М. Возняк

 

В липні минає 32 роки від траґічної смерти студ. Адама Коцка у львівському університеті в 1910 р. У звязку із довготривалою боротьбою українських студентів за український університет у Львові — поміщуємо недрукований лист І. Франка в цій справі без ніяких мовних змін. Прим. Ред.

 

Львівський щоденник "Діло" з ч. 7 (23 січня) 1907 р. подав в останніх вістях, що у львівському університеті прийшло до дуже бурхливих подій. Українці-студенти, спровоковані секретарем Віцяржом, побили його. Ректор закликав поліцію і вiйсько, що оточило університет. Студенти-українці забарикадувались, вивісили на університеті національний прапор та здемолювали університетську авлю і всі салі другого поверху. Заарештовано понад двісті студентів-українців і оточених кінною та пішою поліцією відпроваджено на поліцію. По дорозі арештовані співали політичні пісні.

 

Про активну боротьбу за свій університет українці-студенти думали вже в грудні 1906 р., хотячи використати для цього справу т. зв. іматикуляції. Був це середньовічний звичай записування в студенти: студент подавав руку ректорові та складав присягу в польській мові. І ось з нагоди початку університетського року 1906-7 студенти-українці львівського університету представили сенатові низку домагань, які стосувалися прав української мови в університеті, а головно домагались відчитанпя іматрикуляційної присяги також українською мовою. Від полагодження поставлених домагань студенти узаледнювали своє дальше становище супроти університету. На всі домагання українського студентства сенат відповів відмовно. Тому молодь ухвалила не іматрикулюватись у визначеному реченці.

 

Львівський університет мав тоді чотири факультети: філософічний, медичний, юридичний і теологічний. Наслідком ухвали молоді в першому дні іматрикуляції, 15 грудня 1906 р., перший студент-українець теологічного факультету, який мав іматрикулюватися, склав таку заяву: "З уваги на безличну відповідь сенату на наші домагання заявляю іменем товаришів-богословів, що ми в цьому реченці не будемо іматрикулюватись". Після цієї заяви українці-студенти теологічного факультету вийшли з салі. Таку саму заяву склав іменем своїх товаришів перший українець-студент медичного факультету, коли нововписані медики мали іматрикулюватись. Словом, у грудні 1906 р. українська університетська молодь у Львові обмежилась до пасивного опору.

 

Але серед молоді підіймались також голоси "за активною демонстрацією", як довідуємося з "Діла" в ч. 261 з 1906 р. "Діло" навело такі арґументи на це, що перемогла думка про пасивний опір, а не про активну боротьбу: З автентичних джерел стало відомо, що сенат задумав при ближчій іматрикуляції усунути застарілу формулу, обмежуючи іматрикуляційний акт до німого подання руки. Далі вплинув на ухвалу української молоді настрій поступової частини польської і жидівської молоді, яка поставилася прихильно до домагань своїх українських товаришів. "Вкінці — писало "Діло" — не без впливу остав погляд тих людей із старшого покоління, які тішаться пошаною серед нашої молоді. А цей погляд такий, що під теперішню хвилину не час класти університетської справи на вістрю меча а абсорбувати нею сили цілої суспільности".

 

У колишній бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка зберігся лист Івана Франка до молоді: він написаний напередодні іматрикуляції і відкриває нам погляди старших людей на справу. Мав його відчитати Іван Джиджора, один з учнів проф. Михайла Грушевського. Дещо в листі позамазуване, але, на щастя, так, що можна відчитати. Ось текст недрукованого досі листа Франка:

 

"Високоповажані Панове.

 

В останній хвилі довідавшись про те, на що заноситься між Вами, позволяю собі хоч отсим листом відізватися до Вас. Прошу товариша Джиджору*) відчитати Вам прилюдно сей лист, а прошу Вас о хвилю терпливости, щоб Ви вислухали моїх слів.

 

Не маю ніякого уповажненя промовляти до Вас і знаю, що мій голос серед Вас не має такого авторітету, щоб міг числити на успіх. Промовляю тепер з власної ініціятиви, не кермований ніякою амбіцією, ніяким постороннім інтересом ані впливом, просто як товариш до товаришів, як чоловік, що гарячо любить свій народ і його культурний розвій і дав деякі докази тої любови. Промовляю до вас як до части того народу, як до його найкращої надії, до його будучих просвітителів і світочів, даю вислів свойому глибокому занепокоєню і трівозі, промовляю відповідно до важности хвилі щиро і отверто. Чую, що безсовісні інтриганти, засліплені політики та тіснозорі доктринери силкуються попхнути Вас на дорогу безглуздої, антикультурної демонстрації, що може закінчитися тільки одним — Вашими терпінями, тяжкою компромітацією тої справи, якої Ви нібито1) бороните, і ще гірше, тяжкою моральною шкодою цілого нашого народу. Справу теоретично ясну — креовання ц.[ісарсько]-к.[оролівського] університету з українською викладовою мовою (практично ся справа зовсім не така важна, як Вам здається), Ви хочете своїм виступом похоронити на довгі літа, відбираючи їй навіть поважанє цивілізованого світа і симпатію тих, що доси хоч би лиш теоретично стають в її обороні. В Вас вмовляють безсовісні люди, що Bи яко молодіж не обовязані числитися з наслідками своїх поступків і повинні йти за голосом власного чутя. Не вірте тим людям, бо вони навмисне грають на Ваших чутях, а самі заздалегідь ховаються в безпечних криївках, щоб на Вас самих упала одвічальність за їх діло. Вони дурять Вас фантомами народної чести, народної гордости, народного права та обовязку. Заклинаю Вас на все, що Вам найдорожше і найсвятіше, на любов Ваших батьків і матерей, на любов до рідного народа, котрою Ви чванитесь — не слухайте тих намов і підшептів, яких одинока мета — Вашим коштом осягнути невідомі Вам обскурні ціли. Стійте твердо на тім, що Ваша2) одинока честь, Ваш одинокий обовязок, як студентів університета, здобувати знанє, науку для несеня користи і освіти свому народови і що в боротьбі за такі державні інстітуції, як університет, Ви можете бути ініціяторами, резервою, помічниками, але ніяк не першою лінією. Наша суспільність ще не дозріла до тої боротьби і Ви не маєте права — повторяю, не маєте права провокувати її перед часом до такої боротьби. Коли у Вас є хоч крихта холодної застанови, то Ви мусите знати вже й тепер, що наша суспільність не піде за Вами на Вашу дорогу розпуки, не піддержить Вас на ній і Ваша саможертва буде безплідна. Піду ще крок далі і скажу Вам поучений сумним досвідом Вашої сецесії: Ви самі не вірите в ту справу, за яку боретесь, самі не відчуваєте потреби тої "рідної" науки, бо привикли слухати фраз і впиватися фразами i готові тепер за фрази навіть голови свої класти. Невже Вам не сором? Пригадайте, як кінчилися дотеперішні Ваші демонстрації, як скандально більшість Ваших борців держала себе перед судами і викручувалася від найменшої одвічальности. Панове, не уявляйте собі, що Ви герої, бо доси не дали ніякої проби геройства. Ваше3) сумлінє певно скаже Вам, що й я скажу — се4) не героїзм, що Ви хочете робити завтра, не народна українська маніфестація, а простий, легкомисний, необдуманий злочин, за5) який на Вас сплине не слава і не вдячність, а ганьба народна5).

 

Маєте право висміяти мої слова, обурюватися і мститися за них, але я кличу ще раз до Вашого сумліня: Отямтеся і не наносіть в сій і без того тяжкій хвилі нового тяжшого удару нашій Україні.

 

Пишу се з великим зворушенєм

 

Ваш Іван Франко"

 

Львів, д. 14 грудня 1906.

 

*) Слова "товариша Джиджору" замазані.

1) Слово "нібито" замазане.

2) Слова від "Ваша" до "що" включно замазані.

3) "Ваше сумлінє" написано замість зразу написаних і замазаних слів "Покопайте собі в своїм сумліню, а воно".

4) Слова "що й я скажу — се" замазані, над ними написано "се".

5) Від "за", по "народна" замазано.

 

[Краківські вісті]

09.07.1942