За якийсь місяць Україна кардинально змінила своє ставлення до темпів євроатлантичної інтеграції: ще кілька тижнів тому держава «сором’язливо» ставила собі за мету досягнути критеріїв, необхідних для вступу до НАТО, а вже на початку червня прямо, на законодавчому рівні, задекларувала аспірації на приєднання до Альянсу. Зміну зовнішньополітичних планів у Києві підгадали до засідання комісії Україна-НАТО, котре відбулося в українській столиці 10 липня. На самому ж засіданні Україна порушила питання про отримання Плану дій щодо членства. Щоправда, країни-члени Альянсу виявилися заскочені такою активністю і ніяких обіцянок у відповідь на клопотання офіційного Києва про ПДЧ не надали…
Спільна прес-конференція Порошенка та Столтенберґа: Президент оголошує про прагнення до ПДЧ
Проаналізуймо, з чим пов’язана активність української влади у політиці євроатлантичної інтеграції і наскільки добрим є саме такий спосіб – експромтом, несподіванкою – проситися до ПДЧ.
Не падати до пострілу
Президент України Петро Порошенко на підсумковій прес-конференції після засідання комісії Україна-НАТО оголосив: під час зустрічі було чітко наголошено про початок дискусії про запровадження Плану набуття членства для України. Згідно з його словами, цю українську ініціативу сприйняли у Північноатлантичному альянсі із задоволенням.
«Ми рішуче налаштовані на реформи, маємо чіткий графік, що ми маємо зробити до 2020 року для того, щоб відповідати критеріям членства в НАТО», – сказав Порошенко. Він констатував, що наразі Україна не відповідає цим критеріям, «позаяк за минулі 20 років нічого не робилося», а навпаки «приймалися закони, які відштовхували нас від НАТО». «Лише за останні три роки ми зробили величезні кроки в реформуванні і впевнені в тому, що ця дискусія нас наблизить до подання відповідної заяви. Ми маємо план на ці три роки, програму до 2020 року. Ми чітко знаємо, що робити», – поінформував Порошенко.
Щоправда, офіційні особи НАТО згодом остудили запал українського ентузіазму. Як заявив керівник прес-служби Альянсу Пірс Казалет, Петро Порошенко справді порушив на закритій частині засідання питання про подальше зближення України та Альянсу, запропонувавши НАТО розпочати формальний діалог про набуття ПДЧ.
«Генеральний секретар та посли держав-членів взяли до уваги пропозиції президента розпочати таку дискусію», – сказав Казалет у коментарі виданню «Європейська правда», додавши, що «поточний фокус Києва» все ж мусить зосереджуватися «на реформах та на модернізації безпекових та оборонних інституцій». «НАТО підтримує ці зусилля», – додав спікер Альянсу.
Згодом Вадим Пристайко – перший заступник міністра закордонних справ України, котрого акурат перед засіданням «натовської» комісії призначили офіційним представником України при Альянсі, – уточнив: українську позицію, оголошену на саміті, недобре проінтерпретовано.
«Я був у кімнаті і чув, що Президент звернувся з офіційною пропозицією почати діалог про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Представники Альянсу у відповідь сказали, що вони почули цю пропозицію. Про згоду НАТО надати Україні ПДЧ не йшлося», – сказав Пристайко в інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня».
Засідання комісії Україна-НАТО: не погоджувалися, але брали до відома
Пан посол також наголосив: Україна наразі не просить Плану дій щодо членства – а лише закликає до початку дискусії про ПДЧ.
Відповідаючи на питання про те, чи активність України може ускладнити стосунки з Альянсом, Пристайко сказав: «Давайте не будемо падати до пострілу».
А старе запрошення в силі?
Заява України про прагнення приєднатися до Альянсу, оголошена на засіданні «натовської» комісії, є правильною і своєчасною, певна експерт Національного інституту стратегічних досліджень Галина Яворська.
«У нас є підстави оголошувати такі заяви, бо, по-перше, у декларації Бухарестського саміту НАТО 2008 року є формулювання, що Україна буде членом НАТО. По-друге, у кількох документах Альянсу останнього часу підтверджувалася політика відкритих дверей, і, зрештою, нещодавно до НАТО вступила Чорногорія. Таким чином, Україна має формальні підстави для того, щоб порушити це питання. Те, що представники НАТО відповідають, що цей діалог іще не розпочинався, – ну, то тепер є підстави, щоб він розпочався», – коментує Z пані Яворська, головний науковий співробітник відділу проблем зовнішньої політики та міжнародної безпеки НІСД.
Галина Яворська вважає, що офіційний Київ мусить чітко декларувати свої зовнішньополітичні прагнення. При цім не слід зважати на те, ніби подібні заяви можуть когось роздратувати.
«Річ не в тім, що Україна когось дратує – скоріше справа в тому, що декотрі країни, як ми знаємо, бояться дратувати Російську Федерацію. Останні події неодноразово підтвердили: наша поведінка не може обмежуватися острахом роздратувати РФ. В умовах агресії говорити про те, що ми не хочемо їх дражнити, – абсурдно. А щодо того, щоб ми стереглися дратувати партнерів… Так, можливо, комусь це (неузгоджені заяви про зовнішньополітичні наміри, – Z) не подобається, але насправді твердість, чіткість і ясність формулювання цілей завжди ідуть на користь у відносинах із партнерами. У цю мить ці заяви можуть видатися поспішними, але наша ситуація просто вимагає цього», – каже Яворська.
Грузинська мрія… така ж, як і українська
Сьогодні, 18 липня, під час свого візиту до Грузії Президент Порошенко наголосив: «Наші амбіційні плани початку дискусії з відновлення Плану дій щодо членства в НАТО також стоять на порядку денному, і дуже важливі для забезпечення безпеки як Грузії, так і України».
«Ми вважаємо за належне – і сьогодні на цьому чітко наголошували, – щоб ми почали дискусію про запровадження membership action plan, і наші пропозиції щодо початку дискусії були із задоволенням прийняті», – повторно заявив Президент.
Для Грузії питання отримання ПДЧ є таким самим драматичним, що й для України. «Натовська» мрія «вигоріла» для Тбілісі з Києвом у 2008 році під час Бухарестського саміту НАТО, котрий – і пані Яворська слушно про це згадує – висловив бажання бачити українців та грузинів членами Північноатлантичного договору, одначе поскупився на План дій щодо членства.
Розчарований Ющенко на саміті НАТО в Бухаресті, 2008 рік
До речі, Грузія випереджає Україну в євроатлантичній інтеграції на півкроку – принаймні її теперішня програма з Альянсом амбітніша, ніж у нас.
А заодно Грузія може поділитися з нами і досвідом «випрошування» ПДЧ: Тбілісі також намагався вийти на action plan – проте в Альянсі відмовили.
«Грузії краще робити акцент на імплементації Пакету співпраці з НАТО, ніж на отриманні Плану дій для членства в НАТО», – заявляв на початку року спеціальний представник генерального секретаря НАТО в країнах Південного Кавказу та Центральної Азії Джеймс Аппатурай.
Представник НАТО додав: ПДЧ замислювали «як практичний інструмент», а тому він не може мати «того політичного значення, якого йому надають зараз». «Грузії краще робити акцент на імплементації Пакету, адже отримати План дій зараз не вдається», – застеріг Аппатурай.
Чи ж не подібним шляхом тепер ступає Україна?
У НАТО не минув страх перед Росією
Володимир Огризко, який був міністром закордонних справ України у тому пам’ятному й важкому 2008 році, каже в коментарі Z: заяви офіційного Києва про інтерес до Плану дій щодо членства цілковито виправдані, натомість сам Альянс на прикладі саміту 9-річної давнини мав би пересвідчитися, що політика потурання Москві нічим добрим не закінчується.
«На превеликий жаль, тоді через неадекватну позицію Німеччини та Франції – про це треба говорити абсолютно відверто і голосно – ПДЧ для України і для Грузії не надали. У підсумку ми отримали спочатку російську агресію проти Грузії, а через кілька років – агресію Росії проти України. Що ми маємо сьогодні? Ситуація подібна до тієї, котра була вже, слава Богу, дев’ять років тому, але з важчими наслідками. В нас уже триває кілька років, і кінця-краю не видно. Захід мусить прийняти для себе принципове рішення: чи він, цей Захід, дивиться на перспективу наступних парламентських виборів у своїй країні, чи дивиться на питання системно, і чи справді буде така система безпеки, котра б унеможливила повторення тих речей, які робить Російська Федерація», – наголосив Огризко.
Екс-міністр висновує: теперішні поспішні спроби Альянсу відцуратися від клопотань України про ПДЧ свідчать про те, що на Заході не зробили висновків із минулого. «Я, відкрито кажучи, цей натяк з нашого боку і відразу швидку реакцію на нього НАТО сприйняв як те, що там поки що переляк перед Росією не минув. Мусимо довести тому Заходові, що треба дивися на речі трошки по-іншому і не лякатися країни (Росії, – Z), яка ламає на очах у всіх повоєнний світовий устрій. Якщо вона робить це зараз, то повторить це з великим задоволенням уже щодо країн в самому НАТО. І, зважаючи на дуже скромну реакцію НАТО на те, що вона робить, – думаю, що навряд чи отримає за це по руках… Тому питання принципове: або Захід думає про майбутню систему безпеки, або він шматками віддаватиме те, що має зараз», – застерігає Огризко.
Блок Порошенка і його позаблоковість
Як ми вже згадували вище, ініціатива України про отримання ПДЧ пролунала невдовзі після того, як Верховна Рада задекларувала зовнішньополітичною метою України вступ до НАТО (а не пісне «досягнення критеріїв»), внісши 8 червня зміни до законів України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» і «Про основи національної безпеки України». Президент України Петро Порошенко підписав цей пакет 6 липня – і це було за лічені дні перед засіданням комісії Україна-НАТО.
Також нагадаємо, що Президент України Петро Порошенко оголосив про рішення відмовитися від позаблокового статусу ще у вересні 2014 року. Згідно з проектом авторства Президента, Верховна Рада у грудні 2014-го задекларувала зовнішньополітичною метою не членство в НАТО, а «досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації». Ця редакція діяла аж до червня цього року.
Грудень 2014 року: народні депутати тішаться скасуванню позаблоковості
На думку експерта з «Атлантичної ради» Олега Кокошинського, у 2014 році «декоративна» відмова від позаблоковості була елементом домовленостей, досягнутих із країнами Заходу та Росією.
«Є певні підозри, що це було пов’язане з «мінським процесом», з тими угодами, які розглядали як частину політичного врегулювання цих відносин. І, на жаль, як багато хто й висловлювався, питання саме членства України в НАТО могло розглядатися як частина цього процесу, як певні поступки на користь Росії», – каже Кокошинський у коментарі Z.
«Саме в серпні, в контексті подій після Іловайська, була реальною загроза масштабного вторгнення. Дії представників влади були спрямовані на те, щоб використати всі можливості для того, щоби зупинити Путіна. Саме тоді виникли ці законопроекти (про відмову від позаблоковості, – Z). У такому статусі ці закони й прожили понад два роки. Питання євроатлантичної інтеграції постійно відкладали», – додає пан Олег. Він згадує і про те, що активних спробів відмовити Україну від євроатлантичної інтеграції вживають і нині. Як приклад нагадує про скандальну статтю Віктора Пінчука в американській пресі з планом порозуміння з Росією.
Водночас, на переконання Кокошинського, сповільненню євроатлантичної інтеграції сприяла й позиція української влади, котра протягом цього часу відмовлялася від активної «пронатовської» позиції. «Президент постійно наголошує, що це не на часі. В більшості країн, які йшли до НАТО, там досить рішуче демонстрували свій вибір, який вони зробили, і переконували партнерів у тому, що країна рухається вперед. Зрозуміло, це (виконання плану, осягнення критеріїв, – Z) потребує багато років, але й Україна досягнула багато чого», – зазначає експерт.
Володимир Огризко ж сприймає ухвалення нової редакції законів «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» і «Про основи національної безпеки України» як ознаку того, що Україна йде правильним шляхом. «Здається, нарешті політична еліта зрозуміла, що гратися в слова, бігати між крапельками дощу – вже не вдасться», – констатує екс-міністр.
Пан Огризко переконаний, що цей закон мусів аксіомою закарбуватися в українському законодавстві ще в перші роки незалежності. «Всі ці роки ми кидалися з одного боку в інший. І тут я вже цілком розумію НАТО: це справляло негативне враження про Україну. Один уряд проголошує бажання готуватися до вступу в НАТО, інший уряд це бажання скасовує; один парламент декларує метою вступ до НАТО – інший парламент переписує на позаблоковість та іншу маячню. Це треба враховувати, коли аналізуємо позицію наших західних партнерів», – каже Огризко, котрий працював першим заступником міністра закордонних справ в уряді Віктора Януковича і міністром – в уряді Юлії Тимошенко. І Янукович, і Тимошенко наввипередки опиралися євроатлантичній інтеграції.
Дурнувата акція Партії реґіонів проти НАТО у стінах ВР, 2008 рік
Огризко закликає: тепер Україна мусить чітко артикулювати власну позицію. Він пропонує не відкладаючи провести референдум щодо вступу в НАТО, «який би чітко і ясно поставив крапки над "і"», щоб «раз та назавжди припинити спекуляції довкола цього питання, чи йдеться про цей уряд, чи про інший».
Політик вважає, що ідея провести референдум в Україні на етапі прийняття рішення про вступ до НАТО (таку ідею відстоює Порошенко) – помилкова. «А раптом виборці скажуть, що їм цього не треба? Навіщо тоді нам весь цей час готуватися до НАТО, якщо ми не знаємо, чи громадськість це підтримує? – сперечається Огризко. – Спитаймо спочатку думку наших громадян – і тоді уряд, спираючись на волю народу, будуватиме свої відносини з НАТО. Це найміцніша політична основа, яка лиш може бути, найбільша легітимізація. Нема більшого рівня авторитетності для уряду, як воля народу», – наполягає екс-міністр.
Огризко додає: процедура вступу до НАТО довготривала. Він трактує розмови про майбутній референдум як спроби затягнути процес. Пан Володимир вважає, що Україна мусить вдаватися до кроків, котрі би підбадьорили процес євроатлантичної інтеграції.
18.07.2017