снилося, а зранку переписувалося. Тобто там занурення було колосальне, і це цінний досвід. Після таких станів переклади не потребують раціоналізації.

 

– А як щодо приміток в перекладах?

– Багато залежить від жанру і конкретного твору. Наприклад, інтелектуала Шмідта потрібно коментувати: він запаковує в речення так багато всього, що часом півдня товчешся, щоб його достеменно зрозуміти. Він герметичний, іронічний і поетичний водночас, смисли шкода втрачати. Але й перебивати процес читання також шкода. Тому я зробила коментарі вже після тексту: хто захоче - прочитає. З такими авторами є й  зворотній бік проблеми: скажімо, по Шмідту існує гігантська бібліотека, фан-клуб, де кожне речення протлумачено. Мені це зрештою почало заважати. Перебуваючи в перекладі, я не впевнена в усьому  і працюю зі своїми невпевненостями (інша річ — це невпевненість в українській, але це окрема тема). Навіть якби себе коментував сам автор, не думаю, що це би мені допомогло, адже пояснення-препарування художнього тексту вириває з інтимного процесу розмови з собою.

Натомість Йозефа Вінклера я би не коментувал авзагалі: його тексти працюють на чуттєвому, асоціативному, навіть фізіологічному рівнях. Я за те, щоби коментувати менше і лишати більше від літератури в літературі. В цьому для мене і є відмінність між умовною російською школою перекладу і тим, що практикується в Україні. У росіян є вимога: всі хто проходять через Літінститут у Москві, вчаться пояснювати все від і до. Мене тішить, що в Україні цього нема. Як читачка, я почуваюся вільніше, коли мене не вважають ідіоткою й не пояснюють кожне слово, не перебивають у читанні своїми нав’язливими поясненнями.

 

– Як ти перемикаєшся з одного жанру літератури в інший?

Знаю перекладачів, які женуть паралельно по два переклади саме через те, що переклад — це дуже повільне читання, і ти від цього втомлюєшся. Зараз я не можу такого собі дозволити, бо маю основну роботу, яка забиває час і голову. Але перемикатися цікаво. Воно інколи зав’язано на моєму особистому: коли звалився ремонт і я думала, що не можу дихати, то перекладала дитячу літературу. Це була терапія. А от зараз навпаки відчуваю потребу розім’яти м’язи. Тому хочу щось складніше, навіть знаючи, що воно мене вимучить.  

В різножанрових перекладах привабливо спостерігати за виміром перекладацької свободи. В нон-фікшені, зокрема, в філософській публіцистиці мене шокувало відчуття звʼязаних рук: існує метафора, зав’язана на філософських контекстах, і якщо ти її спробуєш переписати, то зробиш велику дурницю, як було з перекладами Геґеля. А перекладеш дослівно — втратиш пластичність. У дитячій літературі навпаки, руки не те, що розвʼязані — ти просто мусиш писати сама: тут потрібно вловити тон. Я для цього уявляю собі не тільки дитину, яка це здебільшого слухає, але й тата і маму, які це читатимуть. І думаю, як зробити так, щоб усім їм у цьому тексті було комфортно — щоб імена прочитувалися, герої впізнавалися, щоб не забагато й не замало синонімів, пестливих форм тощо. Працюючи над Мозером, я просто розсилала кільком друзям шматки перекладу, просила почитати дітям і поділитися враженнями-зауваженнями.

Такі зміни ритму свободи допомагають триматися в тонусі.

 

– Як непевна політична ситуація і постійні суперечки про мову впливають на переклад?

– Не секрет, що мовне питання у нас віддавна перебуває під пресом політичної інструменталізації — і найсмішніше те, що всілякі політичні ошуканці використовують мовний фетишизм як симулякр реальних дій. Вже скільки всі горлають про захист соловʼїної — а хоч один словник видали? Німці перекладають із української через російські словники та інтернет, бо українсько-німецький словник — це нещастя на якісь 60 тис. слів. Натомість кожне видавництво, ба гірше, кожен редактор сам собі пан, встановлює купу обмежень, як писати «правильніше за правильно» — це постійно призводить до суперечок.

Наша мова не інституалізована, або форми її інституалізації застаріли. У чомусь це, звісно, відкриває простір для творчості: якщо норма застаріла, я можу й експериментувати, взяти щось нове і вибудувати для себе аргумент, чому роблю саме так. Я згодна з тезою Бойченка про те, що з рідною мовою працюєш більше, ніж із мовою оригіналу. Зрештою, іноземної мови ми ніколи не знатимемо ідеально, принаймні я. Мушу покладатися на якісь свої здогадки, на автора, та вірити, що він/вона знає, чому так пише. А от українська — це мій матеріал, і з ним набагато більше й захвату, і болів. Скажімо, як перекладати контексти зі всіляких шляхтянських, дворянських родин? У нас нема для них лексики. Є просто містичне правило не помʼякшувати шумні, тому Ґьоте ми маємо писати як Ґете, хоч жоден німець не впізнає в ньому імʼя класика. А ж для близького до оригіналу Ґьоте ми маємо і фонетичні, й графічні засоби. Так само з фемінітивами.

Мені імпонує Буден, коли говорить, що кожен мовець є її творцем і має право на цю мову. Тобто мова, попри те, що вона об’єднує багато людей та співвідноситься з умовною територією, все одно має індивідуальний вимір для кожної людини. В певний момент мені стало важливо зрозуміти, на яку мову перекладаю я, бо пройшовши шлях від суржика до літературної української, я повертаюсь до домашньої мови, частково й у перекладах. Звісно, я зберігаю самоконтроль, проте більше не вірю, що суржик велике зло, адже це також мова зі своєю пластичністю.

Літературна мова, хоч насправді ми мусимо її називати національною, нам хибно уявляється як якесь могутнє дерево, стрижень, від якого відщепилися усі оті «інваріанти». А це ж не так: національна мова лежить на подушці багатьох регіональних говірок і мов, вона вбирає і переплітає їх у собі, живиться ними. Ось чого мені бракує в українсько-українських війнах за мову — ідеї інклюзивності та відкритості мови, а не пустопорожнього пуризму. Зрештою, мова - це простір гри й насолоди розмаїттям. Мене бісять ті, хто намагається перетворити її на систему обмежень та заборон.

 

– ​Переклад не має ґрунтуватись на примхах читача?

– Хто такий сьогоднішній читач? Коли я кажу український читач, то уявляю собі білого чоловіка, середніх років, достатньо забезпеченого, щоби купити книжку за 250 грн. Однак хочеться вірити: переклади читають жінки, діти, літні люди, не обов’язково білошкірі й не конче з голубими очима. Це також частина внутрішньо колоніального дискурсу, на якому зав’язаний конструкт національної мови. Для мене поворот до місцевих мов не має бути радикальним, але хоча би елементи цих місцевих мов треба використовувати, адже вони збагачують надбудову, дозволяють її розширювати. Десь у німців прочитала пораду для перекладачів з іноземних мов художньої літератури: якщо ви бачите незнайоме слово, зазирайте в першу чергу не в словник, а шукайте ситуації його вживання, бо словники теж брешуть.

 

– ​Мені здається, що в Україні часто забувають про таку функцію перекладу як заповнення певних культурних прогалин, позбавлення комплексів через витягування регіональних слів. Коли постали дискусії на кшталт бентеги,  не говорили про те, яку роль переклад міг би зараз виконувати в Україні. Він міг би бути лікарем, за допомогою якого з витісненого можна назад виносити певні замовчувані слова і теми. Натомість маємо лише прискіпування до певних слів чи канонів.

– Це прискіпування насправді смішне і до нього не можна серйозно ставитись. Українська як така має багато проблем: з описаністю, з інструментарієм, з неактуальними правилами. Офіційна форма цієї мови відстала від реального життя. Зараз ми створюємо свою мову – і дуже шкода, що переважають консервативно-пуристські настрої, що ми начебто намагаємося щось законсервувати, коли жива і повна мова є просто на вулиці: зрештою, навіть більшість чутих мною суржиків морфологічно і синтаксично базовані на українській – чому ми не розглядаємо це як ресурс?

Щодо згаданої тобою класичної просвітницько-романтичної функції перекладу: безперечно, в цій країні вузьке літературне поле й доволі нерозвинена культура публічної дискусії, аби піднімати деякі теми. Тому ми можемо притягувати теми з-за кордону, подекуди прикриваючись авторитетом чужинства, авторами і т.д.

Однак, на моє суб’єктивне відчуття, у перекладача, та й у перекладу як такого, мандат на зміну мови маленький. Що дозволено Юпітеру, тобто письменнику, не дозволено бичку.  Легітимність мовних змін із боку оригінальної літератури значно вища. Тому, чесно кажучи, я ніколи Жадану не пробачу, що його герої у «Ворошиловограді» говорять мовою СУМу.

 

–  На кого нам слід орієнтуватись чи кого слід наздоганяти?

Нам нікого не треба наздоганяти, ми маємо свій контекст і цей контекст доволі щільний. Іноді я порівнюю роботу своїх колег, які пройшли вишкіл у Росії чи в Німеччині (а в Німеччині стрижнями перекладацьких шкіл часто є видавництва), де їх наче обтесали і розказали, що можна, а про що й думати зась. І заборон іноді настільки багато, що питаєш себе, як ця людина тепер має створити щось нове? Пригадую, одна петербурзька професорка, яка справді вчить молодих перекладачів, вимагала перекладати авторів певної доби мовою відповідних авторів тієї ж доби. Умовно кажучи, перекладати сучасника Тургєнєва тургенівською мовою. Як на мене, це надмірно. Цінність стихійно витвореної атмосфери перекладу в Україні в тому, що ми щільніше працюємо з оригіналом, не відходимо від нього так далеко, щоб усе пояснювати, але водночас вільніші у пошуках.

У нас існує проблема цехової несолідарності, ба навіть цехової дискомунікації. Як на мене, її можна вирішити конгресом перекладачів, посваритися, помиритися, поговорити, випити разом, роз’їхатись. І, можливо, єдиним фронтом спробувати говорити з видавцями або домовитись всім не бути придурками і не працювати з тими, хто нас постійно кидає.

Але загалом не так все в нас погано. Звичайно, переклади ніколи не будуть ідеальними — завжди щось буде краще, щось гірше, а щось просто чекатиме свого часу. Наше завдання сьогодні, якщо вже  ми вбачаємо потребу розвитку, мало би полягати у створенні творчого ґрунту. Нам потрібна не авторитарна навчальна структура, а широке літературне поле. З того, що я чула від Марка Бєлорусця про сплеск перекладацької активності в ‘70- на початку ‘80-их у Києві, їх тоді ніхто не вчив. Плеяда поставала через дуже інтенсивну комунікацію, гуртування навколо (сучасною мовою) think tank на кшталт «Всесвіту» чи окремих майстрів. Власне, якби сучасні видавництва відповідальніше і професійніше поставилися до такого виміру своєї діяльності, ми не мали б стількох «бентег». Ну й Інститут україністики хтось має вивести з летаргії, бо це їхня робота – описувати сучасну українську мову.  

Помиляються всі — це моя аксіома, тому нема підстав вважати себе геніальною, але і розбивати собі голову через помилки я не буду.

Фотографії авторки.

09.08.2017