Минулий тиждень був доволі насиченим на міжнародні імпрези: саміт G20, конференція «Трьох морів», двосторонні зустрічі на найвищому рівні. Почали вимальовуватися, хоч і доволі нечіткі, орієнтири майбутнього розвитку ситуації на, послуговуючись термінами Збіґнєва Бжезинського, «великій шахівниці». А нас цікавить шанс України зайняти на ній більш-менш вигідну позицію. Принаймні до наступної рокіровки.
Фактично події минулого тижня варто розглядати як другу спробу «притирання» нового американського лідера Дональда Трампа з європейськими колегами. Попередня травнева спроба була виразно невдалою. Під час саміту НАТО в Брюсселі та на саміті «Великої сімки» в італійському місті Таорміні сторони увійшли в жорстке протистояння, яке загрожувало великим трансатлантичним розколом. Липневі ж зустрічі дозволили суттєво пом’якшити протистояння й відшукати значно більше точок дотику. Каменем трансатлантичного спотикання залишилися тільки кліматичні проблеми.
Отже геополітичний тиждень розпочався з саміту «Тримор'я» з почесним гостем – Дональдом Трампом. Передовсім кілька слів про саму концепцію «Трьох морів». Вперше про неї заговорили приблизно рік тому. Її ініціаторами стали президентка Хорватії Колінд Грабар-Кітарович та її польський колега Анджей Дуда. Той самий Дуда, котрий під час президентської кампанії 2015 року відстоював ідею «Міжмор'я», у якій знаходилася роль і для України, причому аж ніяк не другопланова.
Тепер же форум у Варшаві засвідчив, що та перша «міжморська» ідея остаточно померла. Що неодноразово передбачало наше видання. Адже безглуздо було б планувати створення стійкого союзу країн не лише з різним інтеграційним статусом щодо Європейської Унії (як та сама Україна, членство котрої можливе лише у дуже віддаленій перспективі), а й із різними геополітичними устремліннями (як-от Білорусь, котра не лише не прагне до ЄУ, а й є членом ЄврАзЕС). Варшавський форум розставив все на свої місця: активну участь у «Тримор'ї» можуть брати лише дійсні члени Унії. Навіть Чорногорія чи Албанія, котрі є членами НАТО, але не членами ЄУ, опинилися за бортом.
Саме тому для нас цікавий не сам форум, а присутність на ньому американського президента. Хоча навіть не стільки присутність, скільки його заяви на марґінесі зустрічей. А заявив він дослівно таке: «Ми закликаємо Росію, щоб вона припинила дестабілізацію України та інших країн. А також припинила підтримку ворожих режимів у Сирії та Ірані». Цінність цієї заяви підсилюється ще й тим, що пролунала вона за день до першої зустрічі Трампа з російським лідером Володимиром Путіним. Таким чином американський президент зразу ж провів чітку «червону смугу» щодо евентуального компромісу з Кремлем.
Принаймні ця заява глави Білого дому дала підстави для стриманого оптимізму тим, хто побоювався, що досвідчений інтриган Путін легко обіграє новачка в політиці Трампа. Що ж сталося насправді?
Історична зустріч двох президентів у Гамбурзі, в кулуарах саміту G20, тривала понад дві години замість запланованих 30 хвилин. Перші висновки експертів по завершенні розмови були явно невтішними: Путін таки переміг. Чи це дійсно так? Принаймні така думка могла скластися з післязустрічевих коментарів… Адже лунали вони з уст російських учасників зустрічі. Американська сторона зволікала з викладенням свого бачення перемовин.
До речі, щодо учасників. Ще напередодні зустрічі було оголошено, що її формат буде – «два на два». Тобто з американського боку – Трамп із держсекретарем Рексом Тіллерсоном, з російського – Путін з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим (перекладачів до уваги не беремо). Таким чином американська переговорна команда опинилася на «полі бою» без фахівців з російського питання, що нівроку грало на руку кремлівському шефові. Чому Трамп погодився на такий формат? Можливо, досі вірить у свою щасливу зірку? А вчорашній бізнесмен Тіллерсон досі вважає, що вправність у ділових перемовинах можна легко перенести на геополітичну сферу?
У будь-якому разі, Путін і Лавров виходили з переговорних кулуарів зі задоволеними фізіономіями. Невже таки обіграли? Якщо вірити заявам Лаврова, Путіна і кремлівського речника Дмитра Пєскова, то можна зробити висновок, що російська сторона свого таки досягла. Нібито Путін переконав Трампа, що Кремль не має ні найменшого стосунку до кібератаки на США в період президентської кампанії. Нібито американська сторона погодилася на спільне протистояння кібератакам. Нібито сторони домовилися про перемир’я в Сирії на запропонованих Росією умовах. Про що домовилися в українському питанні, не уточнювалося, але, за аналогією, Трамп мав би «здати» Путіну й Україну.
Тож були всі підстави на тимошенківський кшталт заволати: «Всьо прапала!» Утім, нарешті заговорила американська сторона – і з’ясувалося, що, як сказав би Антуан де Сент-Екзюпері, в дійсності все зовсім не так, як насправді. От порівняйте:
«Ми домовилися з президентом Сполучених Штатів про те, що створимо робочу групу і разом працюватимемо над тим, як спільно контролювати безпеку в галузі кіберпростору, як забезпечити безумовне дотримання міжнародних правових норм у цій сфері, як не допускати втручання у внутрішні справи іноземних держав, перш за все в даному разі мова йде про Росію і США», – заявляв Путін.
А згодом на легендарному Twitter’і Трампа з’являється такий категоричний запис: «Той факт, що президент Путін і я обговорювали робочу групу з кібербезпеки, не означає, що я вважаю, що вона може бути створена. Не може».
Природньо, з’являється підозра, що й решта запевнень російської сторони є, м’яко кажучи, «фейковими». І підозри ці досить оперативно знайшли своє підтвердження. Наприклад, газета The New York Times з покликом на представника Білого дому повідомила, що насправді Трамп не сприйняв аргументів свого візаві щодо невтручання Росії у вибори 2016 року. Джерело видання стверджує, що розмова на цю тему велися на підвищених тонах і мала «напружений характер». При цьому Путін досить голосно вимагав у Трампа доказів того, що Росія нібито намагалася вплинути на результати президентських виборів у США. Після 40-ка хвилин гострої та безрезультатної полеміки Трамп нарешті запропонував російському президентові перейти до інших питань.
Те, що на гамбурзькій зустрічі Трамп не здав Путінові України, свідчить одне важливе призначення, яке відбулося майже зразу ж після саміту G20. Йдеться про спецпредставника Білого дому з врегулювання конфлікту на сході України Курта Волкера. Останній був постійним представником США при НАТО. Він неодноразово засвідчував свою тверду проукраїнську й водночас критичну до Кремля позицію. Він також є близьким до ще одного американського друга України – сенатора-республіканця Джона Маккейна.
Курт Волкер
Отже, Волкер має фактично заступити Вікторію Нуланд, котра контактувала з Кремлем щодо українського питання. Його призначення свідчить передовсім про те, що позиція Вашингтона стосовно російської агресії на Донбасі буде доволі жорсткою. Окрім того, це може бути першим кроком до реалізації Сполученими Штатами плану змінити неефективний «нормандський формат» і повернутися до «женевського» чи «будапештського», який передбачає активну участь Вашингтона в перемовинах. І не важливо, як він формально називатиметься, нехай навіть буде «розширений нормандський формат», «нормандская четвірка +» чи ще якось.
Тезу про бажання США брати активнішу участь у залагодженні конфлікту на сході України згодом було підтверджено під час візиту до України Рекса Тіллерсона. Американський держсекретар запевнив у Києві, що Сполучені Штати готові в ролі посередника взятися за врегулювання конфлікту між Україною і Росією.
Єдина подія, яка відбулася в рамках саміту G20, могла б викликати в України певні занепокоєння. Йдеться про німецько-французько-російську зустріч на найвищому рівні, де обговорювали українське питання. Тобто такий собі «нормандський формат -». А в мінусі опинилася саме Україна.
Добре, що зустріч завершилася безрезультатно. Поганим є сам її факт, оскільки дає прецедент вирішування українського питання без України. Сподіватимемося, що бундесканцлерка Анґела Меркель і президент Франції Емманюель Макрон усвідомили помилковість такого ходу й не будуть удруге ставати на ці граблі.
12.07.2017