(З нагоди іменин провідника УЦК проф. Володимира Кубійовича).
25 літ тому, на великому звороті історичного шляху, у проводі Східньої України станув проф. Михайло Грушевський. Сьогодні, на новому закруті долi, на чолі організованого українського житя в Генеральній Губернії стоїть проф. Boлoдимир Кубійович. Два типові представники інтеліґенції в ролі провідників народу. А навкруги їх бачили ми і бачимо нині також інтеліґентів.
Між тим, продовж отих двадцяти пяти літ, найяскравіші українські мислі займалися применшуванням значіння інтеліґенції, обезцінюванням її, переконуванням себе і всіх навкруги, що інтеліґентське посягання по владу в житті смішне і даремна.
Слово інтеліґенція може мати два значіння, що означає в першу чергу деяку розумову вправність, виробленість, освіченість. Це психологічне поняття інтеліґенції. Але те слово означає ще і людей, що мають ту справність, що визначаються освіченістю. Це буде соціологічне поняття інтеліґента.
Отож Дмитро Донцов переконував нас, що ця прозорість інтеліґенції у психологічному умінні не є найважнішою річчю у світі людської душі. Навпаки в емоціональні безодні почутів і волевих поривів гніздяться первісні і найбільші сили, що творять і перетворюють життя. Ті таємні сили користуються інтеліґенцією — як слугою, а то як попихачем, або і зовсім не оглядаючися на неї, в сліпім розгоні нищать і вироджують усе нові форми буття.
А осередньою мислю найглибшого духа тих двадцяти пяти літ, Вячеслава Липинського, було і що інтеліґенція як верства, себто інтеліґенція в соціолоґічнім розумінні, не є творчою силою суспільности. Організаторами народу і його державного життя, можуть бути тільки ті суспільні верстви, що мають у своїх руках або засоби виробництва, або зброю. Значить провідною верствою повинні бути або господарники, передовсім хлібороби, або вояки. Тільки не інтеліґенти: їхнє посягання по владу — це смішне залицяння неспроможного, інтеліґенція в організуванні проводу може мати тільки допоміжну ролю. Не розпоряджаючись безпосередньо засобами господарської і збройної сили, інтеліґенція, що хоче влади, жиє з експлуатації любови до народу, яку маніфестує раз-у-раз, щоб вдержатись у проводі.
Оце два вчення, що верховодили в українській духовості останніх 20-ти літ. Коли вони правдиві, тоді нас сьогодні повинна б огортати чорна, найчорніша розпука. Адже знову провід нашого життя переходить у руки інтеліґенції і знову з ученим і професором, на чолі! Ми повинні б заритися в найглухіші закутини краю і там чекати неминучого провалу тієї нової інтеліґентської спроби здійснити неможливе і сподіватися нездійсненного.
Але ми не втікаємо зпід початкових зводів будівлі нашого життя. Знак, що ми не піддалися : цим описаним доктринам.
І справді, дивімось навкруги себе отвертими очима і отвертими мислями. Сучасна неймовірно складна цивілізація вимагає на кожній важнішій стійці фахівця, тобто людини, що знає і уміє, а І значить інтеліґента. Сьогодні досить трудно подумати про ідилічні, первісні умовини, що про них читаємо в давніх анналах, як то римляни відвели Цінціната від плуга, щоб він був диктатором. Ні, як не пручався б Липинський, сьогоднішній Цінцінат, себто, сьогоднішній хлібороб, що хотів би правити народом, мусів би рішитися і вибрати одне з двох: або перейти до міста, де скупчується зосереджена думка і воля проводу, і там поволі інтеліґентщитися, а на селі, на своїм господарстві, залишити cвoго заступника — аґронома, значить знову інтеліґента; або він мусів би, залишаючися в селі, держати в місті свого представника, скажім посла, знову ж інтеліґента, який — хочемо чи ні — в тім другім випадку де-далі переймав би владу в свої руки. Гляньмо навколо. Хто ж то нинішні правителі, великі провідники? Інтеліґенти.
Навіть коли треба вдарити по інтеліґенції, поганьбити її, знеславити, то й до того треба знову ж саме інтеліґентів. Бо хто ж кінець-кінцем ті огудники інтеліґенції? Чи Дмитро Донцов і його послідовники не типові інтеліґенти? Коли ж сам Вячеслав Липинський не порвав звязку із землею, то хто є його найвірніші учні, як cаме не інтеліґенти?
Тож не з власної, неоправданої примхи і амбіції, і не тільки з припадку, що у нас покалічені і ослаблені виробничі верстви, але з конечности, що її накидає сучасна цивілізація, інтелігенція стає зновоу у проводі українського організованого життя.
І перша вимога супроти тієї інтеліґенції важна і своєчасна: щоб та інтеліґенція не була доктринерським перекотиполем, незвязаним із ґрунтом, із рідною землею і зі своєю кровю, їхніми потребами і цілями. Слабістю і одною з причин упадку інтеліґентських проводів на Східній Україні 1917-1920 рр. було саме їх імпортоване доктринерство, не то чуже, а просто супротивне, вороже хотінням народу. І друга вимога супроти тієї інтеліґенції, ще більше пекуча і ще більше теперішня: — щоб вона узгіднювала різні пpистрасті і бажання, що боряться в наших душах і в нашім суспільстві, і давала їм гієрархійний порядок; — щоб вона не піддавалася безсило тим пристрастям і бажанням і не творила на їх основі різних партій, ґруп, що взаємно себе попирають і приводять народну спільноту до упадку. Це було іншою причиною розвалу, вже не тільки інтеліґентських, проводів у нашій історії.
І вкінці, третя вимога: — щоб та інтеліґенція, яка переймає провід нашого організованого життя, не тільки знала, але й уміла своє діло. Знання набувається теоретичною наукою, умілості — школою життя і праці. Цю школу організації народу мусить саме тепер пройти наша інтеліґенція. Це велика проба її здатности, це її рішальний іспит.
Зі всіх сторін, де живуть українці в Ген. Губернаторстві, найбільше з самої Галичини, дістав Провідник УЦК в дні своїх іменин привіти і бажання. Мусимо памятати, що найкращим іменинним даром для нього буде, коли дамо із свого середовища потрібних співробітників, які помогли б достойно виконати призначення, накинуте нашою добою українській інтеліґенції, що її він, Провідник УЦК, проф. Володимир Кубійович, очолює.
[Краківські вісті]
02.08.1942