Полагна.

(Оповіданє)

Прийшла бечкова¹). Погода красна. Небо ясне. Повіває тихий вітрець. Усюди весело. Козмиха Полагна надійшла до церкви. У церкві повно — старі, молоді, хлопцї і дївчата. Прийшла й Одокія Сави Грабишиного. Дївчина на все село, — красна і цїкава. Минула служба. Осьвятив панотець бечку. Кождий із христян узяв по ломацї, перехрестив ся, пішов до дому.

На підсадю²) догнала Полагна Савину Одокію.

— Шо дїєте? — зрікла Полагна.

— Гаразд, що ви, вуйночко! — відповіла борзенько Одокія.

— А єк туди дьидя та неня? здорови?

— Здорови, Богу дьикувати! Шо май коло вас понизками?³)

— Ет, отак! Шьи на старім! Єло⁴) вже вибирати си на весну.

— Ой, у нас верхами шьи скрізь снїг та ожеледь.

— Та воно може чий-чий⁵) вже потеплїє й затїнками, — говорила Полагна, своїх очий не спускаючи із Савиної доньки Одокії. Все дивила ся на неї затрівожена, задумана.

— А шо, йдемо, Одокіко? — прошептала Полагна.

— Добре, вуйночко, ходїм! — відповіла Одокія. Перехрестили ся тай пішли понизками направцї⁶).

— От, дав Бог добре товариство. Не буде скушно іти облазами⁷).

— Правда, вуйночко! У товаристві йде-си май приєзно тай дорога не втьимить си, — сказала Одокія поглядаючи на стару Полагну.

— А єк туди у вас верхами? є шьи зимівля, нема? — запитала Полагна.

— Та шьи нїби є! Але де ваш Юрій ⁸) шьи пєть недїль! — промовила Одокія з притиском.

— Ей, дайте менї поки! Шьи пєть недїль, а у мене зимівлї нї на пóпах. Бідний же мій світку! Відколи умер цес⁹), схне моя голова в один гайташ ¹⁰).

— Та-же ви маєте, Богу дьикувати, сина! Єк то схне голова? Николайко повинен шьинувати неню, — говорила Одокія розмаїтно.

— Ого, шо мене нашьинував си Николайко. Він зимі бутинами¹¹), а лїтом у луплїнцї¹²). Прийде лиш хіба на урочисті сьвєтки д’хатї.

— Але тепер ман бути дома?

— Але де! І тепер у бутинї горі. Я дістала сегодне від дьика єкийсь фордилюнок¹³). Може від него письмо. Не знаю! Господи, коби вже прішов. Не треба менї жури. Я вже стара. Сегодня, завтра оттуда... А він шьи до людий не привернений.

— Ну, а ви чому не постараєте си? —

— Та лучьиє си їму дївка аж із Єсинова, файна тай богачка. Має шос до триста банок самих гроший... Але шо з того? Я аго туда не пускаю. Вже нема путері¹⁴) ходити з ним десь по Єсиновах. Є й у нашім селї дївки. От, хоть би й ви, кобисте здорови.

Одокія засоромила ся нїби тай зрікла осьміхаючи ся:

— Є, вуйно! Де менї до вашого Николайка? Він собі леґінь, а я шо? Я шьи дитина против него!

— Ага дитина? файна дитина, єк уже на сїмнацьитий переступило від середопістя! Менї було ледви шо на пєтнацьитий, єк віддала си. Тобі вже на сїмнацьитий, гі—гі—гі!...

— Тепер вже не тоті чьиси, вуйночко. Бувало нїхто й гадки про трівогу. А тепер — Боже крий. Лиш народиш - си, жура, клопіт, недостатки.

Тим часом Полагна витягла із дзьобнї¹⁵) капустяний барабуляник, переломила на двоє, дала половину Одокії, а решту лишила собі.

Ідуть, харчують та одна на другу поглипують.

— Ну, єк гадаєш, Одокі? Питай - си ненї! Єк-би..., то отут по велицїдни.

— Е! бодай вас, вуйно! — осьміхнула ся Одокія, — єк то може бути так раптом? Нема шьи із чим!

— Яка - ж бо ти дивна, Одокі! Та-ж у мене, Богу дьикувати, капуста шьи передтогідна... Солонина лунчина¹⁶). Буженицї¹⁷), не снилаби си, шьи від покойного повна. За питє нема страху. Дудьо дасть за три десьитцї до гроший.

— Таже вузьити не тьижко, але коби з чого віддати.

— Бодай тьи! Є й з чого заплатити. Мій покійник скупив добрий ґрунтик. Подиви си, які царинки ген—ген під верхом, єк золото. Є де кохати маржинку¹⁸), коби лиш кому. Я умру, а ти будеш ґаздиня на все село. Не слухай тих охаб¹⁹). Нїчим не жури-си! Ану, най би тьи скривдив хто на волос!

— Я тьимю, як менї неня шо-с повістувала за вашего Николайка.

— Та він як обарінок²⁰) добрий! — перервала Полагна.

— Мене хотїли шьи сих мньисниць заручіти із Василем Гримелековим із за Погорілця. Я не хотїла. Кажуть, шо Василь любить честувати²¹) потрохи.

— Ну—ну! Шьи й як!

— Я аби-х то не видїла на свої очи. Не хочу Василє, не хочу й честованє.

— Та то правда, Одокіко душко. Але мій Николайко не туда. Нїчо не пє, лиш хіба десь - колись порцію руму. І то лиш на лїк від серця.

— Ваш Николайко, шьо правда то правда, не йде аби - як до коршми.

— О, яка би ти була шьислива за моім Николайком! Жила би - с як на ирици²²). Ото би була пара! Раз єло би-си²³), коли єло.

Так ішли вони попід скали, Полагна наперед, Одокія із заду. Облаз був довгий; з одного боку убочи, стромини, а по другім бистрий, гірський потічок. Сонце гріло та сипало свої золоті проміня в низ. Полагна й Одокія затихли на хвильку. У їх серцях роїло ся безлїч нових думок.

— Ой, Боже! — зітхнула Одокія, — як будемо одно другого, то хоть аби незнатишьо, все нїчо не поможе!

— Менї росповідала даві²⁴) Юріха за тебе, Одокі. Ти собі дївчина око - двацять. Нема шо казати, чвала²⁵) на всї дївки. Прецї - ж хоть мала бих невістку.

— Та шо менї з того? Шкода споминати, вуйно. Далеко шьи й до завтра. Бог знає шо може бути.

— Правда! Але ти, душко-Одокіко, знаєш, шо й так не добре, все в одно відкладати. Ти входиш в роки. Та на шо аби на тьи леґінї палцем показували? Тобі й так прішов прьиц²⁶) до того.

— Ой-га прьиц? Шо за прьиц? А Семенкова віддала си у двацьить років, та ґаздують нївроку файно. Хоть би й я шьи так!

— Говори свої! Ти все нї в пліт, нї в ворота. Таже ти не Семенкові пара. Ти вже й сегодня до людий. Їй то так зробили.

— О, де єго кату! Парубоча мама не пропала. Коби хлїб, а зуби найдуть - си.

— Шо бо ти така, Одокі? На шо, аби на тьи з’зирали си люди. Тобі вже давно варта ґадзувати.

— Але тяр!²⁷) Адї генде ²⁸) Гафія Жидикового Василя! Шо ми за ґаздиня? А віддала - си у півпєтьнацьита року. Та шо з неї? Держить си хати, як чобіт підлоги. Все пішло в нїверть! — говорила Одокія різко ідучи сутками²⁹) недоходячи Данилихи.

— Е, бо то небого не дай Боже аби всї такі.

— Та же так! Але на шо собі голову ззамолоду вєзати? Най подївочу! Шьи зазнаю того гаразду, шо чоловік ме жили як коса рвати.

— Не дай Боже всїм таке пацити³⁰). То, як якийсь казав вже від Бога. Але й жінцї огроза мусить бути. Жінка не бита, не клепана.

— А ваш Николайко нїби шо, далеко від тих?

— Та шо? Він такий добрий, шоби тобі мізинного пальцє врубав, з ним би не насидїв си!

— То лиш тепер так, а потім оттуда на зломану голову! Лиш фоста їм всїм бракує.

— Фоста, не фоста, але диви-ко си, аби шос з цего було. Не давай си розбаркувати³¹) від отих публїк, та будеш так жити, шо ий-де!

— Ой га, головка моя бідна. Маибути Николайко не оженить си через мене. Є дївок, як мишиного..., коби лиш кому брати.

— Та то нїчо, шо є! Але Николайко таки лиш тебе має на гадцї. Навіть отти брехи менї так казали.

— Ба ци ему я в голові? Він десь собі найде оттуда горішáми³²) у бутинї хлоп - дївку! А я шо? Єму треба єкоїсь до роботи, а не до гиндриґаня³³).

— Ий, цить! Не плети таке, як із просонку. Лїпше гадай на це, шо я тобі кажу. Доста рости в стовбір. Вже чьис своє дупло мати.

— Кабих шьи здорови, а це малий бай³⁴). Я свого діжду си. То все в Божих руках. Шьи не знати, як шо куда може бути! — стиснула плечима Одокія осьміхаючи ся.

— Дийко, Одокіко душко! Кажи нени! єк би..., то перекажіть.

— Но но! я скажу! — зрікла Одокія перелїзаючи на перелазї. —

— Бувайте здорови, вуйночко!

— Бувай і ти, душко, здорова, та не забудь, шо говорило си.

І в тот раз зникла Савина Одокія у затїнь. Задумана Полагна повернула до Дудї прочитати письмо від свого синка Николайка.

12/Х. 1905.

________________

¹) Бечкова — цьвітна, шуткова недїля, коли в церквах сьвятять „бечки“ (ваії).

²) Левада понизше садів.

³) Понизок — низ, долина, в якій лежить масть села. Друга, звичайно більша масть гуцульського села розсипана по гірських верхах.

⁴) Взяло.

⁵) Мабуть, ось-ось,