І.
Львів, 7 липня.
Критика національних недомагань на сторінках преси — важке, відповідальне завдання; залежно від того, як до тої справи братися, може вона принести багато хісна або багато лиха. Вільна преса піднесла европейські народи на їхній теперішній рівень; але зловживання свобідного друкованого слова принесло стільки лиха, що сучасні авторитарні держави воліли зректися такого цінного виховного засобу, як публична критика внутрішніх недомагань.
Українська преса здобула великі заслуги, вишукуючи недомагання нашого життя та засоби проти них; роля преси була зокрема цінна в часах, коли ми не мали одного загального проводу, якому можна б було вказувати поодинокі хиби й недостачі і який мав би змогу їх усувати. Але траплялося, що поодинокі публіцисти, громадяни доброї волі, не звертають належної уваги на методу — не важать якслід своїх слів, не думають про деякі наслідки, які можуть принести їхні критичні статті і тому болюче ранять нашу національну гідність та наражують націю на деякі менші, чи більші моральні втрати. Це тим прикріше, що деякі публіцисти закидують українському народові — деколи навіть у грубій формі, помилки, яких взагалі нема або які не є ані специфічно українськими, ані загально-українськими.
Прикладів, на жаль, не треба далеко шукати — вистане переглянути кілька нових часописів.
Ось один з наших визначніших публіцистів, поважно заслужений в царині закордонної пропаганди, переповідає вражіння італійського кореспондента, мовляв — большевики перевели "політику кретинізації України" і додає "знаємо, скільки в тому сумної правди". Тимчасом наші земляки, які приїздять зі Сходу, оповідають, що там зовсім не так зле; що є безліч добрих спеців з усіх ділянок техніки й адміністрації, що політичний рівень селянства високий. А культурний рівень? "На східних землях — пише очевидець на сторінках "Волі Покуття" ч. 32 — бачив я тисячі людей, що при важкій фізичній праці, в ще важчих матеріяльних умовинах в неопалених, напіврозвалених селах займалися до пізної ночі культурно-освітньою роботою. В працї на Сході зустрів я сотні ентузіястів, безінтересовних виконавців культурно-освітньої праці". Отже, так сумно не є, "совєтська" людина лише своїм нужденним зовнішним виглядом зробила на чужинця вражіння "скретинізонаної".
Інший, також добрий, журналіст бідькається над "нашою безпляновістю, невидержливістю", над тим, що ми "любимо сваритися за дрібниці, зводити сварки" і т. д. В чому справа? Автор закидує нашим учителям з польських і чеських земель, що вони не хочуть вертатися до батьківщини. Шкода, що автор не поставив собі питання: 1) Що те все має спільного з "нашою" безпляновістю і безкритичністю? 2) Чи наша еміграція не виявила стихійного гону до повороту на знищені, збідовані рідні землі? 3) Чи це так легко дістати дозвіл на переїзд з Протекторату до Генерал-Губернаторства?
Ще інший публіцист, автор циклю цікавих статтей про сучасну Францію, закидує нам, подібно як і французам, "пристрасний індивідуалізм, егоїзм і руйнуюче поняття про свободу". Чи таке порівнання не кривдить нас? Чи справді сучасне українське громадянство можна прирівнати до Авгієвої стайні — третьої французької республіки?
Мистець містить гарний фейлетон з царини естетики, але починає його... лайкою на українське громадянство; закидує йому "примітивізм у справах мистецтва", "повний брак підставових інформацій про мистецтво", "нехлюйність і примітив нації" і т. п. В чому злочин того нещасного громадянства? Важко повірити: деякі українські часописи, що появляються на землях, звільнених від большевиків, мають... неестетично виконані наголовки! "А чейже — стверджує обурений автор — вистарчить лише звернутися до доброго графіка-професіоналіста". Коли автор уявляє собі, що в перших рядах німецької армії йдуть "графіки-професіоналісти", щоб виконувати наголовки часописів, які появляються, мов гриби по дощі, в освободжених містах, серед згарищ і трупів, то можемо йому це вибачити. Але годі простити, коли він накидується з безосновною лайкою на громадянство і навіть на націю.
[Львівські вісті, 08.07.1942]
ІІ.
Львів, 8 липня.
Автор передовиць, і то здебільше добрих передовиць, закидує нашій нації не менше не більше, а примітивізм https://zbruc.eu/node/66538, який мовляв проявляється "в політичному, громадянському та культурному житті", який "зв'язаний не лише з нашим збірним життям, але і з діяльністю поодиноких осіб", який "зв'язаний з нашою вдачею і психологією, перед яким не забезпечує навіть особиста культурність". Прояви того "нашого" примітивізму: "поверховність, наївність, безкритичність, надмірна вразливість і чутливість на дрібниці й одночасна сліпота на великі справи та процеси сучасного життя, змінлива настроєвість, недостача ширшої перспективи, недостача витривалости та якоїсь одної провідної ідеї, недостача всякого зрозуміння відмінних поглядів та ідей, вузьке завзяття, що дуже часто може перейти навіть у засліплений фанатизм, що зовсім не рахується з наслідками". Завваги поважні, прикрі — але чи всі оправдані? Забагато їх, щоб можна подрібно їх аналізувати, але деяких таки годі поминути. Невже справді за 20 років гнету виявили ми мало витривалости? Чи справді нема у нас "провідної ідеї"? Чи всі галицькі політичні табори не станули в р.р. 1918-19. до однозгідної співпраці, чи нема і тепер такої співпраці людей різних політичних поглядів?
А коли поодинокі заміти справді обосновані, то чи ті помилки справді стрічаються лише серед українців? Чи це справді прояви якогось специфічно "нашого" примітивізму? Чи напр. можна уявити собі більш безглузного, вузького завзяття і засліпленого фанатизму, як колись між ендеками і бебеками? Більше поверховности, як у деяких "моцарствових" та "морсько-кольоніяльннх" мріях? Більше безкритичности, як у міліонів французів та чехів, що йшли на гачок совєтської пропаганди? Більше наївности, як у тих державних мужів, що завели Югославію та Грецію у теперішнє положення?
Коли ж ті прояви примітивізму стрічаємо і в інших народів, пощо тоді говорити про "український" примітивізм? Чому назвати його сучасним; чому не вважати його питомим явищем нинішнього світу, Европи напередодні теперішних великих перемін — загальним явищем, яке помітне также і у нас? Якщо ствердимо, що якесь явище справді специфічно українське, тоді слід поставити собі ще й питання, чи це явище загальне, чи справді можна вписувати його в рахунок цілої нації? Чи не є те лише льокальні балачки того, або іншого емігрантського подвірячка? Чи вибух сліпого фанатизму, що перед роком робив враження всенародного катаклізму не вигас у зустрічі зі здоровим елєментом, який залишився в терені? Чи це, або інше явище не є специфічною помилкою одного українського стану, одної области? Чи не є це вислід хвилевого заломання, нервова реакція на пережиті страхіття або на несповнені надії?
Коли ж якусь помилку можна виразно обмежити у просторі і в часі, пощо називати її національною, пощо обнижувати нею національну гідність?
Віримо, що всі згадані статті писані в добрій інтенції. Віримо, що зокрема автор статті про примітивізм поставив собі позитивну мету — виховну; але чи справді ту мету можна було осягнути такими засобами, як вичисленням довгої лісти різних помилок, які на думку автора є нашими національними помилками? Коли лікар скаже пацієнтові: "Добродію, у вас сильно розвинена чахотка, крім того недомагання серця, боляк на шлунку, жовчеве каміння, рак у горлі", чи тоді пацієнт буде пробувати лікуватися? Чи замість такого довжезного "акту обвинувачення" не краще обговорити в одній статті якусь одну справжню помилку, з'ясовуючи рівночасно засоби проти неї? Бо годі вважати реальним ліком на ті всі язви, що їх автор вичислив, "зв'язок України з Европою", чи "освіту, сперту на знанні античної культури". Бо "боротьба з хаосом українського духа, невпорядкованістю української думки, хиткість, або таки лінивство української волі" — це хіба не рецепта, а продовження діягнози, закінчення акту обвинувачення. Деякі автори навіть не шукають засобів проти лиха; їм вистарчає станути на менторські котурни та кинути легкодушне обвинувачення.
Того роду статті нічого не дають, не приносять ніяких наслідків? На жаль, годі таке сказати. Самообвинувачення на сторінках поважного часопису трівко закарбовуються у пам'яті своїх і чужих, можуть залишити небезпечні сліди раз на завжди.
У своїх вбивають вони почуття національної гідности, самопевність — ширять зневіру, комплекс менше вартности.
Для чужих такі статті є авторитетним документом, на основі якого можна сформувати опінію про нас і нашу політичну зрілість, в якій можна буде колись протиставити нам — нашим аспіраціям, домаганням.
Перед нами тверда ділєма: або уважаємо себе нездібними до здійснення цілей, до яких змагаємо, і тоді треба послідовно виректися їх, або віримо в себе й у своє майбутнє — і тоді мусимо рішуче зареагувати на неоправдані самобичування національної гідности. Тоді мусимо виразно заявити перед своїми і чужими: як кожний інший нарід, маємо деякі недомагання, але вони не ставлять нас нижче загального рівня, не можуть викликувати сумнівів щодо нашої зрілости та творчих можливостей. Ми — повновартна европейська нація.
[Львівські вісті, 09.07.1942]
09.07.1942