Мистецтво наказувати

 

Не вистане мати добрий матеріял під своїм проводом, щоб осягнути ціль — треба ще вміти приказувати. Це засада, що її повинен тямити кожний, кого Провидіння поставило у проводі якоїнебудь людської спільноти. До невдач і упадків доходить найчастіше тоді, коли у проводі установ стають люди, що не вміють давати приказів. Адже ж влада є на те, щоб давати прикази, а підчинені на те, щоб їх слухати й виконувати. Інакше виходить так, що провідник нераз звертається до своїх підчинених із питанням, що має робити. Горе такій спільноті, що в ній існують такі відносини! Вона швидким кроком ступає до невідкличного упадку.

 

Зокрема в нас чується часто голоси, що недописали наші маси й одночасно голоси огірчення, що під большевицьким нагаєм наші люди "звивалися" мов справді "в радісній творчості". Коли ж тепер дещо йде не так справно, то вину звалюється головно на масу. Натомість рідко хто застановляється над питанням: а може в нас недописyє хронічно не маса, а провідники? Ато ж наша історія дає нам жахливі лекції щодо того: згадаймо хочби тих усіх Острожських, Сапігів, Вишневецьких і цілий ряд українських родів, що відійшли від свого матірнього пня, бо... самі виявилися непровідними, за слабими для того, щоб повести за собою масу, — і опісля лише нарікали на неї...

 

Роздумуючи над оцією проблемою Липинський дійшов до трагічного висновку, що хіба сили людського розуму за слабі, щоб зрозуміти перманентну слабість нашої провідної верстви... Проте, гадаємо, річ не така безнадійна й усе ж варт застановитися розумово над мистецтвом приказувати. А варт тому, бо життя виявляє, що ці "непослушні й анархічні українці" вміють нпр. за кордоном бути найкращим матеріялом під добрим проводом! Не те, що буцім то не хочуть слухати свого, а радо слухають (чи не обида таке твердження для власного народу?!), а радше те, що ті "свої" не все добре вміють приказувати. Адже маємо добу в нашій історії, коли наш провід доказував із нашим народом просто чудес... або упадків — і все залежно від моральної вартости цього проводу.

 

Отже провідник — будь він на великому, будь на малому становищі, — мусить відзначатись проворністю й здатністю передбачувати. До того мусить він підпорядкувати свою душу трьом чеснотам: вірі, надії й любові. Правда, є люди обдаровані спеціяльним даром провідництва, що з-французька називається fluid imperatif, та це не означає, що й інші, менш обдаровані, не можуть набути згаданих чеснот а з ними і спроможности вміти приказувати. Треба лише совісно старатися придбати ці чесноти, а тоді й це друге може до вистарчалької міри вдатись.

 

Якщо ж іде про управу, то провідник повинен памятати, що він сам усього не має й не може зробити; отже повинен дати місце на працю й ініціятиву підчинених і зі свого боку лише контролювати, чи це згідне з цілями, що їх поставила собі дана спільнота. Видаючи зарядження провідник мусить передбачити його наслідки, отже мусить добре обдумати приказ. Не вільно йому відкладати справ на пізніше, коли вони мають бути виконані зараз. Інакше все піде шкереберть.

 

Буває знов, що провідникові "закрутиться в голові" від того, що він має кому приказувати й тоді він гадає, що "поїв уже всі рoзуми", що він не помильний, що знає все краще від інших, бо він настоятель. Тоді він осмішується часто перед підчиненими, які нераз знають краще свій фах чи ділянку від нього, — і такий настоятель, своїм "всезнайством" осмішений, зражує до себе підчинених. Не меншим недомаганням проводу від згаданого є теж незнання справ і законів спільноти, а дальше брак передбачування. Врешті великою хибою провідника є легковаження особистої гідности підчинених, трактування їх як мертвих фіґур, що мають тільки виконувати, не знаючи чому й для чого, — оте большевицьке пониження людини до ролі колісця в машині.

 

Видавання приказу це теж дуже важна річ, може й найважніша. Вміло видати приказ, значить мати діло до половини вже зробленим. Отже провідник мусить подбати про те, щоб добре застановитися перед виданням приказу, а то пізніше треба буде приказ зміняти, що шкодить не лише виконанню, але й авторитетові провідника. Наказ має бути ясний, виразний і точний. Інакше подчинений не знає гаразд, що має робити, а то ще й готов набрати переконання, що й провідник сам не знає, чого хоче. Наказ має бути рішучий, але це не значить, що треба при тому злоститись, кричати, чи робити грізну міну — вистане певна рішучість у голосі, який зрештою повинен бути свобідний, і навіть погідний. Підчищений повинен вичути в тоні голосу, що настоятель навіть і не припускає, щоб наказ міг бути не виконаний. На цьому саме й полягає згаданий fluid impеratif (наказуючий флюїд). Рішає тут не чинник інтелектуальний, то значить форма наказу, але чинник волі, чи степень її напруги й умілість збуджувати його в підчиненім. Треба вміти силу чи натугу свого хотіння перелити до чужої душі, а це можливе тільки через щире полюблення цілей, до яких мається вести людей і яких полюблення треба вміти в підчинених розбудити. Ясно, що приказуючий мусить при тому сам світити приміром, мусить мати право сказати як фірер Німеччини: ви не маєте ферій, бо і я їх не маю.

 

Щодо тієї точки, то тут ждуть провідника великі спокуси — протекційности і непотизму. Ясно, що годі провідникові трактувати всіх еґалітарно, бо не кожний до всього надається; навпаки, треба пристосувати заняття підчинених до їх природних здібностей і прикмет. Але й не можна тут кермуватися протекційністю, що випливає із таких причин: 1) чуттєвої (рідні, близькі, товариші шкільні чи по званню), 2) розумової (цей мені придасться опісля для моїх цілей...), 3) волевої (це поважний чоловік, отже повинен обняти цю посаду..). Особливо шкідлива протекційність тому, що вона в основі підриває почуття віри у справедливість настоятеля й одночасно обнижує його імперативний флюїд не лише супроти покривджених, але навіть і супроти протеґованих (особливо ж, коли ці останні близькі для настоятеля, тоді звичайно перші його не будуть слухати...).

 

Дальшою спокусою настоятеля є паралізування всякої ініціятиви з боку підчинених (проявляється тут нерозумна зарозумілість настоятеля) й атмосфера забріханости (відпекування, мовляв, я не видав такого наказу, мовби то для збереження свого авторитету). Ще гірше для провідника: підлягати чужим впливам чи порадам осіб, нераз неохочих, a й ворожих даній спільноті. Ясно, що коли настоятель відзначається такими відємними "прикметами", то всяка карність занепадає, а сама організація валиться.

 

Врешті проблема картання. Як з одного боку годі провідникові бути надмірно поблажливим, так іще гірше для нього бути надто суворим. Зокрема погубний вплив має постійне випоминання прогріхів, що їх підчинений допустився: тут треба радше руководитись христіянською любовю для підчиненого.

 

Оці вказівки й перестороги я вибрав із новіших творів про провідництво; тому не треба їх комунебудь уважати за ілюстрацію хиб якихнебудь живих осіб із нашої суспільности. Коли ж дещо й підходить до когось негативно, то нехай він радше сам поправиться, а не має жалю до автора, чи радше до сучасної експериментальної пcихології.

 

[Краківські вісті]

07.07.1942