Чи потрібна в русї літературнім і загалом в житю суспільнім критика? А вже-ж! Критика чи то творів літературних, чи инших прояв в житю народа єсть то суд, гадка, мнїнє суспільности про річи єї близько обходячі, она викликує ся в суспільности тими річами і им товаришить. Завсїгди критика єсть в певнім зглядї мірилом більшої або меншої зрілости у суспільности певного часу, показником поглядів суспільности, виразом єї думок. Як все на світї, так і критика підлягає певним змінам і відсягам [модифікаціям]. Нераз твори первостепенної вартости сучасниками не гаразд оцїнювані бували, а вінок лавровий кладено доперва на гробі поета. А нераз річи при своїм появі з різних причин і причиночок славлені по-під небеса — переживали ся скоро і пішли в забудь на віки. Инодї в різних суспільностях, навіть і у самих переднїйших в культурі народів, горлатий крикун ошоломляє своїх сучасників, веде их нераз навманя, зискуючи приплеск і здив своєї сповидної величи; тим часом тиха, совістна праця неузнана, навіть непомічена ледви чи діжде справедливої оцїнки. Се явище не нове: лучало ся оно і лучає у всїх краях, у вcїx язиках. Значить, критика взагалї не єсть певняком непохитним, а єї дїланє обявляє ся по части пожиточним, по части спиняючим, мутячим. Критика в літературнім розвитку мусить єствувати, коли суть люде участвуючі в літературі чи то самодїйно, творчо, чи лише переємно, ужиткуючи.
Критику літературних творів мож би назвати смакованєм духовим. Тілько-ж межи критикованєм дїл людского духа, а звичайним смакованєм страв єсть в спромозї виконуваня значна різниця. Смакувати т. є. почувати язиком скус страви солодкій, гіркій, солоний і пр., може взагалї кождий чoлoвiк здоровий, — до смакованя духового не кождий рівно зрілий і спосібний; треба до того і одвітного образованя і одвітної снаги розбирати і спитувати утвори людского духа. Тому то не кождий образований чоловік здібний до самодїйної критики; більша часть образованих читателїв вірить висказу певних визначних в духовім житю дїятeлїв або по крайній мірі иде головно за их рішенцем. На критику, именно на сучасну, складають ся в дїйстности розличні, з жалю нераз і уємні чинники, именно ревнованє, пристрасть, звик до давного і пр., а часом і схиблений смак духових проводирів суспільности. Тому то може подекуди порою критика або так звана опінія загалу ступити на фальшиву дорогу, з упередкою судити, слїпуючи не пізнавати гаразд стійности подаваної духової страви, або і з всїм стратити певну основу в оцїнюваню, — подібно пр. чоловік слабий, з обложеним язиком, не годен смакувати, доки недужний; сильно роздратуваний і здразнений орґанізм требує для підгнїту змисла смакового сильнїйшої корінної приправи нераз противної для нормальної, здорової природи; зoвcїм охлялому жадна страва не смакує, і пр.
У народів, у котрих жизнь літературна і загалом суспільна розвинена сильно, у тих народів проявляє ся і критика — мимо своїх в де чому схибленій і помилок — вибажнїйша, чутлива на всїлякі тонкости, жадаюча строго злагоди форми і змісту, гідної идеї і одвітного єї проведеня. У нас Русинів жизнь народна за-для різних обстанов не могла і доси витворити глубшої критики на жаднім поли, а то у нас і справленого поля не дуже обшаристо. Критики у нас обявляють ся звичайно або легким вдоволенєм з поданої річи, або їдкими, часто неоправданими замітами.
Критика у нашої громадки літератскої більшою частю поверхна, тому і вплив єї слабий, ледви замітний. Для приміру розглянїм оцїнки різних прояв духових нашого народного житя, котрі, хоть і не дуже урозличнені, все ж таки суть ознакою нашого єствованя.
Молодий пан Н. видав збірник поезій. Стихотвори — от собі римованка; заки одну поезію прочитаєш, десять раз позїхнеш. Тимчасом прописують в дневниках: "Появив ся сими днями в тій а тій печатни збірник поезій многонадїйного п. Н. Не вмірає наша пісня, не вмре, не поляже! Видко, що наша молодїж не сидить без дїла. Припоручаємо кождому той збірник поезій, котрі одличають ся добірностю форми і змісту. Идеями сегочасними пламенить серце поета. Під зглядом язиковим, взагалї кажучи [ач, якій хитрий!], згадані поезії одмічають ся користно." Цїкавий береш тоті "поезії" і находиш римованку без вартости; річи старі сотнї разів оспівувані і переспівувані поетами і то в як найкрасшій і найпринаднїйшій формі — тут безгарними неуками надряпано — і се значить: "серце поета пламенить новочасними идеями" — і ставляють таку худовинку образцем естетичної форми! Но, подумаєш, новочасні идеї! До новочасних идей належить і закладанє базарів 30 центових, де можна набути дуже дешевого товару — товарець аж за очи бере... але і кишеню дере, дарма хоть такій дешевенькій... От і в літературі тепер закладають базарі 30-центові!
Здибуєш пана Миколу Писульковского. "То ви писали згадку за нові поезії п. Н.?" — "Я" каже п. Микола гордо. — "Бійте ся Бога, на що було так величати таку пустоту!" — "Та" вивихаєсь п. Микола "ті поезії тут і там може троха слабші, але за тоє форма викінчена, гладка". — "Я виджу противно, і форма зовсїм занедбана. Прецїнь ритм одна из красших прикмет форми в поезії, се-ж єї музикальний елємент і богато причиняє ся до краси поезії. А власне в поезіях п. Н. ритму майже нїякого нема, за тоє старанно римує!" — "Е, ритм" каже п. Микола з дуже важною міною "то річи, над котрими я давно перейшов до порядку дневного. Всї ті ямби, трохеї, анапести і, як там они називають ся, менї не по нутру. До чого те? те все видумки старої школи. Тепер новий світ, нові идеї!" — "Пожаль ся Боже тих нових идей з такими заступниками! і які-ж нові идеї ви найшли в захвалених вами поезіях? хиба може в тій поезійцї, де в дуже недбалій і непоетичній формі школяр жалує ся на свого професора, що дав єму двійку за те, що не умів заданої лєкції. Професор сповнив свій важкій обовязок, а за тоє в стишку молокосос желав єму трястї, кольок і всяких пошестій! Се ж дїйстно помисл, о скілько менї звістно, оріґінальний, єдиний прояв в печатаній літературі!" — "Та оно трошки може і так" каже нишком п. Микола "та знаєте, треба молодих заохотити". — "А так, то що иншого. Значить другими словами: малій дитинї не скуплять похвал, бо дитина не стоїть нїкому в дорозї... Такі метелики-однодневницї і так лїтати-муть не довго. Инша річ як би прийшлось рецензувати якого старшого писателя, то-б уже за сивий чуб поторгати не жалко, і солодко і пожиточно, бо критикови упаде легким способом "слава", а по другому ще й та користь, що сивочубник не підросте надто в гору... Метелик захвалений нам не страшний, хоть і пофуркотить трохи... Чи однакож таке захвалюванє неспілих плодів літератури для самого их автора єсть користним, похибуємо cя дуже. Молодий починовий писатель стрівшись до-разу з такими незаслуженими похвалами лише погордїє і перестане дальше працювати над собою. І витворює ся через те цїла рота гетьмаників жадних булави, прояв дуже невідрадний в нашій "демократичній" громадї, котрої члени, хоть і деклямують про демократичну рівність, все-ж таки по-найбільше почувають ся аж геть то високо і раді-б старшувати... та рядовичів, щоб стали до працї, омаль. Трохи не кождий, бачите, ґенерал!
В містї провінціональнім Н. уладжено концерт, в котрім між иншими участвував також пан X. І являєсь скоро по тім така похвальба: "Вечерницї удали ся знаменито. Именно пан X. співав, грав чи деклямував "як не мож красше"— "Як не мож красше" — се ипербола вельми оріґінальна — але загальник такій верхоплавний, що означає тілько, коли-б сказано: так красно, що аж страх!
В місточку Н*. відбув ся відчит популярний. Шумна рецензія відчиту явить ся небавом в печати оттакого змісту: "Наш молодий учений показав ся над сподїванє добрим пpeлєґeнтoм". Нахил до солоденькости не дозволив рецензентови висказати pічи прямо і без компліментів, а заставив єго розсолодити ся примовкою, котра ледви чи буде приятною "молодому ученому". І тут критика недостачу дїйстного розбору, дїйстної критики силкував ся закрити загальником безбарвим, похвалою, від котрої аж нудко стає...
З-відкиля бере ся така кебета критикованя у панів рецензентів? З-відтиля, з-відки трохи не у всїх наших "критиків". З мілкости, котрій по-найбільше товаришить зарозумілість. Кождий з них, подаючи оцїнку чого-небудь, не дуже глубить ся в річ та уявляє себе аж геть то по-над все винеслим, забуваючи, що далеко лекше найти людей, що напишуть добру, а навіть саму лучшу критику, нїж таких, що можуть спорудити твір оріґінальний, хоть-би лише середущої стійности.
Критиків, про котрих ми до тепер згадали, мож би назвати хвалуни. Але єсть єще і другій рядець, котрий прямо відказує стійности творам ліратурним лишень тому, бо они написані тим або тим автором. Головною понукою тих критиків єсть злоба. Таких критиків-доганників улюбленим зворотом суть слова: "Що твір п. Н. жадної не має стійности, не будем доказувати, хоть-би се нам легко прийшло" — розуміє ся, що великодушно того доказу залишає ся. Чого доброго, дерзкість тих доганників доходить до того, що сміють виявляти имя автора, порікаючи лайливим способом твори не підписані автором або назначені псевдонімом. Таке "вольнодумне" поведенє тих чорномазів прилюдно належить наклеймувати. Кождий з тих уїдливих доганників подаючи оцїнку чого-небудь уявляє себе аж геть то розумним — тому то такій насторочений тон тих "критиків", через котрий мовби нить червона перевиває ся: ось то я сорок розумів поїв! Такі то напади тих сорокрозумовичів шкодливо дїлають, бо баламутять читателїв непривиклих дослїджувати глубше, a подекуди відвертають від участи поважнїйших людей, котрим не слїд хлюпатись в тванюцї простакуватої лайки.
Побіч критиків того рода звичайно розсїваючих своє галапасне зерно по дневниках, бувають також критики, що судять без упередки, без побічної думки. Тілько-ж таких критиків зовсїм небогато.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 09.09.1896]
Дѣло, 10.09.1896
Де-що про критику у нас.
(Дальше).
Але не лише в Галичинї критика храмає, проявляє ся она нераз і на Українї вельми чудно, хоть цїнні твори декотрих україньских писателїв давали нерівно більше вдячного поля для критичного розбору, нїж твори галицко-рускі. От н. пр. один критик порікав зовсїм Котляревского і в своїм критичнім запалї навіть не узнавав початку ново-україньскої літератури від того писателя, котрий в певній мірі єсть мов-би батьком ново-україньскої словесности. За-для декотрих досадних вираженій в травестії припасував він Котляревскому просто ворожі наміри мало-рускому язику. Той так строгій і неслушний суд повтаряли давнїйше також декотрі из галицких письменників. Зате-ж поета Шевченка той сам критик назвав першим нашим историком [sic!]. Жучки, які пускано в критицї на Українї, де таки в цїлости проявило ся більше тямучих і талановитих писателїв, нїж в нашій Галицкій закутинї, побренїли подібно і у нас. От недавно прописав один критик, що "можна прямо сказати, цїла Ипатієвска лїтопись [Нестор з продовженями] проникнута глубоким патріотизмом і поезією [sic!]. Отож у нашого смиренного Нестора, котрий, хоть і зачер з декотрих народних переказів, одмічає ся користно межи лїтописцями других народів своєю правдолюбностію і тверезим розказом, відкрито "поезію". Прочитавши такій критичний осуд про Шевченка і Нестора, здвигнеш раменами: ото мітцї! исторії глядять у поетів, а поезію находять у лїтописцїв! Мабуть одному і другому критикови подиктувало тоті слова горяче чуство любове до свого народа, та чи саме чуcтвo вистарчає в критицї? Чи мисль кинена на здогад, висказ неясний, половинний, оповитий оболоком маячливих зворотів — чи такій висказ причинить ся до проясненя річи, до дїйстного розбору, до того, що винно бути самою сущою цїлію критики?
Або застановім ся пр. над критикою про Глїбова. Байки Глїбова — кажуть — красші від приказок Гребінчиних. Те повторяє і другій і десятий. Безперечно і Гребінка і Глїбів, оба они любили рідну землю, цїнили рідний язик, оба они володїли хорошо україньским словом, та их таланти, их дїятельність, их значенє в нашій літературі не рівні. Талант Гребінки безперечно далеко більшій і різнороднїйшій, нїж у Глїбова. Гребінка писав по україньски тогдї, коли на пальцях мож було почислити пишучих по україньски. Правда, що літературна спадчина Гребінчина на язицї україньскім невеличка; за те самі перли дорогоцїнні. Всї україньскі твори Гребінки літературно гарно оброблені не лише що-до самого язика, але і що-до цїлого проведеня річи. Не треба забувати і сеї обставини, що Гребінка не мав в обранім ним родї поезії майже жадного взору в україньскім язицї: він сам в певнім зглядї сотворив той взір. Инакше Глїбів. Писателїв україньских за часів виступленя Глїбова було вже більше, мав він окрім хороших творів Гребінки єще і инших писателїв україньских, чи то байкарів чи ліриків, на творах котрих міг образувати ся і взорувати. Глїбова талант далеко меншій від таланту Гребінки. Єсть у Глїбова кілька пісень ліричних хороших, єсть і байки, котрі можуть стояти побіч приказок Гpeбінчиниx. Кажемо побіч, бо у байках Глїбова далеко менше тої, сказати-б, мудрої економії в розказї, в засновку і цїлім проведеню, що у приказках Гребінки, дарма що знов славить один з україньских критиків: "широкі єго [Гребінки] приказки, як наші степи". Боже-світе! така приказка широка, як степ! Як то вигідно инколи критикови:
Чи похвалить, чи погудить, сміло в трубу здує,
Дивують ся люденькове: критик силу чує!
Не широкі приказки Гребінчині, але поєдинчі, ясні, прозорі мов погожа, кринична вода, дишуть своїм, питоменним, народним духом, тому і промовляють до нашої душі. Инакше у Глїбова. Окрім кількох гарних ліричних пісень і байок як пр. Вовк та кіт, Жаба і віл, Вовк і вівчарі, Тінь і хлопчик, Будяк і васильки, Вовк та ягня, Квіти, Деревце і деяких других, за котрі належить ся Глїбову заслужена дяка, єсть споре число байок непрозорих а взагалї літературно так слабо оброблених, що далеко лучше було би их не печатати. На примір приведу тут "Паляниця і Книш":
Сидїла у печи хороша Паляниця,
На господиню стала гомонїть:
"А щоб їй так і сяк! і докіль тут сидїть?
У очи вилаю, бо не велика птиця!"
"Мовчи та диш!"
Озвав ся у куточку Книш.
Коли не людям байка пригодить ся —
Не всяка стежечка без спориша
То може знайдеть ся такая Паляниця,
Що инодї послухає Книша.
Ми з-нарошна виписали одну из найкоротших байок Глїбова, щоби не загараздрювати фейлєтону. Та добавимо, що у Глїбова єсть єще купка байок такої прозорости, як та наведена, або може єще темнїйші.
До того у Глїбова виступають в декотрих байках звірята з самими чудними прикметами. Звісно, що в байках через звірята розуміють ся люде одвітних приміт: пр. лев означає сильного і одважного чоловіка, лис хитрягу, вовк лютого хижака, розбійника, заяць труса або боягуза, і пр. Від байкаря требуєм знаня природи бодай такого, щоби відав, що рибі без води обійтись годї, а що яструб гонить і поїдає иншу дрібнїйшу птицю. А то яка инодї в байках Глїбових виходить чудасія. В байцї "Лисиця і Ховрах" — ховрах [по галицко-руски: суслик] одважно розмовляє з лисицею, а та єму, як "кумови", і розказує Як она була судьєю курей. Ховрах [суслик] дорікає провиною лисицї, а та — спасибі їй — така кречна, що понуривши голову і слухає замітів ховраха і не кидаєсь, щоб єго заїсти... В байцї "Ластівка і Шулїка" обі тоті птицї розмовляють собі зовсїм супокійно і дружно, шулїка [яструб потячій, cкрисулець, шуляк] дивує ся, чом ластівка співає під стріхою таких "пройдисвітів", як люде, а одважна ластівка моралізує і докоряє шулїцї про те, що ловить курята і пташечки. Шулїка і тут така кречна, що не кидає ся на ластівку, щоб єї хопити в свої кігтї... Ще гірша диковина — то байка "Щука та кіт". Один "мордатий" кіт учащав до щуки [!], котра єго карасиками годувала. Яке то годуванє, не розказано. З дїйстности знаєм, що кіт не полїзе в воду рибу ловити: коли-ж случайно попаде на березї живу рибу, все одно, чи карасики, чи лини, чи щуки, то і поїдає их. Раз щука попрохала кота, щоб єї взяв мишей ловити [!]. Кіт дав ся упросити, взяв щуку [кречний кум не зїв куми!] і понїс до комори, де щука у кутку сховала ся за бочку, а кіт поплїв ся геть никати по полицях Щука провела цїлу ніч за бочкою, без води не згинула, та пожила немалої халепи. Перед світом навідав ся до щуки кіт, і побачив, що кума без хвоста: пацюки*) одгризли. Тогдї щука давай просити кота, щоб єї пустив знов у став, она, бач, і без хвоста попливе... Кіт і однїс щуку у став. Тогдї то всї риби, а найбільше карасики сміяли ся з щуки "безхвостої прояви!" Наука з тої байки має така випливати: не бери ся до того, в чому не тямиш [sic!]. От і такі байки попадають ся у Глїбова, про котрого торочать критики, що він пійшов дальше Гребінки, що то на-скрізь поетична вдача. Язик Глїбова хорошій, ритм правильний, рим чистий — та в значній части єго байок така непрозорість, трохи чи не курзу верзу, так що прочитавши мимоволї нагадаєш сміховинні слова Котляревского:
Та що аби щоти верзлялом,
Не вязну кормом соловять,
Ось ну закалиткуй брязкалом,
То радощі заденежать.
На тих кількох примірах виказали ми, як односторонна нераз буває у нас критика, як часто відбувають ся критики кількома пустими зворотами, щоби якій твір уславословити або попрікнути не входячи в глубшій розбір. Критика така верхоплавна і недостаточна шкодливо дїлає на часть читаючої публики, не входячи в річ глубше, у других же читателїв, розбираючих подрібнїйше критика, у нас проявлювана з часом мусить тратити всяке значенє. Захвалюванє творів слабих має також шкодливий вплив на молоде, образуюче ся поколїнє будучих пиcaтeлїв: неодин молодик, ободрений не раз захвалою літературної сїчки, накорпавши якій стишок або злїпивши яке оповіданє, притьмом пре в печатню... Час би вже раз застановити ся над тим, що не слїд праць недбалих, необроблених або прямо нїсенїтниць виражати між люди за помочю печати. Робить ся таким легкомисним пусканєм в свiт незрілих плодів літератских рідному слову лишень кривда і нечесть. Лучше най писатель менше подасть творів, але старанно оброблених, нїж велику кучу нї до чого здатних; лучше мало здорового зерна, нїж богато пустої полови. Памятати належить також і те, що богато полови збавляє цїни і самому зерну.
Неясність, маячливість, грайка загальниками в оцїнюваню творів словесних так у нас розповсюднили ся, що від тих уємних пpимiт критикованя подекуди не свобідні навіть талановиті писателї. Возьмімь н. пр. д-ра Ивана Франка: "Наймичка Т. Шевченка, виклад габілітаційний, виголошений у львівскім університетї 18 лютого 1895". [гл. Записки Наукового Товариства им. Шевченка. Том VI.].
"Наймичка" се поєдинчій розказ поетичний, в котрім виступає яко головна особа женщина упавша. Предмети подібні брав Шевченко нераз за основу до своїх поем. В поемі "Наймичка" виступає характер упавшої женщини, хоть більше страдний [пасивний], та надзвичайно благій і повний пожертвованя. В тій поемі не шумним славословєм, а поєдинчим, природним розказом уславив Шевченко безкраю любов матери, котра вся жертвує ся для добра своєї дитини. Тая то самовиріч матери і єї посвященє для дитини получене з глубоким душевним терпінєм ["Прости мене! я каралась весь вік в чужій хатї" признає ся Ганна перед смертію свому синови Марку] суть так великі, що они виєднують доконче в души читателя опрощенє для проступку матери і увисшають єї до геройства. Розказ сам пливе тихо і супокійно, Шевченко, яко великій живописець, подав образ взятий з дїйстного житя люду; до звалюваня того образу ужив поет зовсїм поєдинчих красок — але яко майстер живописи людскої душі відтворив образ цїнний, схоплений вірно, начертаний з глубоким чуством, психольоґічною правдою і ревною простотою. Тож розбір Шевченкової поеми "Наймичка" єсть вдячним предметом для критика, хоть сам розказ і представляє собою малюнок аж геть то поєдинчій, та при глубшім розслїдї плїняє вірностію, строгою послїдовностію і величною простотою цїлого свого заложеня і проведеня.
Безперечно п. Франко в своїм викладї неодну гадку висказав слушну і гідну, та все-ж неодно попаде ся таке, що просто поражає. От зараз на початку: "Все здає ся таке явне, так природно з собою повязане а при тім висказане так просто і безпретенсіонально, немов кождий епізод, кожде слово вихоплене прямо з душі читача, так що єму й здумати собі важко, щоб що могло бути не так, щоби в тій прямій, ясній та прозорій течії було можна що-небудь змінити, додати або відняти". По моїй думцї ся похвала — то патока цукром посипана. "Кожде слово поеми вихоплене прямо з душі читача" — ба! читатель читателеви не рівний: инакше думав К. Шейковскій, коли читав ту поему, инакше п. Франко, а в душі третього читателя, може бути, ся поема знов би инакше відбилась. Дїло не в тім. Епізодів можна би тут всунути всяких доволї і значно різних. Залежить те від фантазії поета, котрий бере собі взори з дїйстного житя, так дуже а дуже розличного, і після снаги малює барвами менше або більше яркими і до дїйстности зближеними. Поетичний розказ Шевченка робить глубоке на нас враженє не тим, наче-б подумати важко, щоб могло що-небудь инакше скластись, а тим, що розказ проведений психольоґічно вірно, з сердечною простотою і взрушаючою глибиною чуства. Нема вправдї заклюканя і заузленя, як у драмі, однакож того і зовсїм би непотрібно було, так як розказ сягає в круг звичайного сїльского житя, а тут єще додаймо і звичайної недолї женщини в певнім випадку. Тиха, однакож глубока, повна пожертвованя удача наймички проявляюча ся в любови до сина виносить єї доперва по-над звичайну товпу упавших женщин. Порівнанє поеми "Наймичка" з повістію того-ж имени проведено старанно. Чи однакож можна так певно установити хронольоґічний порядок в написаню обох "Наймичок" т. є. україньскої поеми і россійскої повісти того-ж имени та "ясний дати погляд на метод, з яким поступав Шевченко при твореню" — то для нас річ не рішена, не переконуємось в тім зглядї, хоть і завіряє п. Франко: "можна сказати сміло, що при всїй идеалізації змісту і головних осіб, малюнок окруженя, ляндшафт схоплений з живої натури і виведений рукою великого артиста, огрітий теплом щирої любови".
Принагідно наводить п. Франко подробицї з инших поем Шевченка для показу, що наш поет оминає малюваня острих драматичних конфліктів. Замітки п. Франка не всї такі, щоб им можна приплеснути, хоть в дечому має слушність. Конфлікт не завсїгди мусить виходити. От приміром в "Гайдамаках". Жид коверзує над Яремою, Ярема гне ся — се-ж вірне представленє, бо і дїйство се подїя исторична, що люд погинав ся перед жидовою. — З жида глузують конфедерати, з правдиво шляхотскою бутою знущають ся над ним — жид се принимає в уданою потульностію і з правдивою жидівскою хитростію дає конфедератам раду пошукати у титаря церковних грошей, веде их до него, а сам виховзує ся з біди мов вюн. Якій тут мав бути конфлікт? Конфедерати нападають титаря самого-одного з хатї, замучують єго на смерть. Оксана домів прибігає і бачучи убитого батька млїє при трупі. Здає ся менї, сі страшні подїї розкавані вірно мов-би очевидцем [Шевченко ж і чув оповіданє про титаря від столїтного дїда, очевидця остатних кровавих буч на Українї] порушують читателя без всяких конфліктів, штучно придуманих, котрих тут і зовсїм не було потреба. Що поет про терпіня умчаної конфедератами Оксани не розказує, се також по моїй гадцї вийшло лишень в користь самої поеми: не все-ж до чиста розказує поет, так як се дїєсь в прозї, лишає він широке поле фантазії читателя. Заміт, що Шевченко не описав анї одної битви шляхти з розлюченим людом, оправданий. Але нїколи не згоджу ся на сей різкій вираз п. Франка, що Шевченко доходить до комізму, кажучи про Ярему, що він "мертвих ріже, мертвих віша, палить". Не вийде той висказ комічним, єсли замість повириваних слів відчитаємо цїлість або по крайній мірі, коли приведемо хоть стих в цїлости:
Мов скажений, мертвих ріже,
Мертвих віша, палить.
Ті слова нї в кого не викличуть враженя комізму, рівно як не видасть ся комічним поступок польского воєводи Чарнецкого, що палячи Суботів [р. 1664.] в скаженій люти викинув на наругу мощі Богдана з домовини, що містилась в церкві тим же гетьманом збудованій — рівно як не комічним поведенє Турків-бисурмен підчас недавної війни, що збиткували ся на трупах Чорногорцїв обрізуючи им ніс, уха і пр... Коли-ж так виражає ся Шевченко про лютуючого Галайду після того, як він дізнав ся з уст Залїзняка, що конфедерати вбили титаря тай умчали титареву дочку, коли Галайда в першій хвили розпуки, болю, местної жадоби кличе: "чом я не сторукій? " і хоче віддати кров за кров і муки за муки — то се страшливе лютованє основане на пристрасти, правда жасній пристрасти людскої природи. А і опісля, коли вже віднайшов по многих перепонах свою Оксану і з нею звінчав ся в ранцї, а в вечер її покинув, щоби дальше справляти кріваве весїлє на відплату ворогам, то зовсїм оправданими являть ся нам тії короткі слова Шевченка:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує...
За титаря ляхам платить
За батька святого,
За Оксану... тай зомлїє
Згадавши Оксану.
Остатні слова дають догадувати ся тої кривди, яку понесла любов Галайди через умчанє милої конфедератами, милої, що єго єдино вірно і щиро любила... Так до лютованя Галайди причинила ся ще і лична кривда, зневага єго любови, і долила мов оливи до пламенїючого огню помсти.
*) Пацюк в укр. = щур рудий або великій, Mus decumanus [гл. Початки до уложеня номенклятури і термінольоґії природописної народної з рр. 1864–1878 Випуск VІ. стор. 9]. В Галичинї подекуди зовуть єго також "пацкан", котрим то именем именують теж кашавку Myoxus glis. — Пацюк майже скрізь в Галичинї = счищений самець свинний. — О. З.
(Конець буде.)
[Дѣло, 10.09.1896]
(Конець.)
Дуже немило вражає дотеп п. Франка при обговорі власне помічених місць Шевченка про різанє, вішанє і паленє мертвих: "зовсїм так, як той козак з народного анекдота, котрий хвалив ся, що вбив Татарина, відтявши єму руки і ноги, але голови єму не відтяв, бо єї у него не було!" Такій "дотеп" зовсїм не годить ся в науковім розборі. Прошу зуважити, що такого дотепу позволив собі п. Франко з поважного місця на первостепенного ґеніяльного поета, котрого, єсли-б не було, ледви чи би знала Европа про єствованє малорускої літератури! Такій дотеп вимірений против нашого ґенія, хотби пав за уст чоловіка десяткрат здібнїйшого від п. Франка, огірчає вельми і спонукує нас до скартаня такої нечуваної дерзкости.
Рівно не подїлити нам погляду п. Франка про "кров" в "Гайдамаках" Шевченка. П. Ф. каже: "...коли Шевченко справдї мачає перо в крови, то є се кров не жива, людска, що пливе серед болїв конаня, а кров з цінобру та карміну, розроблена на палєтї." Поет — то маляр, живописец. Поет малює, дає нам образи — лишень малює не красками, так як маляр справдешний, а словами. Чим вірнїйше образ представляє природу, дїйстність, тим цїннїйшій. Оно так в поезії, зарівно як і в малярстві. Декотрі критики, именно польскі, закидують Шевченку зовсїм противне, именно, що зачервонив аж надто. Та до змалюваня крови таки уживає ся киновару і карміну, а не бере ся нї білої краски, нї сепії, нї ультрамаріну. Маляр не потребує сам точити крови для єї змалюваня. Сказанє п. Франка про "кров" в поемах Шевченка се уткань дуже штучна і натягнена. Противно, у Шевченка доволї червоної краски. П. Франко хотїв би ще яpкійших барв, малюнку ще червонїйшого. За-для яркої закраски, а подекуди і для инших причин, твори Шевченка по-найбільше одвітні лишень для зрілих людей, а не годять ся для молодежи. Про неимовірність сцени, де Гонта, заливаючись нишком сльозами, мордує власних дїтей тому лише, що они "католики", говорити тут не буду, бо те вже давно виткнула Шевченку справедлива критика.
Однакож мушу зазначити тут, що в "Гайдамаках" находять ся роздумуваня [рефлєксії] гуманні і благородні. Поет взяв собі представити образ недавної крівавої бувальщини; чи-ж можна почудувати ся тому, що кров проливану так гойно в тих нещасних часах малював червоно, а не біло? Чи серце дїйстного народолюбця не здрігне ся на спомин тих рік крови, що марно потекли в борбі межи братними народами, а пошкодили і нам і им? Що так чуствував і поет Тарас Шевченко, видко з власних єго слїв:
В уступі "Треті півнї":
"Місяцю мій ясний з високого неба
Сховай ся за гору, бо світу не треба:
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось
І Альту і Сену і там розлилось,
Не знать за що, крови широкеє море.
А тепер що буде? Сховай ся за гору
Сховай ся мій друже, щоб не довелось
На старість заплакать..."
або в "Гупалівщинї":
"Оттаке то було лихо
По всїй Українї
Гірше пекла... А за ві що,
За що люде гинуть?
Того-ж батька тії-ж дїти
Жити-б та братать ся,
Нї, не вміли, не хотїли,
Треба розєднать ся,
Треба крови, брата крови,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі
І весело в хатї!"
а в уступі надписанім "Гонта в Уманї":
"Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом
Барвінком покрила.
І на полї жайворонок
Соловейко в гaї
Землю убрану весною
В ранцї зострічають...
Рай тай годї! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кровю домалювать,
Освітить пожаром.
Сонця мало, рясту мало
І богато хмари.
Пекла мало!... Люде, люде!
Коли то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!"
Наведені уступи доволї свідчать, що поет сам болїв над ваготою тої нещастної братобійнї, яка кровавими буквами записала ся в исторії приносячи обом народам необчислені страти. З того боку освітлена найбільша поема Шевченка стане будущим поколїням наукою і осторогою, які то у-трійні плоди родить незгода і нетерпимість братних племен.
Оріґінальною єсть ярість, з якою кидає ся п. Франко на К. Шейковского з причини того-ж думки про "Наймичку". Каленик Шейковскій в переднім слові своєго "Опита южнорусскаго словаря" виряжає ся з великим одушевленєм про "Гайдамаки", котра то поема на него робить таке враженє, як "Гамлєт" Шекспіра — та про Шевченкову "Наймичку" каже: "Многі ставлять "Наймичку" дуже високо. Однакож я вважаю сей твір теплівнявим плодом: взагалї він зовсїм без житя, а в своїй основі не народний. Що лучаєсь яко рідкій прояв, і то серед верстви, що вже віддїлила ся від народа, сего, сама річ, нїхто не прикладатиме до всего народа. Женщина, що підкладає свою дитину, не лучає ся серед україньского народа. Такої подїї, о скілько я знаю, по вкраїньских селах не подибати. Коли-ж она і попаде cя по вкраїньских городах чи місточках — то памятати належить, що людність там дуже ріжнорака і ріжноплеменна. Безперечно в "Наймичцї" поодинокі сцени дуже гарні, та в цїлости є се витвір не паській." Безперечно К. Шейковскій тут переборщив, на єго суд певно нїхто не згодить ся. Та все-ж так їдко про те розписуватись не гаразд. "Ми привели сей осуд в цїлости, більше яко куріоз, нїж як вираз поважної, наукової думки" каже п. Франко, хоть і видко, яку радість єму тоє справляє, що може Шейковского ждюгнути. Та хоть і вважає орік Шейковского "яко куріоз", залюбки при кінци викладу другій раз вертає, щоби той "куріоз" знову торгати і з великою радостію опрокидати. Не годить ся так. Нехай К. Шейковскій тут і промахнув ся, так все-ж за єго працї "Бит Подолян", "Опит южноруского словаря" і другі належить ся єму більша почесть і подяка, а не таке дерганє протенне за один висказ хибний. Треба знати, що К. Шейковскій, директор ґімназійний [в Уфі], хоть і живе далеко від осередка духового житя України, все працює після сил для рідного слова. — Критик повинен все задержати рівновагу і супокій. *)
П. Франко уважає в поемі дві малесенькі хибні рисочки, именно остатних шість рядків глави IV-ої і "Земля задріжала" при кінци поеми. — Дивимо ся до Кобзаря виданого в С. Петербурзї 1860 р., і находим на стор. 110 в роздїлї IV. при кінци:
А наймичка, у порогу,
Вхопилась руками
За одвірок, тай зомлїла;
Тихо стало в хатї;
Тілько наймичка шептала:
"Мати... мати... мати!"
По засватаню Марка старий дїд Трохим журить ся: "Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!" тай слезами залив ся. Наймичка почувши се, у порога зомлїла, бо-ж она була матерію Марка, та годї їй було про стид признатись до рідної дитини. Тож в розпуцї лишень шепче [шепче, бо криє ся]: "мати... мати... мати!"... Уважаю найбільше порушаючим в цїлій поемі власне тоє місце, котре п. Франко прозвав: "хибною рисочкою". — Друге місце, де також являє ся трогаюча глубина чуства, єсть хвиля, коли то наймичка Ганна, не хотївши "матїрювати" на весїлю, иде на прощу в Кієв, а відтак вертає з прощі і стрічає cя приязно новоженцями. Погостивши наймичку Катерина [жінка Марка] стелить їй в кімнатї — а наймичка гіркі проливає слези.
Вираженє "земля задріжала" єсть то рід иперболи поетичної, правда незвичайне трохи, але в дусї людовім. Подібні вираженя у Шевченка поемах лучають ся приміром: "Веселої утни старче, щоб земля ломилась."
Що-до язика, котрий взагалї кажучи новійшими часами хитає ся, передягає і переряжає не завсїгди користно, також би-сьмо здолали декотрі заміти. I так пр. не знати по що обогачувати [?] за московскими і новоукраїньскими писателями нашу бесїду такими здобутками, як сюжет [sujet], коли маємо своє слово предмет, або з грецкого приняте тема; пейсаж [paysage], ляндшафт [Landschaft] замість: краєвид, крайобраз; [разить і термін францускій faux pas місто: спохитненє, спохиб, схибний крок]; штрих місто: черка, черта; експіяція місто: спокута, спокутованє, покаянє, удовленє за гріхи; — або такими вираженями: "важнїйші етапи [sic!J розвою зображеня тої идеї" [= важнїйші засібники розвитку для зображеня тої идеї]**); опис гарний і дрібний [-подрібний]. Також радше би-сьмо сказали: "в звязи", нїж в звязку; перша форма звучить нам якось ріднїйше, хоть безперечно форма звязок не єсть зовсїм неможливою, бо говоримо: завязок. Але кажемо: увяз, привяз; на увязи, на привязи.
В розвідцї п. Франка находимо також одно нове слово. Введенє нових слів єсть заслугою писателя, коли слова суть такі, що можуть збогатити словню нашого язика. Однакож нове слово п. Франка до ряду таких слів не належить. П. Франко пише: "Змальованє такої постати... без ходульности і фальшивого патосу". Що таке ходульність? — відай: настороченість, напушеність, надутість. З-відкиля-ж вивести тото слово? Від "ходули" в згірднім значеню: ноги, ходальницї = Stelzfusse? Нї, не виходить! Заглядаємо в збірники слів і находимо в "Знадобах до словаря южноруского" вид. р. 1877 на стор. 75: фудульний hochfahrend, stolz; фудулити ся aufgeblasen sein; фудулія Hoffahrt. Отже ходульність п. Франка єсть місто фудульність; в кождім разу чи "фудульний" чи "ходульний" — те слово, по моїй думцї, не збогатить писменного язика малоруского.
Мусимо тут доповнити малу впрочім неточність в викладї п. Франка. На стор. 3. прописано: "Тільки в р. 1860 "Наймичка" напечатана була в Петербурзї осібною брошуркою-метеликом з підписом Шевченка" — тимчасом "Наймичка" поміщена в петербургскім виданю Кобзаря р. 1860, печатаного коштом Платона Семеренка в друкарнї П. А. Кулїша, а рівночасно вийшла також осібним відбитком-метеликом.
*) Чудним случаєм оно так впало, що п. Франко накинув ся з мокрим рядном власне на того самого К. Шейковского, которого він р. 1881, подаючи огляд руху літературного за р. 1880, піднїс дуже високо. Дїло кумедне. К. В. Шейковскій видав був р. 1870 малесеньку книжечку [в Кієві, в печатни Федорова, велика 16-ка, 9 сторін великого друку, отже самий дрібний метеличок], під заголовком: "Шчо таке Ібн Дастова Русь". Мабуть тому, що про те виданє в Галичинї по той час не згадала жадна часопись, помістила редакція "Денницї" в ч. 23 і 24 р. 1880 згадку про ту книжечку з коротким витягом декотрих місць і декотрими замітками. П. Франко тої брошурочки Шейковского не бачив, але прочитав оголоску в "Денници" та не помітив виданя року 1870 [сїмдесятого]. Що-ж робить п. Франко? Ото печатає огляд літературний за рік 1880 і славить в нїм Шейковского "Шчо таке Ібн Дастова Русь?" яко єдине і вельми цїнне наукове "дїло", що появилось р. 1880 [вісїмдесятого]! Тимчасом згадана книжечка вийшла собі в Кієві вже десять лїт перед появом критики п. Франка. — О. З.
**) Етапи, з француского, властиво місця, де войско в перемаршу запасає ся живностію і середниками транспортовими.
У Львові 8 серпня 1895.
Допискa: Що-до самої "Наймички" єще скажемо, що після арештованя Шевченка Андрій Лизогуб, сподїваючись ревізії у себе, спрятав різні рукописні твори Шевченка в тайний сховок. Коли Кулїша пущено на волю, брат єго жени, Білозерскій, поїхав в Седнїв до Лизогуба, дістав від него Шевченкових рукописей і через Л. М. Жемчужникова переслав их до Кулїша в Петербург саме тодї, коли він ладив II. том своїх цїнних "Записок". Кулїш, хоть і знав автора "Наймички", не виявив сего, бо міг би тим пошкодити Шевченку, про котрого амнестію клопотав ся ґраф Ф. П. Толстий, і тому написав, що поему "Наймичку" стрів в альбумі якоїсь україньскої панночки. — Так каже О. Я. Кониській, в тих річах найкомпетентнїйшій знавець і судья. Кониській кладе рік 1844 яко час написаня поеми "Наймички" Шевченком, а повість "Наймичка", по виводу Кониського, написав Шевченко на засланю мабуть р. 1855 або 1856.
Оттак дослїд О. Я. Кониськoгo небавом після викладу п. Франка оголошений стверджує менше-більше пок. Ом. Огоновского слова про час написаня поеми "Наймичка", слова, котрі п. Франко в викладї збув так легковажно. Висновок же п. Франка про хронольоґічне первеньство повісти "Наймичка" висказана ним з таким різким переконанєм, мовляв "лишень моє мізкованє єдино вірне" — тратить підставу.
У Львові 30 червня 1896.
[Дѣло, 11.09.1896]
11.09.1896