* * *
Вершники і дзеркала осінніх днів
дзюрчання й переливи листя
вже одяг скинуто і тіло холодить м’яке леління вітру
Із дзеркала повільно піднімається туман
і відбиває у собі кудлаті гнізда потворних птиць
що видзьобали світло
Склепіння неба нижчає поволі
душа втискається у тіла тепле дно
слова говорять з вітром про надію
Зітхає в тілі голуба вода і сходить сонце смерті
а серце осені вже в’яне в колисці туманів
В саду сумної музики трави горять
о – це світло що тане на шибах
це світло м’яке і вогнисте
воно проникає в кожну тіла клітинку
Де подітися в мент коли місяць тебе висвітлює
розкриває навстіж твоє хворобливе серце і ворожить на ньому?
Цей місяць знає про тебе більше ніж ти про нього
Він каже:
Ти камінь з душею метелика
І це є правда
Тепер я помираю з кожним словом
яке викрикують мої вуста
на кожну річ я дивлюсь так наче б то було моє останнє слово
Світе посунься – дай мені місце
за те я тобі віддячу – звільню місце в моєму віршеві
Нічого мені не лишається –
хіба-но усіх богів сотворити наново
А на ранок – цвіль і зниділі квіти
дрижаки спросоння
иній всюди куди не глянь
Та коли проведеш долонею по обличчю
то здається що запах ладану тільки примара
* * *
В маленькім листочку у краплі чорнявої роси
спить червоний дракон
спить червоний дракон усю весну
спить ціле літо а восени
випростовує крила свої шурхотливі
розкриває пащеку свою іклаву і з’їдає опале листя
Від опалого листя рости починає червоний дракон –
палить ліси і гори і доли
збурює ріки і води підземні
і вже – всюди він де не глянь
всюди куди не стрель
і не знаєш уже як рятуватися
куди подіти себе від нього
чим затулитися
Бо вже цей дракон і у тебе в хаті
і в грудях твоїх клекоче червоним листям мертвих декретів
* * *
Осінні дерева скликають віче круків
Осінні дерева стоногі і сторукі
Між ними шлях бреде – куди і сам не знає
Суха трава йому суху косу сплітає
Вже каркіт тінь хлюпнув на чисті очі неба
І впав на дерева умить ввібрав їх в себе
Тонкі гілки ковтнув і кинув зловорожо
В долину хиже карр
Трава зітхнула: „Боже!”
Цю чорну чорноту і каркання несите
У мозок мій давно кимсь вельми щедро влито
Аж очі мечуть лють і губи кров’ю світять
Погляну на луги – і враз чорніють квіти
Погляну на ріку – ріка в ту ж мить міліє
Погляну на гаї – мов камінь птах німіє
Слова течуть гіркі забарвлені сльозою
У кожнім вірші „карр” росте само собою
Довкола хитрий сміх і маскуватись пізно
Сміється нині той хто вчора плакав слізно
Я ж грузну у багно
Чи хто простягне руку?
В останню мить відчув крило колюче крука
Грудочка цукру
Повернутись назад в свою тінь
з тоненьким промінчиком щоб її осіяти
повернутись маленьким слухняним хлопчиком
повен віз гріхів зіпхнути в ріку
і дивитись
як зносить прудка їх вода
все те чим я жив
усе лихо й добро
тільки біла піна на поверхні
жовті бульбашки всіх насолод і страждань –
все те зносить вода і нема за чим жалкувати
бо ніщо не зрівняється з радістю
яку я відчув діставши гостинець від діда
в день коли він повернувся з в'язниці –
грудочку цукру
що її передав мені зайчик
і з розпачем
коли тая грудочка впала в калюжу
все решта зносить вода зносить вода зносить вода
Листи до Матері
Добридень
Падає сніг – нічого нового
Почуваюся добре
Скоро тебе провідаю
Добридень
Цвіте бузок – нічого нового
Светра дістав
Приїду обов'язково
Добридень
Пахнуть суниці – нічого нового
Звичайно приїду
Добридень
Опадає листя – нічого нового
Багато справ
Добридень
Падає сніг –
30.07.2017