Минулі дні польська вулиця жила протестами. Багатотисячні акції були спровоковані намаганням урядової партії «Право і справедливість» провести котроверсійну реформу судочинства. Залунали навіть заяви про «польський Майдан». Брюссель же погрожував позбавити Варшаву права голосу в Раді ЄУ. Поки що справа зупинилася на тому, що президент заветував два з трьох законів з пакета реформ.
Спробуємо розібратися у суті польської реформи судочинства. Свої наміри її здійснити партія «Право і справедливість» чітко артикулювала ще під час передвиборчої кампанії 2015 року. А після перемоги на виборах ПіС уже однозначно заявила, що реформі бути.
Реформістський пакет передбачав ухвалення змін до трьох законів: про Верховний суд, про Національну раду судівництва (НРС), а також закон про суди загальної юрисдикції. Всі ці закони надавали більших важелів парламенту та міністрові юстиції (котрий віднедавна на американський кшталт обійняв також посаду генерального прокурора) впливати на суди.
Зокрема, законом «Про суди загальної юрисдикції» міністрові юстиції надається право призначати і звільняти голів судів загальної юрисдикції в країні. Законом «Про верховний суд» міністрові юстиції надається право звільняти всіх суддів Верховного суду і обирати їм заміну. Закон «Про Національну раду судівництва» передбачає, що обирати 15 з 25-ти членів НРС – згаданого в Конституції органу зі захисту незалежного судочинства – будуть депутати Сейму, більшість у якому, як відомо, належить правлячій ПіС. Поки що, згідно з чинним законодавством, депутати Сейму обирають лише чотирьох членів НРС. Ще двох обирає Сенат, одного – президент. 15-х членів обирають представники судових органів. Окрім того, до ґреміуму входять: голова Верховного суду, голова Вищого адміністративного суду та міністр юстиції.
12 липня Сейм Польщі проголосував за два закони з пакету: про Національну раду судівництва та про суди загальної юрисдикції. Власне з того дня в польських містах і почалися протестні акції. Свого апогею вуличні протести досягли 20 липня, коли Сейм Польщі ухвалив третій закон з пакету реформ – про Верховний суд, – вилучивши з нього всі поправки, котрі запропонувала опозиція. Лише на вулиці Варшави тоді вийшло близько 50 тисяч протестувальників. Акції відбувалися і в інших містах Польщі, а також у європейських столицях.
Негативний відгук польську реформу судочинства зустрів й у Брюсселі. Європейська комісія пригрозила Польщі серйозними наслідками, якщо закони про судову реформу в їхньому нинішньому вигляді набудуть чинності. Зокрема, віце-президент Єврокомісії Франс Тіммерманс заявив, що Брюссель може розпочати проти Варшави процедуру за статтею 7 Лісабонського договору ЄУ, яка передбачає санкції аж до позбавлення країни-порушниці права голосу в Європейській раді.
Критики реформи судової системи, зокрема представники опозиційної партії «Громадянська платформа», переконані, що вона поховає принцип поділу влади і підірве демократію в Польщі. Чи дійсно зміни, які запроваджує пакет реформ, так боляче б’ють по демократичних засадах і нівелюють поділ влад у країні? Експерти у царині політології та юриспруденції не мають щодо цього питання єдиної думки. От, приміром, експерт Центру європейської політики в німецькому Фрайбурзі Урс Потцш (Urs Potzsch) висловлюється щодо реформи різко критично і вважає, що Європейська Унія повинна чинити тиск на Польщу в цьому питанні. «Я вважаю, важливо, щоб розвиток подій у Польщі і надалі залишався загальноєвропейською темою. Реформу судочинства дуже чітко розкритикували експерти Венеціанської комісії Ради Європи. Те, що Єврокомісія зараз може вчинити, це насамперед зробити ці питання європейською темою, дати зрозуміти, що це не суто внутрішньополітичне питання Польщі, що у кінцевому підсумку йдеться про спільні цінності ЄУ. Потрібно й надалі стимулювати дебати. Я вважаю, що це найважливіше, що Єврокомісія зараз може зробити», – заявив він у недавньому інтерв’ю.
Водночас співвітчизник Потцша професор політології в Університеті Реґенсбурґа Єжи Мачкув (Jerzy J. Maćków) відстоює цілком протилежну позицію. На його переконання, реформа, яку проводить ПіС, є цілком виправданою, оскільки ситуація зі судочинством, зокрема й із владними та публічними інституціями загалом, у Польщі виглядала на момент зміни влади надзвичайно прикро. Пан Мачкув звинувачує в цьому попередню польську владу, коли урядувала партія «Громадянська платформа».
«Багаторічна корупція у Варшаві, за яку ніхто не бажав брати відповідальності, провали у численних державних службах, які зокрема призвели до двох великих авіакатастроф: в одній загинуло все керівництво польських ВПС (мова про авіакатастрофу під Мирославцем 2008 року), у другій – значна частина політичної еліти, включно з президентом. Не функціонувала партійна система, попри величезне державне фінансування, політично слухняні приватні й державні ЗМІ, непрозорі зв’язки між державою та господаркою», – пише політолог у своїй статті для видання Huffington Post.
Єжи Мачкув теж критикує ПіС у питанні реформи судочинства, але лише за небажання йти на найменші компроміси з опозицією та за невміння пояснити свою позицію публічно. Що ж до самих законів, то вони, на переконання професора, хоч і нарощують момент політизації в процес обрання суддів, та все ж не переходять загальновизнаної у західному суспільстві межі незалежності різних гілок влади.
Погляньмо на це питання в міжнародному контексті. Світова практика знає різні способи номінації суддів: починаючи від призначення монархом чи президентом і закінчуючи обранням населенням. Так, наприклад, у Франції всі рішення про призначення суддів на посаду підписує президент за рекомендацією Вищої ради юстиції (щодо суддів Касаційного суду) та Міністерства юстиції і Ради суддів (щодо інших суддів). Суддів вищих федеральних судів Німеччини призначає президент ФРН за пропозицією міністра юстиції і комітету з виборів суддів, у який входять усі міністри юстиції земель і 11 членів комітету, обраних Бундестагом. Суддів Конституційного суду обирають Бундесрат і спеціальний 12-членний комітет Бундестагу. В Австрійській Республіці призначає на посаду судді федеральний президент або за його дорученням федеральний міністр за поданням федерального уряду на конкурсній основі.
Найбільше різноманіття в системі добору суддів на посаду в межах однієї держави можна зустріти у Сполучених Штатах Америки, при цьому, як відомо, рівень довіри до суду в США найвищий у світі. У США судова система має дуальний характер – у кожному штаті є своя автономна судова система, а також діє федеральна система судів. Згідно з Конституцією США, суддів федеральних судів призначає президент за згодою Сенату. Незважаючи на доволі політизований і непрозорий процес обрання суддів, після призначення суддя формально стає вільним від політичних впливів, оскільки його призначають довічно.
Наведений міжнародний зріз у царині номінації суддів потрібен для того, щоби зрозуміти: навряд чи чинна польська влада вдалася до якихось карочинних порушень демократичних норм і принципів, проводячи реформу судочинства. Тому важко уявити, як Брюссель зміг би довести провину Варшави. Адже фізично не існує жодного європейського припису, як має виглядати система національного судочинства. Кожна країна робить це по-своєму, згідно зі своїми усталеними традиціями.
На європейському рівні можна певним чином орієнтуватися лише на прописане в Лісабонській угоді так зване первинне право. А там йдеться лише про верховенство права, але не дається жодних інструкцій щодо структури, формування й функціонування судових систем окремих країн. Свої висновки щодо певних порушень може давати лише Венеціанська комісія Ради Європи. Але такі оцінки ґрунтуються на дуже слабкій нормативній базі.
Проте у будь-якому разі президент Польщі Анджей Дуда, зваживши чи то на застереження з Брюсселя, чи то на обурення великої частини співвітчизників, чи на власні уявлення про вимір справедливості, наклав 24 липня вето на законопроекти про реформу Верховного суду і Національної ради судівництва. «Судова система Польщі потребує реорганізації, але перш за все вона повинна гарантувати почуття безпеки. Як президент я не відчуваю, що ці закони посилять правосуддя. Процес реформ у судовій системі не повинен розділяти суспільство і державу», – пояснив свої дії Дуда.
Тепер експерти ламають списи над питанням: була це особиста ініціатива президента, його демарш щодо власної партії та її голови Ярослава Качинського, чи хитрий спектакль, зрежисований тим самим Качинським? Не виключено, що істина лежить десь посередині. Навряд чи Дуда вже встиг сформуватися в цілком незалежного політичного гравця, утім бути забавкою в руках партійного лідера він вже явно не бажає.
А що ж далі? Дуда пообіцяв запропонувати парламенту власні законопроекти, які, зокрема, позбавлять міністра юстиції влади призначати й звільняти більшість суддів. Можливо, що таким чином польській владі вдасться вбити нараз кількох зайців: примиритися з Брюсселем, вгамувати натовп на польських вулицях і розширити електоральну базу урядової партії.
Щодо останнього, то варто зауважити, що політичні преференції поляків все ще виразно залишаються на боці урядової партії. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями, які провів центр Kantar Public для телеканалу TVP, за ПіС нині готові проголосувати 35 відсотків громадян, котрі здецидовані прийти на виборчі дільниці. За ГП – лише 21 відсоток. Хоча тижнем раніше ПіС підтримували 38%, а ГП – 19. Отже скандал навколо судової реформи таки нашкодив реноме урядової партії, тому ситуацію треба було виправляти – що Анджей Дуда і зробив.
26.07.2017