Назва Groovekeepers чеського квартету, що розпочав концерти останнього дня на сцені Палацу Потоцьких, дуже влучно відповідає характеру музики, яку він виконує. «Тримати грув», тобто, відчуття ритмічної пульсації, – головний сенс їхнього виконавства. Натомість публіці пропонується віддатися груву, насолоджуватися ним разом з музикантами. Повільний блюз, швидкий блюз, трохи госпелу та іншого у блюзовому та фанковому ритмі всіх відтінків.
Groovekeepers
Ще одне джерело насолоди – тембр інструментів, серед яких центральне місце належить органу Hammond (Jan Korinek): дивному, старовинному на сам вигляд з розкішним, глибоким, багатошаровим вібруючим звучанням. Орган Hammond – рідкісний у нас інструмент. На фестивалі він звучав ще декілька разів, наприклад, у складі Грегорі Портера або блюзмена Дейва Філдса. Але мені здалося, що звучання органу Яна Корінека якесь особливе. Наче достатньо просто взяти якийсь акорд і тримати його, аби публіка мліла від насолоди. А якщо додати до органу тембр клавішних Fender Rhodes (Najponk), численні діалоги органу й клавішних та тенор-саксофон (Osian Roberts) – і звісно, не можна «тримати грув» без барабанів (Marek Urbanek), – то можна й справді зомліти від суцільного задоволення. А ще ж хлопці грають з вогником, винахідливістю і драйвом. Чудовий концерт!
Учасники англійського гурту Get the Blessing визнають, що найбільшим впливом для їхнього квартету, який існує вже з 2000 року, була музика видатного американського саксофоніста-новатора Орнетта Коулмана. Утім, цей вплив є, мабуть, радше духовним, оскільки грають вони не фрі-джаз. В їхній музиці можна почути і багато інших впливів: від Майлза Девіса до рок-музики і, здається, фольклорних близькосхідних ритмів. Джазові критики дають цій суміші назву джаз-шум-треш.
Get the Blessing
Квартет має незвичний склад інструментів: труба – Пітер Джадж (Peter Judge), тенор-саксофон – Джейк Макмерчі (Jake McMurchie), бас-гітара – Джім Барр (Jim Barr) та барабани – Клайв Дімер (Clive Deamer). Відсутність фортепіано та двоє духових надають бенду відтінок вуличного (фольклорного) звучання, натомість бас-гітара зазвичай тримається ритму року, а використання електронних пристроїв викликає психоделічний ефект. І все це якось пов’язано з благословенням, яке глядачі на свій розсуд мають відшукати в музиці квартету. Дивна суміш, але жива, нештучна, і, як на мене, з точки зору музичної своєрідності – один з найцікавіших виступів на фестивалі.
Два концерти на площі Ринок останнього дня фестивалю – це суцільний драйв, що цілком доречно під закриття: спочатку свято кубинської сальси, а потім – «відв’язний» рок-блюз.
Dislocados, перший і кращий сальса бенд, що існує вже більше десяти років, та Джіммі Бош (Jimmy Bosch), один з провідних тромбоністів та бендлідерів у сучасній латинській музиці – це півтори години невгамовної сальси та трошки ча-ча-ча. І тут важко щось додати. Хіба що нагадати, що назва гурту має означати – «божевільні» або «шалені».
Джіммі Бош
Спів Кароліни Патоцкі та Джіммі Боша, запальні соло Іллі Єресько на клавішних, Джіммі Боша на тромбоні, Дениса Аду на трубі, Дмитра Александрова на тенор-саксофоні, а ще захопливі діалоги-дуєлі Джіммі Боша та Іллі Єреська, а також Джіммі й Дениса Аду. І, мабуть, це єдиний концерт, на якому стільці, дбайливо поставлені перед сценою організаторами, варто було б прибрати. Бо, якби не стільці то, мабуть, уся площа перед сценою (а не тільки декілька пар позаду) хоч-не-хоч затанцювала б.
Ілля Єресько
Американський блюзмен, гітарист і співак Дейв Філдз (Dave Fields) уже вдруге на фестивалі, але виступив уперше. Три роки тому його виступ був скасований разом з іншими концертами через оголошений в країні траур. Старе й ходове визначення: «Блюз – це коли хорошій людині погано», – не про Філдза (та й взагалі не про електричний блюз). Навпаки, його блюз – це буря і натиск. До Львова Дейв Філдз привіз свій останній альбом Unleashed, що дослівно означає «відв’язаний». Тож протягом півтори години Дейв і його партнери (Vlad Barsky – клавішні, орган Hammond, Erik Boyd – бас-гітара, Lee Jeffreys – барабани) подавали струм високої напруги, граючи блюз, блюз-рок, трохи кантрі для різноманітності, класичне Shake It від Джеремі Льюїса і демонструючи різні відтінки шаленства. Словом, суцільна електрика у фіналі.
Дейв Філдз
На жаль, в останній день не обійшлося без сюрпризів з категорії неприємних. Шведський піаніст Ян Лундгрен, учасник тріо Mare Nostrum, одного з хедлайнерів останнього дня, напередодні прильоту до Львова зазнав просто під час концерту серцевого нападу. Тим не менше, за словами Олексія Когана, він був налаштований приїхати, але заборона лікарів змусила його відмовитись. Тож шведсько-італійсько-французьке тріо перетворилося на дует, і партнерам Лундгрена, акордеоністу Рішару Гальяно та трубачеві Паоло Фрезу довелося, що називається з коліс, за кілька годин до концерту перелицьовувати програму, яка в кінцевому варіанті складалася почасти з речей тріо (переважно авторства Гальяно), почасти з сольних виступів обох музикантів.
Вальс Spleen, п’єси Aurore, Chat Pitre Гальяно, пісні Eu Nao Existe Sem Voce Антоніо Карлоса Жобіма, французька популярна пісня Que Reste-T Il de Nos Amours (усі з першого альбому Mare Nostrum), арії Se Dolce e il Tormento Клаудіо Монтеверді (з другого). Не обійшлося без «Арії» з «Мистецтва фуги» Баха, Libertango, п’єси Oblivion Астора П’яццоли та авторського Tango pour Claude (Танго для Клода), що є фактично візитними картками в репертуарі Гальяно. Трубачеві грати одному складніше, але Фрезу продемонстрував вміння створити багатоголосся за допомогою електронних пристроїв, зігравши щось у рок-н-рольному ритмі, а також здивував публіку кодою з однієї ноти, яку він тягнув приблизно хвилину 20 секунд! А на біс закінчили блюзом.
Паоло Фрезу і Рішар Гальяно
І якщо у Дейва Філдза були різні градації форте, то у Фрезу й Гальяно всі відтінки від піано до піаніссімо. А ще варто відзначити декілька маленьких проявів винахідливості: використання акордеона, труби і навіть мікрофона, що кріпиться до труби в якості перкусійних інструментів. Маленькі деталі і велике вміння так влучно, дотепно й несподівано розширити діапазон використання свого інструменту, властиве видатним майстрам. Так, без Лундгрена музика дуету дещо втратила – скандинавську прохолодність і споглядальність. Натомість лишилася італійська романтичність, мрійливість та французька жвавість, схильність до драматизму, і спільна обом партнерам меланхолійність. Загалом виступ вийшов цілісним – дуже проникливим, інтроспективно-ліричним не без певної сентиментальності, але й не без гумору.
Паоло Фрезу
Заключний концерт фестивалю – довгоочікуваний виступ славетного Elektric Band Чіка Корії, який продовжує виступати, хоч з 2004 року не записує нових альбомів. І нещодавно фактично повернувся до свого зіркового складу 1987 року: альт-саксофоніст Ерік Маріентал (Eric Marienthal), гітарист Френк Гамбалі (Frank Gambale), басист Джон Патітучі (John Patitucci), барабанщик Дейв Векл (Dave Weckl). Кожен з учасників бенду – музикант зі світовим ім’ям, і сам міг би бути хедлайнером фестивалю. А дехто вже ним був, а саме, Джон Патітуччі – на другому Альфа Джазі (а також як сайдмен у 2014 у складі квартету Уейна Шортера). Також у якості сайдмена Ерік Марінтал – учасник ще першого фестивалю у складі бенду Джефа Лорбера. Натомість Чік Коріа, хоч вже неодноразово бував в Україні, вперше на фестивалі зі своїм електричним бендом.
Чік Коріа
Гурт представив своєрідну антологію з різних своїх альбомів від першого The Chick Corea Elektric Band (1987) до останнього Te the Stars (2004): Got a Match?, Charged Particles, Trance Dance, CTA, Alan Corday, Beneath the Mask. Музика Корії – поєднання іспанських ритмів і темпераменту з ритмами рок-музики. Це складні, барокові візерунки тем і певний інтелектуалізм імпровізацій, одним із джерел живлення якого є, ймовірно, також класична фортепіанна музика. Це впізнаваний фортепіанний джазовий стиль, що вплинув і продовжує впливати на багатьох виконавців нових поколінь.
Практично всі обрані для виступу композиції мають високий темп. При цьому тема – улюблений прийом бенду – виконується зазвичай трьома чи навіть чотирма музикантами (Корія, Гамбалі, Маріентал, а інколи й Патітуччі) в унісон, що створює відчуття динамізму, стрімкого прискорення. Структура композицій традиційна: тема, а далі – низка імпровізацій всіх членів бенду, починаючи зазвичай з лідера, або Гамбалі чи Маріентала і далі по колу. Кожен з партнерів – безперечний віртуоз, майстер «накручувати» темп і довести врешті до кульмінації своє «висловлювання», а публіку – до шаленства, що, власне, і є метою. Відчуття таке, наче знаходишся у кабіні боліда формули-1.
Дейв Векл і Чік Коріа
Здається, лише сам Коріа в своєму соло зацікавлений не стільки тим, щоб схопити драйв і піймати на нього слухачів, а радше – піти від передбачуваності. І взагалі, більше цікавиться не власною імпровізацію, а тим, щоб підштовхнути бенд, спровокувати своїх партнерів. Його улюблена забава – діалоги з кожним із партнерів, а ще – інтерактивна гра з аудиторією: клавішні Корії – спів залу. Такі речі є звичайними для вокалістів і не раз траплялися також на цьому фестивалі, але інструменталісти в такі ігри грають нечасто. Таке враження, що самого Чіка Корію цікавить не тільки музика, але й все, що відбувається просто зараз. У свої 76 він постійно напоготові, діє за натхненням і, здається, жодного моменту не піддається інерції. Навіть ідучи зі сцени і проходячи повз барабанну установку, він напівозирнувся і вдарив рукою по тарілці. Мовляв, останній поклон – ще не остання крапка? Можливо, так?
Оце вся моя колекція вражень. Поклавши руку на серце, можна сказати, що кожен виступ був чимось цікавий. Але є такі, що подарували відчуття справжнього відкриття, які без перебільшення ділять життя на до і після, та лишаються як особисте свідчення про найвищий сплеск творчої сили людини. Це різноманіття творчих проявів до найвищих включно робить Альфа Джаз Фест видатною і, мабуть, унікальною подією в нашій культурній царині взагалі, а про екзистенційне я вже сказав.
Лишається додати, що це був останній фестиваль з такою назвою. З наступного року фестиваль отримає ім’я «Леополіс Джаз Фест».
До речі, на цьому фестивалі не можна було не звернути увагу на украй гарячу реакцію публіки на суто джазові акустичні проекти, начебто не розраховані на виконання на площі (від класичного фортепіанного тріо Ремі Панассьєна до проекту Наталії Лєбєдєвої на музику Шопена). Що наводить на думку про зростання критичної маси компетентних поціновувачів джазу. А компетентність означає вміння бачити суть. На жаль, загалом цього, як і завжди, конче бракує.
Але суть фестивалю не змінюється. Назва іде, джаз лишається і продовжуватиме завойовувати прихильників, людей, що відкрили для себе це непідконтрольне і непідзвітне відчуття «бути дійсно в цю мить». За що його і називають музикою свободи.
Фото Андрія Оліфіренка
17.07.2017