Зі збірки "Европейські вражіння".
"Сонцеоранена тераса... Яснезелено піжмуриться оповеснений паpк... Без квітоонезабариться... Одовколено хліборобський спокій..."
Це про українську краєвидність з мого нотатника часів студентського недоїдання й футуро-поезії.
До европейської місцевости, де переїздом перебуваю між Женевою та італійським кордоном, один лише вираз — "хліборобський" не підходить. Перешкоджає цьому зайва висока та гола широкість далеких гір. Хліборобський спокій — це долини, лани, такі безмежні в Україні.
Старий з кремезними мурами й низкими покоями будинок, а якому живу, не має ні телефону, ні газу, ані електрики. Немає тому, що власник цього колишнього замку вчорашньої Европи на хоче все те мати. В кімнатах нафтові лампи, хоч електрики тут в країні водопадів і струмків швидкої гірської води — більше ніж досить.
Про цю воду, місцеве біле вугілля росповідають таке: оглядати Европу часто їздять різні африканські шейки, отже показали їм і ці водопади.
Шейки дивились і не хотіли відійти. "Чого чекаєте? — запитав провідник. "Кінця води" — була відповідь шейків. Словам провідника, що вода тече без кінця ось вже сотки років ніхто з них не повірив: як може бути таке надужиття тут, коли в їхніх країнах треба йти пустельним піском під спалюючим сонцем багато кілометрів, щоб ковтнути трохи каламутної води.
Кільки слів що до каламутної води. Небагато українців певно знає що слово — Москва є фінського походження і в точному перекладі на українську мову звучить — "каламутна вода". Коментарі зайві!...
Довкола будинку на декілька кілометрів немає телеграфного стовпа. Це сьогодні рідкість. Ворогів телеграфні стовпи мають пopiвнююче мало.
Одним з таких був мій великий приятель дитячих років — дід Омелько. Такі діди бували лише в Україні. Жили вони серед "бджіл, кавунів" або дерев. У фільмі Довженка — "Земля" такий дід каже: "Дай, сину, яблуко, хочу вгризнути перед смертю" і з яблуком в руці вмірає.
Дід Омелько був лісником в Уманських лісах. Жив у притульній землянці, гoтyвав чудові млинці. Щиро українською веселою поважністю слухав останнє слово мови й робив малу павзу перед своєю відповіддю. Любив читати Кобзаря. Вчив нас, як треба грати "у впертих запорожців".
Досвід гри в запорожців мені потім став у пригоді, коли накручував у Парижі фільму "Війна хлопчиків", яка дістала у Ню-Йopкy нагороду як одна з найкращих 1938 року.
Про телеграфні стовпи що "балакають у середині по мocкoвськи", дід Омелько зневажливо казав — "Щоб поставити отакий стовп треба пів години, а щоб оце дерево виросло треба 25 років"...
Жалкую тепер що не міг оповісти дідові, як часто слоні в Індії геть нищать ці стовпи, вириваючи їх на просторі багатьох кілометрів. Це наче пімста слонів за нищення чоловіком їх праліса.
Великий "оповеснений" парк коло будинку складається зі садка та з лісу. Щороку садок збільшується коштом лісу. Дерево-краєвид, дерево-дрова, дерево-заслона змінюється деревом-продуктором овочів.
В Чехії коло Праги шляхи обсажені черешнями, в центрі Франції горіхами і каштанами.
Тисячлітній китайський гієроґліф, що відповідає відпочинкові, це дерево і людина під його гіллями. Сьогоднішній чоловік не лише хоче витягнутись під деревом щоб відпочинути, відчувши землю й пoбaчивши незглибне небо — він бажає мати з цього дерева й корисні для нього — овочі.
Українець часто садить біля своєї білої як білизна і чистої як цвіт хати — вишні: "садок вишневий коло хати", десь далі в садку — сливи, груші, яблуні. Можливо тому, що вишня цвіте гарніше, ніж груша й яблуня. В Ірляндії кажуть: "Багато вишень — веселий рік, багато слив — сумний рік". Щасти вам Боже мати багато вишень...
Українець любить дерево — йому боляче бачити "як вітер березку зломив", любить квіти, так як фін — озера, шотляндець — ґазони, француз — виноградні лози.
Лише в Україні квіти можна побачити не тільки в садку але також помальовані над спризбою хати, вишиті на сорочці, виткані на славному українському килимi.
А як гарно виглядає зимою підвішена над віконцем yкраїнської хати китиця жовто-золотих, наче зберігаючих у собі літне сонце, безсмертників!...
Згадую цікавий український епізод із квіткою. Київ, 8 квітня 1917 року. Всеукраїнський Національний Зїзд. Море делегатів. Стіл президії прикрашено квітами. В руці Голови зїзду — біла квітка. І легкого піднесення руки з цією квіткою було досить щоб уся саля вмить стихала.
На зеленій Буковині в деяких селах існує звичай приносити вчительці на відкриття школи китицю квітів від усього села. Школярки що збірають квіти, зупиняються коло кождої хати і кожна господиня додає до цієї китиці свої квіти.
В Европі є місця які влаштовують щовесни день квітки-мімози в Каннах, цитринів у Мантоні (Італія), нарцизів у Монтре (Швайцарія). Вся місцевість прибирається гірляндами тієї квітки, на тягарових автах робляться різні квітучі криниці, стріхи, постаті звірів. На головній площі відбувається корсо і бій квітів. Ввечері баль, де домінують жіночі одяги кольору квітки.
В морських пристанях італійської й французькoї Pівієpи бувають морські бої квітів. Човни декорують як піратські кораблі, айсберґи, китайські джонки, підводне царство.
Подібні дні квіток могли б улаштовувати і українські міста з метою створення осередків туристичного зацікавлення.
Женева щороку влаштовує конкурс квітучих бальконів і вікон, в 1941 році 480 осіб приймало участь в ньому, 10.000 брошур роздає женевський комітет річно з метою пропаганди прикрашення квітами сумних будинків міста.
На Тихоокеанських островах існує звичай кожному туристу вішати як намисто на шию зроблений з білих квітів вінок.
У Голяндії на Пасху вбірають крашанками головно з шоколяди квітучі овочеві дерева як на Різдво ялинку цяцьками.
Квіти й дівчата, це сестри — каже солодка паризька пісня...
[Краківські вісті]
24.07.1942