Ця стаття вийшла 110 років тому, вже в київському Літературно-науковому Вістнику; звикло її цитують як зразок Франкової боротьби проти галицького реґіоналізму. Насправді ж Франко під діалектом розумів не галицький варіант літературної мови (яким і написана стаття), а гірські говірки цього варіанту. Завтра-післязавтра плануємо опублікувати і ті тексти, передмовою до яких і була стаття Франка (див., зокрема, «Полагна» та «Я ся не бою»)
Буде вже більше як 25 лїт тому, як я мав нагоду у Львові познайомити ся з заїзжим, петербурським Поляком Вєнцковским, людиною незвичайною осьвіченою та бистроумною. Я жалував ся перед ним на слабий розвій нашої лїтератури та неусталеність граматики.
— Ах, не говоріть менї про граматику! — аж крикнув д. Вєнцковский. — Богу дякуйте, що у вас іще нема граматиків. Бо граматики, то грабарі живої мови. Вони не розуміють тої мови, а знають тілько свої правила. От погляньте у нас ! Ще Міцкевич, Словацкий і Красїньский говорили кождий своїм язиком і жаден не вчив польської граматики. А прийшли по них граматики і щож — жерело живої води засохло, бо кождого в школї вчать: так маєш говорити і писати, а не інакше. А се, пане, перший ступінь до переміни польської мови на мертву мову.
Богато разів потім, коли доводилось міркувати про питаня язикові, я згадував слова д. Вєнцковского. Читайте прим. те, що написав Т. Бенфей у своїй Історії язиковіданя про граматику санскриту, написану вченим Індійцем Панїнї! Бенфей не знаходить досить сильних слів подиву і захвату, щоб вихвалити ту граматику, невеличку книжечку зложену з кількох тисяч коротких правил, а яка про те що до глубини і вірности і ширини і точности тих правил безмірно перевисшає все, що на граматичнім полї зробили Греція, Рим, середнї віки і новійші аж до Ґрімма включно. А чому ж се так? А тому, що Панїнї жив і працював над граматикою санскріту тодї, як сей язик уже майже тисячу лїт був мертвий. Живий язик не має граматики, тоб то не зносить школярських, механїчних і непорушних правил, датованих нїби вченими. Живий язик можна і треба студіювати як живу ростину, але не можна і не слїд засушувати і заковувати в мертві правила і формулки.
Візьмім хоча б історію нашої не так дуже давної лїтератури. Її цьвіт і краса виросли над Днїпром, у Росії, де інтелїґентний чи півінтелїгентний Українець не чув і не бачив граматики української мови, але черпав зразки тої мови просто з живого жерела, з уст люду. А у нас у Галичинї, де друковано і писано довжезний ряд граматик від Могильницького до Огоновського, де ті граматики товкмачено тисячам інтелїґентних дїтий у голови на шкільній лаві, все таки знанє нашої народної мови дуже мале, язик поплутаний і запоганений, язикове почутє у всїх що пишуть і говорять нашою мовою, зовсїм затемнене та затуплене. Кілько дивоглядних теорій сплодили вони, а всїм їм одно жерело — незнане живої народної мови та бажанє викувати з неї щось як мога близьке до мертвеччини.
Та не вважаючи на ті зусиля граматиків можемо сказати, що наша лїтературна мова в остатнїх десятилїтях таки значно виробила ся. Кождий, хто брав ся писати тою мовою, на скілько черпав із книжкової традиції, мусїв зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусить бачити, що тут, у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явити ся вироблена лїтературна мова всїх Українцїв. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Камянця Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкійших відмін, який в повнї відповідав українському національному типови, також „вимішаному“ і вирівняному в цїлій масї, як мало котрий подібний тип у сьвітї. І от кождий, Галичанин чи Українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народа, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників. Тілько з часом науковими дослїдами показано, що ся мова була готова вже в XVI в.; проривала ся в писану лїтературу в Пересопницькім євангелії половини XVI в., в євангелії Тяпинського з кінця тогож віка, в українських інтермедіях та віршах XVII—XVIII в. і загалом скрізь, де свобідна творчість поневолї хапала ся свобідної живої, не звязаної шкільними шабльонами мови.
Кожда лїтературна мова доти жива і здібна до житя, доки має можність з одного боку всисати в себе всї культурні елєменти сучасности, значить, збогачувати ся новими термінами та висловами відповідними до проґресу сучасної цівілїзації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жарґон якоїсь спеціяльної верстви чи купи людий, а з другого боку доки має тенденцію збогачувати ся чимраз новими елементами з питомого народного житя і з відмін та діялєктів народного говору. Ті діялектичні відміни, залежні від ґеоґрафічного положеня, етноґрафічного сусїдства, більш або менше відокремленого способу, житя даної частини народу, є у кождого народа, а декуди доходять до того, що одна часть народу перестає розуміти другу часть, коли обі сторони говорять кожда своїм діялєктом. От тут лїтературна мова, мова школи, церкви, уряду і письменства робить ся справдї репрезентанткою національної єдности, спільним і для всїх діялєктів рідним огнивом, що сполучує їх в одну орґанїчну цїлість.
Чи діялєкти по за своє глухе, елєментарне істнованє по ріжних закутках краю мають право до більше самостійного істнованя, до уваги на них усеї суспільности, до письменства? Доки спільна лїтературна мова якогось народа не вироблена і не розповсюджена на стільки, що богацтво діялєктів моглоб затемнити та заплутати її, доти звичайно в кождій лїтературі підносять ся голоси против управненя діялєктів до лїтературних публїкацій. Про них говорять з погордою, їх підіймають на сьміх, їх уживане чи то в розмові чи в письмі уважають неприличним. Так було в XVI віцї у Франції, коли як єдиний управнений зразок французької мови виробляла ся зусилями цьвіту всеї інтелїґенції мова панських сальонів. Так було з початку XVIII в. в Нїмеччинї, коли Ґотшед накинув ся на діктатора мови і переводив саксонське нарічє як єдино натуральну, загально-нїмецьку лїтературну мову. Аж коли лїтературна мова усталила ся, тодї в Нїмеччині з радістю привитано діялєктові твори: і Алєманські поезії Гебеля і австрійські Штельцамера і долїшне-нїмецькі Фріца Райтера та Кляуса Ґрота.
У нас плеканє отих нїмецьких діялєктів довгий час у таборі наших „твердо-русів“ та москвофілів служило доказом против істнованя і потреби української лїтературної мови. Нема, мовляв, нїякої української мови, а є тільки місцеві діялєкти, такі як бойківський, лемківський та инші, а всї вони не жадні язики, а тільки частини одного русского, всеруського язика, що репрезентуєть ся перед сьвітом як російська урядова та лїтературна мова. В такім дусї ще й доси промовляє Б. Дїдицький, не вважаючи на те, що його сопартійники давно вже на практицї покинули уроблене ним сьміхотворне галицьке „язичіє“ і повертають до чистої російської мови, себ то не до мови великоруського люду, а до того конґльомерату, що витворив ся в XVIII—XIX віках, що правда, зусилями Великорусів і Українцїв зі значною приміткою
нїмецьких, фінських та татарських слів, але все таки витворив ся не на основі, спільній мові українській та великоруській, а на чисто великоруській, підмішаній церковщиною, якої перших виразних зразків треба шукати не в старих південно-руських лїтолисях, не в слові о полку Ігоревім, а в писанях протопопа Аввакума та „думних дьяків“ московських XVI—XVII в.
На галицькім ґрунтї ота язикова доктріна Б. Дїдицького, з наукового погляду зовсїм нестійна, бо оперта на незнайомости фактичного розвою „росийської“ і української лїтературної мови, мала одначе один практичний досить цїкавий наслїдок. Цураючи ся української лїтературної мови, яку чули довкола себе і якою переважно говорили й самі, не чуючи себе в силах писати росийською лїтературною мовою, якої не знали гаразд, деякі молодші письменники-москвофіли в Галичинї кинули ся писати місцевими галицькими діялєктами, лемківським та бойківським. Розумієть ся, ми можемо лише благословити їх на тій дорозї, в тім переконаню, що чим глубше вони вникатимуть не лише в людовий говір, але також у суть людового житя і чим більші між ними проявлять ся таланти на тім полї, тим близші вони будуть до нас і до нашої української лїтератури.
Українська мова наслїдком свого історичного розвою має загалом мало діялєктів. На великім просторі між Кубаню, Доном та Сяном протягом усеї історії укр. народу йшли рухи людности то зі сходу на захід, то з заходу на схід, і в тім ненастаннім руху, що тяг ся аж до половини XIX в., нїяк і нїде було виробити ся діялєктам, що повстають лише в місцях відокремлених і відірваних від руху. От тим то бачимо, що властиві діялєкти укр. мови проявляють ся лише в немногих забутих кутах: у болотах Пинщини та в Карпатських горах і на Закарпатській Руси. Для дослїду тих діялєктів зроблено у нас не мало; маємо про них головно етноґрафічні та язикові дослїди, що назву лиш імена Верхратського, Гнатюка, Шухевича, а з російських учених Нубійського, Радченкову, Янчука та Довнар-Запольского. Але й тут богато ще лишило ся зробити, особливо діялєкти тай загалом житє Бойків та Лемків дослїджені доси дуже мало (цїнні працї о. М. Зубрицького доторкають ся лиш одної части Бойківщини).
Та для нас важнїйше те, чи і на скілько ті діялєкти доси проявили силу й охоту манїфестувати себе в лїтературі. Тут мусимо сказати, що прим. лемківський діялєкт дуже виразно проявляє себе в численних писанях XVII і XVIII в., що повстали на місцї, де тодї почало було творити ся цїкаве огнище осьвіти в сьвященичих родинах Свідзїнських, Чернявських, Олесницьких, Прислопських і т. п. Маємо з закраскою сего діялєкту і переклад Псалтирі та инших побожних творів, і піснї духовні та сьвітські і оповіданя та перерібки старших руських творів. Се огнище лемківщини в XVII-XVIII в. жде ще детального дослїду та виясненя; дещо дав др. В. Щурат в своїй торік виданій передмові до тзв. Переґрінації. В XIX віцї ті початки лемківського письменства заснїтилися, попали в забутє. Тілько в другій половинї XIX в. зовсїм незалежно від тих старих проб почали в творах письменників родом із лемківщини пробивати ся слїди лемківського діялекту. Бачимо їх у писанях Плятона Костецького, розібраних торік у моїй статї „Стара Русь“, бачимо в оповіданях Н. Вахнянина, друкованих у 60-их роках у „Вечерницях“; аж у найновійших письменників москвофільського табору здибаємо проби подати цїле оповіданє в діялєктї. Одну з тих проб ми й передрукуємо в дальшій книжцї Л. Н. Вістника.
Що до бойківського діялєкту, то він також ще від 1848 р. досить виразно проблискує в творах тодїшнїх чільних галицьких письменників, особливо у Миколи Устіяновича, що довгі лїта жив у Славску і там написав найкращі свої оповіданя „Месть Верховинця“ і „Страсний четвер“ та ряд інтересних дописий у „Зорі Галицкій“, а також у Антона Могильницького, що жив тодї в глухім гірськім кутї в Хитарі. При посередництві тих письменників деякі бойківські слова і форми, такі як няй зам. най або нехай, чясть зам. часть і т. п. здобули були право горожанства також у галицьких шкільних книжках і в письменстві. Чисто бойківським діялєктом перша попробувала писати в р. 1878 молода тодї панночка Михайлина Рошкевичівна (тепер замужем Іванцева). Її оповіданє „Лолинцкі жони“, друковане тодїж у „Молотї“, не звернуло на себе близшої уваги; передруковуємо його тепер тут для памяти. На жаль панї Іванцева давно покинула гори і сферу бойківського діялєкту, та про те й її пізнїйші оповіданя, короткі, продумані варті близшої уваги і окремого ви– даня.
В „Живій мысли“ видаваній др. Святицьким, було надруковано кілька невеличких оповідань у бойківськім діялєктї иншої, прибескидської части Бойківщини, над горішнїм Стриєм - Опором, і ми даємо тут одно з них для показу не лише беллєтристичного таланту автора, а також і самого дуже цїкавого діялєкту.
Гуцульському діялєктови перший здобув славу в нашім письменстві Федькович. Правда, він не писав чистим гуцульським діялєктом, але з погляду язика його дїяльність визначає змаганє — з діялєктового ґрунту дійти до загально-лїтературного язика. Найбільше слїдів гуцульського діялєкту у Федьковича в лексіцї, далеко менше в складнї і в словотворі.
На ґрунтї діялєкту дуже зближеного з гуцульським, так званого покутського, стоять В. Стефаник, Мартович та Марко Черемшина. До чистого діялєкту найбільше і найкраще підходить Стефаник, але все таки сей покутський діялєкт виявляє далеко більше схожости з загальною лїтературною мовою, нїж згадані вже гірські діялєкти, і не був Стефаникови перешкодою в тому, щоб він зробив ся почитним і любленим письменником усеї України.
Для доповненя серії наших оповідань на галицьких діялєктах подаємо тут оповіданє з гуцульського житя д. Данила Харовюка, молодого учителя в гуцульськім селї Ростоках і звертаємо увагу на його оріґінальний талан. Не в тім річ, що гуцульським діялєктом він володїє краще та вірнїйше, нїж хто будь перед ним; у самім житю Гуцулів він оком правдивого артиста вміє доглянути такі моменти і риси, яких не добачив нїхто перед ним.
[Лїтературно-науковий вістник, 1907, т. 37, кн.2, с.225—230]
21.07.2017