Квіти з будяками

Спочатку мене якась лиха сила спокусила купити роман «Яблуневі квіти» львів’янина Юрія Кирика, що вийшов у «Клубі Сімейного Дозвілля». Ну, бо, як член клубу, мушу час від часу щось купувати. Роман про графа Скарбека, який збудував театр і про його любовні пригоди. Однак дочитати цей примітивний псевдо-історичний опус не було сили. Після тридцятої сторінки читала по діагоналі і не розуміла, як оце недоладне творіння могло вийти друком у поважному видавництві. Роман захаращений зайвими фактами, при чому давно відомими, і неоковирними покручами слів, крізь які продираєшся, як крізь будяки.

Ну, а якщо згадала я про будяки, то таки недаремно. Бо після цього роману мене зацікавила особа самого автора. Може, він не тільки цей шедевр видав. Може, є ще щось таке ж нетлінне.

Як з'ясувалося, є. Автор неймовірно плодючий, хоч інтернет подає лише одну-єдину книжку. Зате на сторінці автора в «Гоголівській Академії», де знайшли собі притулок різні невдахи, аж роїться від безлічі його романів, повістей та оповідань. Звісно всього цього скарбу прочитати я фізично не могла, але є таке явище, як нюх. Бо, коли занурилася у цю нестримну графоманію, то була неабияк ошелешена. Вже у тому романі про Скарбека я ловила себе на знайомих фразах, що походили з раніше прочитаних книжок. Але закидати їх в інтернет і шукати, перед тим набираючи на клавіатурі, було ліньки. А тут аж в очах зарябіло, коли добралася до інших його текстів, що присутні в інтернеті. Зокрема, до повісті «Сфера». А зарябіло мені цитатами з оповідань Бруно Шульца (Бруно Шульц. Цинамонові крамниці. Форум видавців. Львів. 2004).

Ось приклади.

Б.Шульц. «На тих коркошах городу нехлюйна, бабська буйність серпня вивелетніла в глухі заглибища величезних лопухів, розпаношилася клаптями волохатих листяних блях, вибуялими облизнями м'ясистої зелені. Там город задурно продавав найдешевші крупи дикого бузку, просмерджену милом, грубу кашу бабок, дику оковиту м'яти і всяку найгіршу серпневу тандиту. Але по другому боці паркана, за тим маточником літа, в якому розрослася глупота зідіотілих бур'янів, було смітнисько, що дико заросло будяками.

Будяки, спалені сонцем, кричать, лопухи пухнуть і приндяться безсоромним м'ясивом, бур'яни слиняться блискучим ядом

Були там звичайні, трав'янисті лугові стебла з пір'ястими волотями колосків; були делікатні філіграни дикої петрушки і моркви; поморщені і шорсткі листочки розхідника і сліпої кропиви, що пахли м'ятою; ликуваті, блискучі бабки, скроплені ржею, що вистрілювали кетягами грубої, червоної каші».

Ю.Кирик. «Нині поле зустріло його глупотою зідіотілих бурянів. Скретенілі будяки чіплялись за штани... Чув як вони кричать обпалені сонцем, пухнуть і приндяться безсоромним м’ясивом. Йшов через заглибища величезних лопухів, що розпаношилися плахтами листяних блях, вибудовуючи чудернацькі халабуди; будяки пообслинювались як дідугани, жалюгідні у своїй старечій немочі.

Були там звичайні трав’янисті лугові стебла з пір’ястими волоттями колосків, поморщені і шорсткі листочки сліпої кропиви. Блискучі скроплені іржею бабки, що вистрілювали кетягами грубої червоної каші».

Б.Ш. «Сплутана гущава трав, хвощів, зілиська і будяків яріє у вогні пополудня... струки насіння жбухкають тихо, як польові коники.

Ю.К. «Усе яріло у вогні пополудня. Струки насіння жбухають тихо, як лісові коники»

Б.Ш. «Його захоплювали такі граничні, сумнівні й проблематичні форми, як ектоплазма сомнамбул, псевдоматерія, каталептична еманація мозку, що в деяких випадках виходила, траплялося, з уст сплячої людини, наповнювала всю кімнату як вибуяла, рідка тканина, астральне тісто, що перебуває на межі тіла й духу».

Ю.К. «Його захоплювали форми граничні, сумнівні й проблематичні, як електроплазма, сомнабул, псевдоматерія, кателептична еманенція мозку. Вони підіймаючись із пилу долівки виповнювали увесь простір стриху, як буяюча рідка тканина на границі тіла і духу».

Б.Ш. «Немає мертвої матерії... мертвість – це тільки омана, за якою ховаються невідомі форми життя».

Ю.К. «Його матерія жива. Тай узагалі немає мертвої матерії, є лише видимість, за якою криються незнані форми життя».

Ну, що тут сказати – рівень автора видно неозброєним оком. Таких прикладів можна навести ще безліч. Але як тут і не похвалити? Все ж краде не в якогось там Стівена Кінґа, а в самого Бруно Шульца!

Тим часом оригінальний стиль Ю.Кирика такий, що він може спати спокійно. Ніхто в нього не вкраде такої маячні: «Вона дивиться на мою різку, страдницьку носогубну складку, на поперечну зморшку на рівні підборіддя, що свідчить про застійні явища в області тазу. Вертикальна міжброваста зморшка справа засвідчує дисфункцію жовчного міхура. Зморшка на рівні перенісся повідомляє про проблеми пов'язані зі шлунком. Що ж – життя, як кажуть, потопталось...»

«Сарною пронеслось прудке довгоноге дівча, очі зірвались з орбіт й побігли за нею, дотикали тугих литочок, прилипали до пружних випуклостей груденят, що під благим светриком бігли окремо, мов двійко пустотливих зайченят, випереджуючи сарну. Добре що щезла за закрутом, бо серце вже міцно калапуцькало – (не для нього нині такі гони!), аж нараз завмерло: очі зизували за погойдуванням стегон таки пречудесно збудованої секретутки (у таку пору пішками можуть ходити тільки молоді секритутки)».

Та поринувши у творчість цього небуденного автора, я побачила його вражаючу широту літературних зацікавлень. Бо одним Бруном Шульцом ситий не будеш, треба і ще когось обібрати. Наступною жертвою графомана впав мій улюблений Юрій Винничук. Якщо ви пригадуєте класичне його оповідання «Граната на двох» зі збірки «Вікна застиглого часу», то розповідається там про двох хлопчаків, які, закохавшись у дівчину Нуську, складають про неї вірш. А потім марять про те, як про них хтось напише книжку і зніме фільм під назвою «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи».

Так сталося, що згодом фільм і справді було знято за однойменною назвою. Тому, гадаю, Ю.Кирик, називаючи свій опус «Трагічне кохання до зрадливої Мілки» вчинив дуже сміливо. Ну, але назва – то таке. Бо у цього з дозволу сказати автора є й твір «Те, що на споді». Тут уже пряме вітання Ю.Покальчуку.

У Борхеса є оповідання «П'єр Менар, автор «Дон Кіхота», де цей Менар наново переписує роман Сервантеса, не міняючи жодного слова, але за версією Борхеса надає йому іншого звучання. Ю.Кирик йде далі. Він переписує оповідання Винничука, делікатно міняючи слова і вирази.

Ю.В. «...озброївшись австрійським біноклем, єдиним недоліком якого була відсутність лінз».

Ю.К. «Ігорко притарабанив справжню військову льорнетку, єдиним недоліком якої був брак лінз».

Ю.В. «Оно Місько, мій кумпель, колись камінцем запустив, то той камінець йому назад вернувся, і не в руку, а під око»

Ю.К. «...коли котяра опинився поблизу, відважився й запустив у нього камінцем, то що б ви думали? Камінець той повернувся й підзолив мені око».

Ю.В. «Ми їй писали записки і підкидали в поштову скриньку. Нуська читала і сміялася. Клаптики списаного паперу підхоплював вітер і розносив по вулиці».

Ю.К. «...писали їй любовні записки, та із затамуванням серця підкидали в поштову скриньку на хвіртці. Мілка їх читала, часами сміялась, та завше безжально жмакала і жбурляла у смітник, або, того гірше, рвала й вони підхоплені вітром долітали до нашого спостережного пункту».

І так слово за словом, речення за реченням. Тільки де в оригіналі гумор і легкий стиль, в жалюгідній підробці – важка багатослівна графоманія. Виливається вона і в безпорадний вірш, який пишуть діти про Мілку. Бо в оригіналі теж діти пишуть вірш про Нуську, але знову: де в маестро легкість і гумор, в графомана – нестравне мимрення.

Потім хлопці сперечаються.   

Ю.В. «– А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?

– Вмерти? – я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо – воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.

– Бреши більше.

– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й... – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам'яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!»

Ю.К. «– Міг би задля неї померти?

 – Померти? – я хоч і знав, що померлі йдуть у небо, та ця ідея мене все рівно не вабила.

 – Вєлік віддав би? – знов запитав я підступно, бо нічого милішого серцю в нього не було».

Прикладів творчого цуплення сюжетних ліній (особливо з «Танґо смерті), образів, метафор можна множити, з Юрія Андруховича, скажімо, можна накидати зовсім прямих цитат. Та цікавіше інше. Адже давно відомо, що нікого так злодій не ненавидить, як обікраденого. Ю.Кирик не рідкість. Він, обкрадаючи відомих письменників, не забуває демонструвати свою нелюбов до них.

Про Шульца я поки ще не знайшла, а от щодо обкраденого автора «Таємниці», то  Ю.Кирик, виявляється, «ніколи не вважав пана Андруховича «впливовою фігурою». А про «Танґо смерті» Ю.Кирик пише: «Коли побачив на полицях книгарні твір Ю.Винничука страшенно здивувався: невже вирішив змінити своє амплуа, а мо, переплюнути Тараса Мигаля і його "Шинок «Оселедець на ланцюзі»"? На відміну від автора дуже вдалої реци, не спромігся дочитати цього "епохального твору". Видати не кожному дано бути шевцем, жнецем, ще й на дуду гравцем...»

Та й справді – навіщо бути і тим, і тим, коли є таке чудове заняття: красти.