"Не отешеш".

 

Оповіданє.

 

І.

 

Не судилось менї на світї дізнати щастя. З-малку відумерли мене батько й матір. Мусїв я йти до людей в службу, мусїв на других робити.

 

А в наймах яке менї щастя! Роби, як віл чорний, а нїкому не догодиш. Рано встанеш, господар скаже, що пізно; пізно ляжеш, господиня скаже, що людям спати не даєш. А вже до забави, то й не говори! Не наймитови до того. Бувало з нехотя зиркну за дївчиною, а вже й почую: не туди дорога! не тобі рівня! От так то у наймах. Людям здаєть ся, що у наймита не бєть ся серце, — що у наймита не людска душа. От така моя доленька!

 

Виріс я, уже й старію ся, від ранного ранку до пізного вечера працюю, а нема в мене нї свого кутика, нї навіть доброї свитини, нема в мене нїчого.

 

Але єсть! — єсть у мене чудна натура: усе не погоджу ся з другими. Чи то кому правду сказати, що гріх учинив, сироти скривдив, — навіть старшинї врубати, що не по людски творить, над бідними знущає ся... Що лиш не по правдї, я зараз хлюсь у очи! Вже така дивна в мене натура: як що таке зобачу, так зараз і скажу. Скажу правду — і через те менї в світї біда. Нераз і кусника хлїба нема.

 

ІІ.

 

Весною якось не мав я нїгде роботи, аж чую: пан наш потребує фірмана. Пійшов я, сподобав ся панови, приняв мене. Мав я з панами їздити чи до міста, чи детам, або панночки возити на прогульку.

 

Догоджую, як можу, панови і панятам, аби тілько мати чим жити. І угодив панови, обіцяв навіть побільшати платню, ба і гуменним зробити. Але менї про те байдуже, — менї потіха, що от зможу на житє заробити... Не дивуйтесь, добрі люде, що я кажу: на житє заробити, бо їй Богу нераз зайде чоловікови таке, що й на житє заробити годї. Усяке буває.

 

Було у нашого пана троє старших дїтей, а один хлопчина маленькій, — шість рочків єму було. І то наймолодше найбільше пани любили. Чи то забавку чи цукерка з міста — усе хлопчикови. Пестїй був.

 

Мав же той панич звичай бавити ся з хлопцем нашого гуменного, з Васильком. Василько був троха старшій хлопець і дужшій.

 

Якось там захотїлось паничеви бавити ся в коня. Поставили Василька на земли рачки, посадили на него панича.

 

— Вйо! — поганяє панич Василька, мов-би справдїшного коня, та гордо поглядає на пана й паню. Справдїшний їздець!

 

Пан тїшить ся, а панї аж в руки плеще з радости, що панич бавить ся так гарно, так утїшно.

 

На Василька нїхто й не зиркне, чи й він утїшний, чи й він гордий з того, що носить панича на собі... Василь — се хлопска дитина, не панич. Він же на те й уродив ся, щоб другим служити... Нехай привикає з малку.

 

Але Василько мабуть не так думав. Єму навкучило ся бути "конем". Не хоче вже возити панича. Лїг і не рушаєсь. Дарма, що панич сердив ся, — дарма, що пан кричав. Василько не слухав.

 

Не стало паничеви забавки. Заплакав.

 

Побачила се гуменна. Не зважала, що Василько — єї дитина, прискочила до Василька і бє. Бє та наказує, що панича треба слухати, треба єго возити. Рідна мати била!

 

Сплакав Василько, обтер сльози, нїкому нїчого не сказав, клякнув на землю та й знов наставив паничеви свої плечі. І знов бавлять ся в коника. Що я кажу: бавлять ся? Панич бавить ся в коника, бо Василькови тілько сльози кап-кап.

 

А панята дивлять ся на сю забаву, та тїшать ся!

 

Дивив ся і я, та не тїшив ся. Менї жаль зробило ся Василька. Не було кому обстати за ним. Навіть рідна мати — і она була против него, била, щоб слухав панича! і тогдї той пан, такій для мене добрий, став менї не чоловіком, і та панї, та ласкава для мене панї, і ті панята всї відвернули мене від себе.

 

Промовити менї слово до пана за Васильком, — знаю, що не пораджу. І менї так на серци стало, наче-б єго хто краяв. Я конче хотїв помогти Василькови. Але як? Коби то паньства при тім не було, я би просто скинув панича, нехай-би й плакав, — а так не приступлю.

 

А панич Василька вже таки добре підганяє...

 

— Васильку! — кликнув я мов сам не свій, мов у горячцї, — ану "фиркни!"

 

Того мабуть тілько й треба було Василькови. В одній хвили підкинув ноги до гори, мов би хотїв стати головою на земли.

 

Не був добрий їздець з панича, — повалив ся як довгій. При тім потовк ся, та не дуже.

 

Коли-б дім був завалив ся, коли-б небо було розпало ся, — не були би пани так застрашили ся, як тим. Панї й панята до панича, а пан до мене.

 

Я гадав, що пан убє мене. Так нї! Прискочив до мене з затисненими руками. У мене очи заблисли. Замітив він те, стримав руки при собі, тілько скрикнув до мене:

 

— Що ти зробив?

 

— А Василько не дитина? — відрубав я єму.

 

Ого! не попасав я вже у того пана. Того таки вечера прогнав він мене від себе.

 

— Не отешеш хлопа! — сказав на мене.

 

— Чому у мене така натура? — думав я собі, відходячи.

 

"Не отешеш! не отешеш!" — лунало менї у відповідь.

 

[Дѣло]

21.07.1892